Братом він був їй тільки за батьком, матері в них були різні. Коли мама хворіла, проводячи в лікарні по кілька тижнів, батько вже став спілкуватися з цією Дариною.

Дарина працювала в місцевій перукарні, але мама в неї ніколи не ходила, говорила, що там дорого.

Чому тато туди пішов, Уляна не знала, може, вже давно приглядався до Дарини, яка, безумовно, була яскравою жінкою: платинові кучерики обрамляли симпатичне личко, гарну фігуру вигідно підкреслював одяг, і хоча мама називала подібні вбрання вульгарними, Уляна потай мріяла саме про такі обтислі лосини й кофтини з глибоким вирізом, які так ходили всі круті старшокласниці.

Одружився тато з Дариною через півроку після того як не стало мами. Уляна чула, як сусідка баба Катя сказала: «Хоч би рік жалоби для пристойності почекав».

Але чекати тато не міг. Точніше, Дарина не могла: ще не було помітно, але Уляна знала, що під ошатною білою сукнею ховається живіт, який злегка округлився. Тато повідомив їй одразу ж, як дізнався, з таким щасливим виразом обличчя, немов це те, про що вони з Уляною тільки й мріяли:

— У тебе буде братик чи сестричка.

Ні, звісно, коли мама ще була здорова, Уляна просила братика, але братика від мачухи їй зовсім не хотілося. Дарину вона не любила, і Дарина не любила її.

Ця нелюбов виникла відразу, не встигли вони ще толком познайомитися. І річ не тільки в тому, що Уляна не хотіла, щоб мамине місце хтось зайняв, а Дарина воліла б, щоб у її чоловіка не було дитини.

Просто вони виявилися такими різними, що існувати в одному домі було складно: Уляна була ранньою пташкою, а Дарина любила поспати подовше і злилася, що дівчинка шумить, обидві дивилися серіали, але на різних каналах, через що щовечора починалися скандали, які не міг розрулити навіть тато, на кухні вони теж не могли поділити територію, кожна любила готувати й вважала, що знає краще, як це робити.

Уляні здавалося, що вона зненавидить цю дитину. Але вийшло інакше: Павлика вона полюбила з першого погляду. Коли батько простягнув їй блакитну ковдрочку, в надрах якої ховалося маленьке жовтувате личко немовляти, Уляна почувалася найщасливішою на світі.

Єдине, у чому в них із Дариною вийшло збігтися, виявився Павлик: та зовсім не хотіла ним займатися, а Уляна готова була цілими днями носити брата на руках, гратися з ним, годувати з пляшечки. Дарина рано вийшла на роботу, і Уляна поспішала зі школи додому, щоб сидіти з братом, хоча через це й розгубила всіх своїх подружок.

Водночас сам Павлик з усієї сім’ї вирізняв тільки батька: ще зовсім маленький навчився визначати, коли той приблизно має повернутися з роботи додому, і відчайдушно тягнувся до вікна, притуляючись своїм кнопкою-носом до прохолодного скла й вдивляючись у вечірній сутінок.

У них був особливий зв’язок, усі це помічали, маленький Павлик був просто копією свого батька: у чомусь від схожий, в іншому щосили наслідував його. Батько, який раніше завжди називав Уляну своєю улюбленою дівчинкою, тепер обожнював сина і явно виділяв його. Уляна не ображалася, вона й сама любила Павлика більше за всіх на світі. Саме тому вона й не змогла сказати братові про те, що тата більше немає.

Того ранку батько поїхав на риболовлю, як робив це багато разів. Те, що він не повернувся до обіду, нікого не здивувало, хіба мало, заїхав кудись дорогою. Але Уляну від самого ранку калатало незрозумілим тремтінням, вона ніяк не могла зрозуміти, у чому річ, навіть кілька разів поміряла температуру. Температура була нормальна, але озноб не проходив. І коли хтось постукав у вікно, голосно вигукуючи ім’я Дарини, Уляна згадала, що такий самий озноб її бив того дня, коли подзвонили з лікарні й повідомили, що мами більше немає.

