Чому в житті люди беруться лише за крайнощі: якщо ти не доглядаєш батьків і не приділяєш їм багато часу – ти недобра людина. Якщо занадто переймаєшся батьками і не живеш власним життям – робиш велику помилку, за яку тебе теж потім засудять люди.

Як знайти золоту середину?

Скажемо так – я теж вважаю, що вчинив не вірно по відношенню до власних батьків. Якби можна було повернути час, я б багато чого змінив. Дуже шкодую про втрачені роки, але поки навіть не знаю, чи можу ще щось змінити.

Хочу поділитися своєю історією тут, щоб почути думки різних людей, як мені діяти далі.

Почну з того, що зазначу, що мої мама й тато мають трьох дітей. Я у них найменший син.

Коли прийшов час і я збирався вступати навчатися до хорошого інституту, мама й тато мої мені стали говорити:

– Можливо, ти, Сергію, залишися з нами жити. Ти вже мужній у нас, будеш господарем добрим в нашому обійсті, допомагатимеш нам в усьому, ми ж стільки всього пристаралися. Ми вже з твоїм татом старенькі люди, нам самим важко, залишайся з нами в селі. Ми тебе дуже просимо, дитино. Без тебе ми самі з цим величезним господарством пропадемо.

– Тато, мамо, і не просіть навіть мене про це, будь ласка, адже на карту поставлена моя молодість, майбутнє моє. Старших дітей ви вдома не тримали зовсім, вони давно в Київ поїхали, як прийшов час, навчалися там, тепер живуть добре. А мені що? Ваші свині, корова, город та ферма? Ні-ні, я не хочу жити в хаті в селі!

Тато засмутився дуже, мама стала плакати і ще й приказувати щось постійно мені, які вони бідні та нещасливі:

– Ніколи в життя не подумала б, що маючи трьох дітей я сидітиму на старості років з батьком в порожній хаті. І ти нас ось так просто залишиш? Ти ж наш найменший, ми ж всю надію на тебе мали.

Ще й тато вже став просити, до того ж всього.

Врешті вмовили мене залишитися, дуже мені було шкода власних вже немолодих батьків. Я залишився таки в селі.

Порався по господарству. В усьому допомагав мамі й татові, вони теж про мене дбали і грошей не шкодували.

Минули одні жнива. Потім рік за роком минав вже якось непомітно для мене. Я в селі познайомився з Лесею, вона на фермі дояркою працювала.

Все у нас так добре складалося, зустрічалися ми. Вже одружитися збиралися, та тато з мамою стали постійно говорити мені, що потрібно хліб збирати, жнива на носі, не до весілля нам зараз.

Леся згодна була почекати. Минула осінь, весною я знову заговорив про весілля, але й тоді мама з атом сказали, що влітку весілля святкуватимемо, адже до сівби потрібно готуватися. Посіяли величезне поле, не до гостини тепер.

Влітку мамі недобре було, ну яке ж там свято, я доглядав за ненькою.

Ось знову минув час, мамі стало краще. Жнива на носі. Ну, думаю, закінчаться жнива, я точно одружуся.

А минулого місяця, в неділю, дізнався, що до моєї Лесі свати приходили і вона їм сказала так. Скоро весілля у них. В на початку жовтня буде. Для мене ця звістка була дуже сумною, а я в полі жну пшеницю для стареньких батьків.

В чому я помилився? Чому така доля у мене? Це лише тому, що я занадто любив свої батьків і забагато часу приділяв їм? Варто було йти жити окремо і не залишатися з ними? Чи варто дорослим дітям жити з батьками? Чи будуть від того щасливі усі?

Джерело