Моя подруга Аліна нещодавно прислала повідомлення: “Вибач, плани на суботу скасовуються”. Я на мить зупинилася, здивовано вдивляючись в екран телефону. Аліна завжди була організованою людиною. Її посиденьки не скасовувались ні за яких обставин, тож це повідомлення мене неабияк здивувало. Але здивування швидко змінилося на неочікуваний удар, коли прочитала друге повідомлення: “Моя Орися при надії!”.

Серце ніби завмерло, коли я уявила її доньку – худеньку, з великими блакитними очима, яка завжди ховала обличчя за розкішними пасмами довгого волосся. Така тендітна, ще дитина! Вона при надії? Коли? Як? “Це якась помилка”, подумала я.

Я почала швидко писати Аліні: “Що ти маєш на увазі? Вона ж тільки закінчила школу!” І лише натиснувши кнопку “відправити”, зрозуміла, що відповідь наперед очевидна: “Вона закохана в однокурсника і вже давно”.

Очі мої побігли рядками її довгого повідомлення. Виявилося, що Орися вже на п’ятому місяці. Та ще й на УЗД показали двійнят.

— Як таке сталося? – майже вигукнула я у порожнечу. Здавалося, що це не могло бути правдою. “Як я проґавила?” – прийшло ще одне повідомлення від подруги. Вона розповідала, що в Орисі зі здоров’ям все добре і тому так довго не було помітно. Особливості тілобудови. Аліна ще додала, що це все гени, так само як було в неї. “І що тепер робити?” – йшла мова у повідомленні. “Це ж кінець всьому – навчанню, професії, майбутньому!”, – знову і знову писала вона.

Я читала ці слова, відчуваючи знайому гіркоту. Як багато страхів та хвилювань за цей період пройшло через моє життя… І тут Аліна завершує повідомлення різким рішенням:

— Ні-ні, цього не буде. Я вже їй сказала – одразу, як з’являться на світ діти, напиши відмову, їх швидко усиновлять. Вона ще молода, все встигне. Вона зробить усе правильно.

Я сиділа мовчки. У голові почали спливати спогади про мій власний досвід. Це ж було так давно, а здається, як учора… Мені було всього 17, коли я теж вперше дізналася, що ношу дитину. Я пам’ятаю, як сім’я мене відмовляла, говорила, що я ще дитина й не готова до відповідальності.

Як важко було тоді йти проти всіх, зокрема проти себе самої. Але була одна людина, яка мене підтримала – моя тітка Олена. Вона прийняла мене й мого Петра до свого дачного будиночка, допомогла влаштуватися на роботу, допомогла поєднувати побут та навчання. Ми вдвох трималися, як могли, і попри всі труднощі, ми це зробили.

Я набрала Аліну:

— Почекай. Не роби дурниць. Ти ж знаєш, я свою Маринку теж у 17 додому принесла. Я розумію, як це складно, але життя завжди дає вибір. Інколи те, що здається неправильним, може стати найбільшим щастям.

Аліна мовчала. Я знала, що вона слухає, переварює мої слова. Розуміє, що я не просто говорю це зі співчуття, а ділюся своїм власним досвідом. Тихий голос у слухавці все ж озвався:

— Але як бути з її майбутнім? Вона ж тільки почала жити.

Я зітхнула. Це завжди важко пояснити.

— Аліно, я теж боялася за своє майбутнє. Я відмовлялася дивитися далі за проблеми, які здавалися непереборними. Але тепер, дивлячись на свою Маринку, я розумію, що вона – це моє найбільше досягнення. Ні освіта, ні кар’єра не принесли мені того щастя, як вона.

Аліна зітхнула на тому кінці. Здавалося, що її страхи трохи пом’якшилися, але рішення було ще десь далеко. Я ж знала, що їй потрібно дати час подумати. Жодна мати не приймає таких рішень одразу.

Ми завершили розмову і я залишилася сама зі своїми думками. Спогади про мою юність виринули переді мною. Якби тоді не моя тітка, я могла б також зробити дурницю. Але я знайшла у собі сили стати матір’ю, виростити доньку та зробити кар’єру. Неочікуване щастя, яке перевернуло моє життя, принесло мені радість, про яку я навіть не мріяла.

Тепер мені залишалося лише сподіватися, що й Аліна знайде у собі мудрість зрозуміти, що інколи найбільші життєві труднощі відкривають перед нами двері до справжнього щастя.

Джерело