Це Уляна придумала нічого не говорити Павлику. Їй хотілося його підготувати, знайти слова, щоб пояснити, що тато його не кинув, що його просто немає. Брату було всього чотири роки, він поки не розумів, що таке кончина рідної людини. Дарина відправила його на кілька тижнів до батьків, погодившись, що краще поки що нічого не говорити, не вистачало тільки його істерик, у неї і так справ вище даху. Коли Павлик повернувся, йому сказали, що тато поїхав працювати в інше місто. Хлопчик заплакав і почав проситися до батька.

З того дня він увесь час просився до батька. Збирав свій маленький рюкзачок і говорив, що їде до тата. Сидів біля телефону і чекав, коли тато подзвонить. Розповідав усім, що скоро поїде до тата.

— Даремно ви йому брешете, – сказав їй якось Вадик.

Із Вадиком до сьомого класу вони вчилися разом. Потім Вадик залишився на другий рік. Він начебто не був дурним, але зовсім не міг писати: робив такі дурні помилки, наприклад, плутав літери «б» і «в», пропускав половину приголосних. Вчителі зрозуміли, що додатковий рік не допоможе, і більше його не залишали, цього літа випустили з горем навпіл з дев’ятого і випнули зі школи.

Те, що Вадик закоханий в Уляну, знали всі. Він був непоганим: добрим, із веселими карими очима, завжди готовий допомогти. Але Уляна мріяла про інше життя, Вадик не вписувався в образ її принца. Дарина запропонувала їй після дев’ятого класу піти в училище на перукаря, розхвалюючи на всі лади свою професію, але Уляна мріяла стати лікарем. Може, якби в лікарні було більше лікарів, маму вдалося б урятувати.

Але лікарів не вистачало, Уляна чула це від мами, та розповідала, що часто за день до неї підходили тільки на п’ять хвилин і бігли далі, не було часу приділити всім увагу. І тоді Уляна вирішила, що стане лікарем і ніколи не пройде повз пацієнта, навіть якщо для цього вона зовсім не спатиме.

Щоб стати лікарем, потрібно було їхати в місто. А, значить, розлучитися з Павликом. Це було складно. Але Уляна переконувала себе, що приїжджатиме кожні вихідні. До того ж крім вишу в місто її тягнув ще й Михайло.

Мишко щоліта приїжджав до бабусі на місяць. Коли вони були маленькими, часто грали в одній компанії, але потім хлопчики якось відокремилися від дівчат. І саме в той момент Уляна зрозуміла, що їй подобається дивитися на Михайла, подобається слухати його сміх.

Кілька років вони майже не перетиналися, і Уляна страждала. А цього літа все змінилося: хлопчики знову стали кликати у свою компанію дівчаток, і вони з Михайлом знову стали спілкуватися. Михась теж збирався вступати до медичного, і Уляна мріяла про те, що там, у місті вони стануть друзями. Ну, або більше ніж друзями.

***

Павлик дуже сумував за батьком. Той поїхав працювати і ніяк не повертався. Павлик знав, що це через нього: він просив у тата велосипед, як у приїжджого Петрика, а тато сказав, що такий велосипед дорого коштує. Напевно, він тому поїхав, щоб заробити багато грошей і купити Павлику велосипед. Так думав Павлик, поки Петрик не сказав йому, що знає, де його батько.

Петро був більшим за Павлика і хвалився, що цього року піде до школи. До школи Павлик не хотів, він бачив, що Уляна до ночі сидить над своїми зошитами і зовсім із ним не грається, пояснює, що їй треба вчитися. Щоправда, зараз у неї канікули. Павлик не розумів, що це означає, але за зошитами Уляна більше не сиділа. Натомість часто плакала і не пояснювала Павлику, чому.

— Я чув від бабусі, де він, – сказав йому пошепки Петрик.

