Здається, я вже перестала відчувати себе частиною сім’ї. Ні, навіть не так. Відчуття таке, ніби мене просто вилучили зі списку “своїх”. У останній День народження я знову не отримала жодного подарунка.

Ну, можливо, і не потрібні мені були ті дорогі речі чи прикраси. Може, варто було б хоча б квіти подарувати? І справа навіть не в матеріальних цінностях, а в тому, що мій чоловік просто забув про мене, ніби я стала декорацією на фоні його життя.

— Можна було хоча б квіти купити, – тихо сказала я того вечора, коли ми сиділи за святковим столом.

– Та які квіти, ти що? – відповів він з подивом, – грошей і так мало, а ти ще за якісь дрібниці переживаєш.

Я намагалася поговорити з ним про це, але замість конструктивної розмови отримала ще більше здивування. Він вийшов у кімнату і я випадково почула його розмову з мамою. Свекруха зневажливо шепотіла, що, мовляв, немає нічого страшного у тому, що чоловік не купує подарунки, і всі ці “дамочки”, які вимагають уваги й любові, просто невдячні.

— Ти головне не зважай на неї, – казала свекруха, – всі ці жіночі капризи ні до чого доброго не призведуть. Вона ж завжди всім незадоволена.

— Та я й не переймаюся, – відповів чоловік. – Що не зроби, їй все не так.

Складається враження, що він не відділився від матері, а його думки – це її думки.

Одного разу я вже не витримала й сказала чоловіку, що подам на розлучення.

— Я більше так не можу, – твердо заявила я. – Ми стали чужими людьми і якщо нічого не зміниться, я з’їду.

— Та хто тебе тримає? – байдуже відповів чоловік, навіть не підвівши очей від телефона. – Робиш з мухи слона.

Живемо під одним дахом, але як чужі люди. Він щодня купує собі смачну їжу та напої, ще й жаліється своїй мамі, що я нічого не роблю по дому. А та, не довго думаючи, приїжджає й починає “наводити порядок”, пересуває меблі, розвішує свої фіранки й замінює мої речі на свої, нібито кращі.

— Що це за гармидер у вас тут? – в черговий раз ввалюючись у квартиру, почала свекруха. – Ось, я вам нові рушники привезла, ці у вас брудні якісь. І взагалі, що це за розкидані речі? Так не можна!

Одного вечора я не витримала й написала їй повідомлення:

“Прошу Вас, не втручайтесь у наші справи”, – але вона не відповіла. Чоловік лише посміхнувся, коли дізнався про мою спробу поговорити зі свекрухою.

— Ну що, допомогло твоє повідомлення? – запитав він насмішкувато. – Мама ще більше приходити буде, вона ж усе хоче зробити правильно. Його байдужість мене дратувала та ображала водночас, але я терпіла, адже була при надії.

Після того, як з’явилася дитина, змінилося все. Чоловік, начебто, став іншим: почав контролювати свою поведінку, повернув нас додому після того, як я зібрала речі й пішла до мами. Та все одно, зникла лише частина байдужості. Наче у нього з’явилася цікавість до нас, але ця цікавість так і не перетворилась на любов. Він став спокійнішим, але це тільки здавалося на перший погляд.

— Почнемо з початку? – запитував він щоразу, як я намагалася поговорити з ним. – Я обіцяю, що буду іншим, будемо все робити разом.

— Це не так просто, – відповіла я, зітхаючи. – Ми обоє змінилися і я не знаю, чи щось вийде у нас.

Минув рік, але ситуація так і не змінилася. Наш однорічний син, почав говорити “тато, тато”. Щоразу, коли він це промовляє, у мене щемить серце. Син прив’язався до чоловіка, любить, хоча й бачить, що батько лише формально присутній. Коли Мирон радісно біжить до тата, той не обіймає, а просто сидить з телефоном у руках. Син намагається привернути його увагу, але чоловік навіть не помічає.

— Ти хоч би раз погрався з ним, – попросила я його. – Він же все розуміє.

— Чого ти чіпляєшся? – відповів чоловік, не відриваючи погляд від екрана. – Просто у мене зараз свої справи.

Мені складно прийняти те, що так буде завжди. І я більше не вірю у щасливий фінал нашої історії. Мої мрії про сімейне щастя розбились об реальність. Я знаю, що ми не зможемо жити разом як подружжя, але не хочу забирати дитину від батька. Іноді думаю, що краще залишитися разом хоча б формально, аби син не відчував себе покинутим.

Можливо, у цьому і є якийсь сенс. Жити разом, під одним дахом, але окремо. У різних кімнатах. Я бачу його на кухні, на балконі, але ми не перетинаємось, наче два потяги, які рухаються по паралельних коліях, кожен у своєму напрямку.

Одного вечора, коли син заснув, я сиділа біля вікна й намагалася зрозуміти, що робити далі. Мені стало сумно від усвідомлення, що життя перетворилося на суцільну рутину та спроби виправдатися перед усіма: перед чоловіком, перед свекрухою, перед самою собою.

Сьогодні вночі я вирішила. Вранці, коли він піде на роботу, ми з Мироном поїдемо до мами.

— Тобі треба трохи часу на роздуми, – сказала я сама собі, дивлячись на сонного сина. — Може, це й не кінець. Але зараз нам треба піти. Просто взяти паузу, аби зрозуміти, чи є в мене сили повертатися назад.

Син має право на щасливе дитинство, на справжню родину, а не на батьків, які живуть як чужі.

Джерело