Віра завжди була впевнена, що головне у житті — це сім’я та діти. Іншого вона й не шукала. У її родині часто казали: “Головне – знайти доброго чоловіка, бути йому вірною, завести дітей, а далі все само собою владнається.”

І коли вона зустріла Олега, всі думки про самореалізацію, кар’єру чи інші амбіції відразу відійшли на задній план. Він був саме таким чоловіком, якого їй радили знайти – дбайливий, відповідальний, надійний. Вони одружилися майже одразу і це рішення здавалося їй найправильнішим у житті.

— Ти щаслива, Віро? – запитувала її мати, коли вона заїжджала на гостину.

— Звісно, мамо. У мене гарний чоловік, трійко чудових діток. Живемо у просторому домі батьків Олега і я можу повністю присвятити себе сім’ї. Що ще треба для щастя?

Віра дійсно вірила, що її життя схоже на казку. Діти зростали швидко, спочатку донечка, потім два синочки, один за одним. Олег працював у родинній компанії, а вона не мала потреби працювати. Весь її світ зосередився навколо дому та дітей. Свекруха, пані Марина, не втручалася у їхнє життя, однак завжди пильнувала, щоб Віра не відчувала себе “повноправною” господинею. Вона лишалася тінню, яка іноді влучала коментарями на кшталт: – Олегу потрібна справжня підтримка. Добре, що він має тебе. Але дивися, не забувай, чий це дім.

Після таких слів Віра лише посміхалася й відводила очі. Вона щиро вірила, що цей дім колись стане її власністю, бо діти тут виростають, Олег – голова сім’ї, а її місце поруч із ним назавжди.

Проте життя не завжди слідує за нашими планами. Олег захворів раптово. Всі думали, що це тимчасово, але стан швидко погіршувався. Лікарі не давали втішних прогнозів і Віра, не в змозі уявити життя без нього, ночами молилася за його порятунок. Але дива не сталося.

Прощання з коханим чоловіком стало для неї не просто стресом, а руйнуванням всього життя. Вона залишилася сама з трьома малими дітьми, без жодної підтримки. Окрім, хіба що, свекрухи, яка відразу після того, як Олега не стало, змінилася до невпізнання.

— Віро, ти повинна зрозуміти, що цей дім завжди належав нашій родині, а ти тут лише гостя. Як би важко це не було, але ми повинні подумати про дітей. Я хочу, щоб ти переїхала, а я подам на опіку над онуками, – заявила свекруха холодним голосом через кілька тижнів після похорону.

— Що? Як це?! Я ж їхня мати! – Віра не могла повірити в те, що чує.

— Ти не зможеш дати їм те, що потрібно. У тебе немає грошей, немає роботи, а у мене є все. Олег би хотів, щоб діти залишилися зі мною.

Ці слова вразили сильніше за будь-що. Жінка розуміла, що пані Марина мала рацію в одному – невістка дійсно не мала нічого. У неї не було ні роботи, ні майна. Все, що вона мала — це дітей й тепер навіть їх намагалися відібрати.

Віра розуміла, що не має часу на роздуми. Їй потрібно було боротися за своїх дітей та власне життя. Вона подзвонила своїй подрузі Олесі, яка працювала у великому супермаркеті.

— Лесю, ти не допоможеш мені? Мені терміново потрібна робота, інакше я все втрачу. Але, у мене нема ні освіти, ні досвіду. Хоч щось, щоб на життя вистачило, – благала вона подругу телефоном.

Олеся швидко організувала співбесіду і через тиждень Віра почала працювати касиркою. Робота була важкою, але жінка не зупинялася. Кожен день вона вставала рано, вела дітей до школи, а потім поспішала на зміну. Після роботи бігла додому, готувала вечерю, допомагала дітям з уроками та лягала спати зовсім знесилена.

Одного разу, після важкого дня на роботі, вона підійшла до дзеркала й побачила втомлену жінку з темними колами під очима. Здавалось, що життя витікає з неї з кожним днем. “Що сталося з моєю казкою?” – думала вона.

Тим часом боротьба за опіку над дітьми загострювалася. Свекруха все частіше погрожувала судами, адвокатами й Віра розуміла, що не витримає цього натиску.

Одного вечора, сидячи на кухні вона зважилася на відверту розмову з пані Мариною.

— Мамо, я розумію вашу втрату і ви хочете підтримати дітей. Але вони, моя сім’я і я зроблю все, щоб забезпечити їм краще майбутнє.

Свекруха подивилася на неї так, ніби оцінювала її сили.

— Ти не знаєш, що значить бути вдовою. Але нехай. Подивимось, чи вистачить тобі терпіння.

Минали місяці, а Віра продовжувала важко працювати, намагаючись “наздогнати” втрачене. Всередині вона розуміла, що це щастя, яке здавалося вічним, більше ніколи не повернеться.

Джерело