Раніше Петрик не звертав на нього уваги, але тепер навіть давав кататися на своєму велосипеді. Ноги в Павлика були закороткі й не діставали до педалей, і Вадик, друг Уляни, опускав для нього сидіння. Вадик був добрий, він завжди заступався за Павлика.

— Твій тато в річці, – сказала Петро.

— Як це: у річці? – із сумнівом запитав Павлик.

— Не знаю. Але бабуся так сказала. А вона все знає.

І тоді Павлик і Петро вирішили піти в експедицію, шукати його батька. Експедицію Петрик придумав, сказав, що потрібно зібратися, взяти сірники, їжу, теплий одяг. Він це по телевізору бачив, і Павлик повірив другу. Експедицію вони вирішили тримати потай: Павлик був упевнений, що Уляна не відпустить його одного. Тим більше він розумів, що вона щось від нього приховує, щось, пов’язане з татом.

Напевно, вона не хоче, щоб Павлик заважав татові працювати. Може, тато ловить на річці рибу і продає її? Він брав Павлика із собою на риболовлю, і Павлику подобалося ловити рибу. Тільки зазвичай вони її привозили додому, а мама лаялася і казала, що хто буде її чистити.

***

Коли Уляну покликали на вечірку до Івасюків, вона спершу не хотіла йти, знала, що буває на таких вечірках: усі питимуть, слухатимуть гучну музику. Уляна хоч і намагалася виглядати як усі, насправді їй таке не подобалося. Пила вона всього раз, і потім усю ніч її рвало, а Дарина лаялася і називала її пиякою. Більше Уляна не експериментувала.

Але на вечірку обіцяв прийти Михайло, і цього вона не могла пропустити. Порадившись із подругою, вони вирішили, що підуть, але питимуть тільки лимонад.

Уляна свого слова дотримала, а подружка одразу ж здалася, коли приїжджий Сашко простягнув їй склянку. Уляна знизала плечима і відійшла вбік. Мишка не було, вона нудьгувала. Зате був Вадик, який тягнув її танцювати і говорив, що вона тут найкрасивіша.

Надвечір стало зовсім нестерпно: усі напилися, музика довбала по вухах. Уляна стиснулася в куточку на дивані біля столу і мріяла про те, щоб піти, але подружку так розвезло, що залишати її тут одну вона не хотіла. Кілька разів Уляна пропонувала тій піти, але вона відмахувалася від Уляни, як від настирливої мухи. Нарешті, Уляна зневірилася і вирішила, що піде сама. І в цей момент прийшов Мишко.

Він сів на іншому боці дивана і, здавалося, не помічав її. Він із кимось розмовляв, пив каламутну рідину з пластикової склянки. Щоправда, одна Уляна помітила, що більшу частину склянки він виливає в діжку з монстерою, що притулилася в кутку. У якийсь момент він зловив її погляд і підморгнув. А коли всі кинулися танцювати, почувши хіт цього літа, він підсів до Уляни і сказав:

— Полізли під стіл?

Уляна розгубилася.

— У сенсі? Навіщо?

— Ну, як знаєш.

— А давай!

У грудях в Уляни відчайдушно стукало. Вони з Михайлом забралися під стіл. Там було тісно, і вона боляче вдарилася маківкою об стільницю.

— Давай ляжемо, – запропонував він.

Вони влаштувалися поруч, так що їхні плечі стикалися.

— Не люблю всі ці пиятики, – зізнався він.

— Я теж.

— А навіщо тоді прийшла?

Зізнатися в тому, що заради того, щоб зустрітися з ним, Уляна не могла.

— Подружка притягла.

— Ясно.

Розмова заглухла.

— А що ти любиш? – наважилася на запитання Уляна. – Ну, я маю на увазі, як любиш проводити час?

— На природу з наметами люблю. Біля багаття сидіти. Хочеш, зганяємо завтра? Тут є неподалік місце класне, ми з хлопцями хотіли рвонути. Поїдеш?

