Гостювала я у свахи в Парижі тиждень – ну його, я вам скажу! Вирішила собі подарунок зробити на свою голову! Приїде вона – навіть борщу не подумаю зварити!

У всіх нас є якась мрія. Або багато мрій. Я з юних років мріяла побувати у Франції, а саме в Парижі – начиталася книжок, надивилася фільмів. У мене було таке враження, ніби я сама там жила, в палацах і красивих будинках королів і принцес.

Та я росла в дуже простій родині, батьки працювали в колгоспі, а нас у них троє дітей росло. Які там подорожі в інші країни! Я і в табір не завжди могла поїхати.

Виросла, вивчилася в технікумі, заміж вийшла. Важко працювали з чоловіком, щоб заробити на власне житло, купили квартиру і дачу, коли нам вже під сорок було.

Ростили двох дітей, доглядали батьків. Потім дочку видали заміж, згодом одружився менший син. Пішли онуки, з ними також треба було допомагати дітям. так і котилося собі життя.

А 15 років тому зліг мій чоловік і довго згасав, а віддавала йому весь свій час і сили. Потім кілька рокі вчилася жити сама, коли в квартирі пусто і тихо.

Та на щастя, мене від самотності завжди рятували діти й онуки, для них я і живу на всі свята у мене повний дім, бо я люблю гостей, люблю готувати. Та і їсти люблю, о там казати.

Так, я гладенька, але чоловік мене завжди дуже любив саме такою, та і я собі завжди подобалася. Я ніколи не любила кашок на сніданок чи кефірчику на вечерю. Це все не про мене.

Снідати я люблю яєчнею з шинкою і канапками, в обід борщик чи соляночка наваристі, з хлібом з маслом, цибулькою. Вечеря – картопелька зі шкварками смажена, салатик з майонезом, варенички. Печу пиріжки постійно солодкі, пироги з начинками.

Та ще в день залюбки булочку з молоком чи кавою з’їм завжди, цукерку чи тістечко. Пінне люблю трохи, з рибкою чи сухариками, що тут такого?

Словом, ви зрозуміли. Нормальна я українська огрядна жіночка за 60. А моя сваха – мати невістки – зовсім інакша. І недавно мені про це довелося дізнатися.

З Оленою ми в реальному життя ще не бачилися. Живе вона давно в Парижі, доглядає там дуже літню пару і покинути їх навіть на тиждень не може. Тому на весілля дітей вона перевела подарунок на карту і привітала по відео.

Але так сталося, що недавно побувала у неї я. Напевно, син сказав невістці, а вже вона своїй матері про мою мрію. І сваха покликала мене до себе в гості якраз на мій день народження, який був в середині вересня.

Діти квиток мені купили на автобус і на літак, а сваха Олена там зустріла. Дуже важка багатогодинна дорога, перший в моєму житті переліт на літаку  – і я в місті моєї мрії.

І все б добре – та трохи не все. Гостювала я у свахи в Парижі тиждень – ну його, я вам скажу! Вирішила собі подарунок зробити на свою голову! Приїде вона – навіть борщу не подумаю зварити! Я поясню, чому.

А було саме так: я весь час хотіла їсти! Живе Олена з тими літніми французами – не повірите! – в самому центрі в чотирикімнатній квартирі з видом на Ейфелеву вежу.

Ті дідусь і бабуся, яким вже під сто років, майже нічого не їдять, їм приходить готує спеціальні страви інша жінка. А Оленка, моя сваха, теж від них мало відрізняється.

Тоненька як тростинка у свої 58, кожну вільну хвилину то на пробіжку, то в спортзал мчить, коли може підопічних своїх на кілька годин полишити, коли вони дрімають після сніданку і обіду.

Правда, поки я була, то ми в ці години з нею гуляли, але ж не їли майже зовсім, принаймні, за моїми мірками. Яка там краса тих луврів і версалів, коли в тебе живіт весь час від пустоти бурчить. Та хіба ж я могла зізнатися? Я ж вихована.

Олена харчується так: вранці кава зі шматочком багету й сиру, вода. В обід салатик якийсь з креветками. знову та кава чи келих сухого. Потім десь до вечора ближче якийсь сік чи кава без жодного круассану.

На вечерю – салат знову, сир, раз на тиждень якийсь бульйоно-супець, іноді варене яйце. Ну я, скажіть, так можна жити? Де сили брати? Я геть нічого не розумію.

А що вона мені на день народження влаштувала в передостанній день мого гостювання! Повела, значить, в ресторан якийсь, так і зветься – “Бульйон”. В красивому місці, щоправда, десь біля Мон-Парнасу славнозвісного.

Але я як побачила це на тарілці – ледь зле мені не стало. Равлики! Такі, як ото у нас на всіх тротуарах після дощу повно. Не заю, як я могла те їсти, чисто з вдячності і поваги до Олени.

А ще кохання її прийшов тоді з нами посидіти – француз Жан-П’єр, такий як і вона невагомий. Я єдине що ще з’їла з більш меншим задоволенням – печінку фуа-гра і шоколадний фондан. Самі вони ні те, ні інше не їли, обішлися равликами і салатом.

Я не знаю, як той тиждень витримала. Досить з мене такого Парижу, дома в стократ краще і холодильник не порожній. Але як приїде сваха Оленка – борщем я її точно пригощати не збираюся, та вона і їсти таке не стане.

Словом, не варті магнітики і така довга дорога того, щоб думати в тому Парижі лиш про одне – про українські вареники з картопелькою та грибочками. Всім добра!

Джерело