У Уляни пересохло в роті, і вона ледве видавила:

— Так, якщо можна…

***

Звичайно ж, Дарина нікуди її не пустила.

— А хто за Павликом доглядатиме? У мене робота, сама знаєш. Мені тепер обох вас годувати, ти ще й у місто зібралася вступати. Думаєш, гроші просто так даються? Я цілий день на ногах стою, щоб вас прогодувати.

Уляна засмутилася. Але коли Дарина пішла на роботу, вирішила будь-що-будь поїхати. Спочатку домовилася з Павликом, що той посидить сам, потім забігла до Вадика й попросила перевіряти іноді брата.

— А сама куди? – похмуро запитав він.

— До скель із приятелями покатаюся.

— З якими приятелями?

Уляна не стала уточнювати.

— Гаразд, – сказав він. – Нагляну.

Уляна швидко покидала в рюкзак купальник, теплу кофту, половинку ковбаси й буханець хліба. Що ще брати, вона не знала. Із Михайлом вони домовилися зустрітися на вокзалі, і час уже підтискав. Уляна вирішила, що розбереться на місці, чмокнула брата в щоку і побігла. Біля виходу спіткнулася об його маленький рюкзачок і здивувалася: що він тут робить? Але запитати не встигла.

До вокзалу практично бігла, вся захекалася, але спекотно не було. Чомусь було холодно, руки вкрилися гусячою шкірою. Уляні цей озноб здався знайомим, але вона вирішила, що це через хвилювання, що їде кудись із Михайлом, що дурить Дарину, залишає Павлика одного.

— Я думав, ти не прийдеш, – сказав Мишко.

— А я прийшла.

— Ну, здорово. Зараз електричка приїде. Ти з усіма знайома? А, це Вітя, а це Настя. Друзі, це Уляна, я казав, що покликав її.

Незважаючи на те що всі дивилися на Уляну доброзичливо, вона почувалася ніяково. Напевно, тому, що всі були в похідному одязі, а Уляна прийшла в коротких шортах і футболці, зовсім не по-похідному. Може, тому їй так холодно.

Коли під’їхала електричка, Уляна відчула, що їй зовсім погано. Занепокоєння не полишало її, тільки зараз вона усвідомила, що не можна було залишати брата самого. А раптом щось трапиться? Уляна озирнулася, немов можна було побачити брата через низку сірих будинків, зупинилася на мить.

— Ти чого застрягла? – крикнув їй Михайло і подав руку.

Уляна взялася за його руку, піднялася на високі сходинки.

«Обережно, двері зачиняються. Наступна станція…»

І в цей момент Уляна зрозуміла, що зробила помилку. Вона згадала, коли її бив такий самий озноб і чому…

***

Павлику пощастило: мама пішла на роботу, а Уля кудись втекла, наказавши йому сидіти вдома і не балуватися. А він і не збирався бавитися. Але і вдома бути не збирався: вони з Петриком підуть сьогодні в експедицію. Павлик узяв приготований рюкзак і пішов до будинку друга.

Петрик вийшов щасливий – у новій синій кепочці, з туго набитим рюкзаком на плечах.

— Я сказав бабусі, що ми влаштуємо пікнік за городами, – пояснив він. – Вона напекла нам пиріжків.

До річки було йти далеко, і дорогою вони кілька разів зупинялися, щоб закусити пиріжками і попити воду з колонки. Було спекотно, і Петрик сказав, що як прийдуть до річки, одразу скупаються.

— Спочатку знайдемо мого тата, – заперечив Павлик.

Одного разу їх зупинила незнайома жінка і запитала, куди вони йдуть і де їхні батьки.

— Ми йдемо до тата, – відповів гордо Павлик.

Тата на річці не було. Зате були хлопчаки, які грали з м’ячем. Павлик і Петро розстелили покривало, яке дала Петрику бабуся, і вирішили почекати, може, тато скоро з’явиться. Під відкритим сонцем стало ще спекотніше, і Петрик вирішив піти купатися. Павлик пішов із ним.

— Ти що, плавати не вмієш?

— Не вмію, – відповів Павлик.

— А я вмію. Мене мама в басейн водить. Зараз я і тебе навчу.

Вода спочатку була тепла, але коли Петро потягнув Павлика подалі, щоб показати йому, як плавати, з’явилася холодна течія. Павлику це не сподобалося, але сказати про це він боявся. Не сподобалася йому й вода, яка заливалася в ніс і у вуха, не подобалося, коли Петро штовхав його й казав: пливи! Але потім у нього вийшло триматися на воді, і Павлик зрадів: тато буде ним пишатися, коли дізнається, що він навчився плавати.

Він так і не зрозумів, як так вийшло, що дно під ногами зникло. Павлик почув, як його кличе Петрик, спробував встати, але встати не вийшло. Він наковтався води, закричав, ще більше наковтався води. В очах стало темно.

— Тату! – покликав Павлик. – Тату!

Чиїсь сильні руки підхопили його, і Павлик зрозумів: тато прийшов, він врятує його!

***

Уляна зійшла на наступній станції. Михайло образився і сказав, що не чекав від неї такої підстави. Але Уляні було все одно. Її трусив озноб, вона не могла думати ні про що, крім брата, який залишився сам удома.

Їй пощастило, і у зворотний бік електричка прибула за тридцять хвилин. До дому Уляна бігла, тож рюкзак довелося притримувати за лямки, інакше він стрибав на кожному кроці й боляче вдаряв її по спині термосом, який Мишко поклав до неї в рюкзак і забув забрати.

Не дарма Уляна боялася: будинок її зустрів такою тишею, що відразу стало зрозуміло, що Павлика тут немає. Про всяк випадок вона покликала його кілька разів, але брат не відгукувався.

Уляна побігла до Вадика, сподіваючись на те, що той узяв хлопчика із собою. Вадика теж не було, Уляна хвилин п’ять стояла біля його будинку і кликала його.

Куди бігти далі, Уляна не знала. Її трясло, по обличчю текли сльози. Вона нікуди не поїде, не буде вступати ні на якого лікаря, тільки б із Павликом усе було добре!

Помітивши знайомих хлопців, Уляна запитала:

— Павлика не бачили?

— Ні, не бачили!

Уляна носилася селищем і питала в кожного, описуючи Павлика, але ніхто не бачив його. Вона вже зневірилася, коли до неї підійшла незнайома жінка і сказала:

— Я зустріла двох хлопців, на річку пішли.

На річку. Уляна похолоділа. Згадалися слова Павлика: я хочу до тата.

«Не треба тобі до тата»

До річки було далеко. Може, вони ще й не дійшли. Головне, встигнути добігти, зупинити його. Уляна кинула безглуздий рюкзак на землю, який навіщось увесь цей час тягала із собою, і побігла в бік річки.

Натовп вона побачила здалеку й одразу зрозуміла, що запізнилася. Ноги стали ватяними й відмовлялися йти. Озноб пробирав до кісток. І тут вона помітила знайому стрижену потилицю. Вадька! Уляна кинулася до нього і тільки тут побачила, що на руках той тримає Павлика. Мокрого, переляканого, але живого.

— Павлик!

Уляна схопила хлопчика, схлипуючи, притискала його до себе. Він теж плакав і казав, що просто хотів знайти тата. Чиясь рука обійняла Уляну за плечі, і вона відразу зрозуміла, що це Вадик. Дивно, але їй зовсім не було неприємно. І озноб став проходити. Так вони й стояли, обійнявшись, сховавши замерзлого Павлика між собою. Уляна подивилася Вадику в очі і з подивом виявила, що очі в нього не карі, як вона думала раніше, а бурштинові, із зеленими іскорками… А можливо він і є її доля?…

КІНЕЦЬ.