Сталася ця подія років десять тому, але запам’ятала я її на все життя.

Ми з чоловіком і молодшим сином живемо у великому селі. Старший син давно в місті, одружився, знайшов хорошу роботу. А молодшенький, Олежка, поки що з нами. Школу закінчує. Хотілося б, щоб із нами й далі жив, але там уже як вийде. У селі зараз молодь не затримується…

Одного разу Олег вирішив з’їздити до друга в гості. У Сергія були іменини, але він його не відзначав, тож вирішив мій син піднести товаришеві сюрприз, якось скрасити для нього цей день.

Село, де жив іменинник, розташоване за сім кілометрів від нашого. Не так і далеко, але частина дороги пролягає через густий старий ліс. Там рідко кого можна побачити – місце глухе й безлюдне. Ми туди часто ходили по гриби, всією родиною. Але поодинці ніхто туди не вирушав, якось страшнувато було…

Уранці син сів на велосипед, закинув на спину рюкзак із подарунком і, кинувши мені: «Мамо, я поїхав! До вечора буду!», зібрався було швидко закрутити педалями.

— Олежку, будь ласка, будь обережнішим на дорозі! – умовляла я свого мандрівника. – І до темряви не затримуйся!

На це він тільки безтурботно посміхнувся:

— Мам, ну не хвилюйся ти так, я ж не маленький, шістнадцять уже! Усе буде добре! Бувай-бувай!

Його постать на залізному коні віддалялася від мене все далі й далі. Не знаю чому, але моє серце раптом забилося так тривожно, що я, поспіхом піднявши руку, тричі перехрестилася на сина, який віддалявся:

— Господи, спаси і збережи його! Скільки б тобі не було років, синку, хоч шістнадцять, хоч сорок, для мене ти назавжди залишишся дитиною і я завжди хвилюватимуся за тебе…

Серпневий день уже вступав у свої права. Небо було чистим, без жодної хмаринки. Але ближче до вечора на ньому стали з’являтися рідкісні хмари. Їх ставало дедалі більше і більше, і через дві години небо ніби затягнуло темною сіро-фіолетовою ковдрою. Вгорі щось блиснуло, здригнулося, загуркотіло, і на землю прозорою стіною обрушилася злива.

«Ось тобі на!» – подумала я і кинулася до телефону.

— Олеже, як ти там? Привітав Сергійка? Ну ось і добре… Може, не ризикуй їхати додому в таку погоду! Переночуй краще в товариша! – мало не благала я сина.

— Але мені завтра треба бути в місті, у нас змагання, ти що, забула? А звідси я не встигну, та й зібратися ще потрібно, – заперечив син. – Та ти не переживай: від Сергія поїду, коли все вщухне, – тут же заспокоїв мене Олег. – Зазвичай гроза довго не буває.

Згнітивши серце, я погодилася з ним. І він мав рацію – злива припинилася так само раптово, як і почалася. І відразу задзвонив мій мобільний.

— Мамо, Сергій дав мені плащ, чоботи, ліхтарик, тож я в повній екіпіровці і вже виїжджаю. Скоро буду вдома! – доповів бадьорим голосом син.

Я вийшла на ґанок. Після рясного дощу на землю спала відчутна прохолода. Десь далеко бурчав грім. Дощ ледь моросив, але темрява навалилася – нічого не видно!

Чоловік був на зміні – відпрацював день, тепер ще – ніч. І самій у хаті, та ще в таку погоду, мені було дуже сумно. Я повернулася в кімнату, взяла книжку – хотіла почитати, щоб відволіктися від тривожних думок. Та де там! У голові було тільки одне: «Як він там? Зовсім один, у непроглядній темряві… Не заблукав би!.. Не дай боже, знову злива…»

Тривога наростала, як снігова куля. Час, здавалося, став гумовим і тягнувся нескінченно довго. Стрілки годинника не поспішаючи відраховували хвилини… 40 хвилин, 50, година… Прислухаюся до кожного шороху. Нерви, немов натягнуті струни!

Нарешті не витримую, хапаю в руки телефон:

— Олежку, синку, ти де?! – кричу в слухавку, як божевільна.

— Мамо, я в лісі… – чую його згаслий голос. – Нічого не розумію… Дивно все якось… Цей ліс мав би давно закінчитися, а я все їду, їду – і знову потрапляю на те саме місце! Схоже, кружляю і кружляю замкнутим колом. Чортівня якась! Галявина ця – немов зачарована! Уже нічого не видно, тільки ліхтар від велосипеда і Сергія кишеньковий дають побачити дорогу, але я економлю заряд…

— Синку, ти, головне, не панікуй, – спробувала я заспокоїти Олега, але в самої ноги від страху стали ватяними.

Я готова була вихором летіти на допомогу синові, але на чому і куди, якщо все поглинув непроглядний морок!

— Господи, допоможи! – я подивилася на ікону «Божої Матері», яка стоїть у нашій із чоловіком кімнаті. – Допоможи, милосердна! – вимовила тремтячими губами. – Ти все можеш!

І тут несподівано мене осінило: «Отче наш! Всемогутня молитва! Потрібно, щоб Олежка її прочитав, напевно допоможе!»

Я зателефонувала синові й попросила його почитати вголос цю молитву. Він її знає з чотирьох років. Хоч діти особливо в Бога не вірять, але «Отче наш» він усе-таки вивчив за моєю настановою.

— Синку, а давай ми разом помолимося! – запропонувала я синові.

— Добре, мамо… Давай, а то я вже не знаю, що мені робити… – почула я на іншому кінці тихий голос сина.

І заклично понеслася вгору відчайдушна молитва: одна, материнська, – біля ікони Божої Матері, інша, синівська, – у похмурому лісі.

— Отче наш, що є на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє… – говорили ми з сином в унісон.

Прочитали ми молитву раз, другий, третій… І тут син несподівано замовк, а потім схвильовано вигукнув:

— Ой, мамо, не повіриш: я посвітив ліхтариком біля себе і побачив, що до мене підлетів метелик! Маленький такий, із білими крильцями! Вони блищать під світлом ліхтарика… Літає поруч. Схоже, мене зовсім не боїться! – додав здивовано. – А тепер він віддаляється, відлітає від мене, – сказав син розгублено.

— Олежку, йди за ним! Іди і нічого не бійся! – прокричала я в слухавку, материнським інстинктом щось відчувши.

— Добре, мамо, я йду за… – це було останнє, що я почула від Олежка.

Зв’язок різко обірвався. Мої спроби ще і ще раз додзвонитися були марними. Імовірно, телефон сина розрядився.

Опустившись у крісло і не відводячи погляду від ікони, я стала чекати Олега. Час, здавалося, завмер на місці. Тиша і ніч поступово зробили свою справу – я стала занурюватися в тривожний сон. Але раптом тихо скрипнула хвіртка. Я стрепенулася, схопилася і кинулася у двір.

Уже світало. Олежка – блідий, брудний, промоклий до нитки – ледве стояв на ногах, з останніх сил тримаючись за кермо велосипеда, і намагався мені посміхнутися.

— А ось і я!

— Живий, слава Богу! Яке щастя! Синочку, ти живий і здоровий! – повторювала, немов у маренні, обіймаючи сина, і плакала ридма, як маленька.

— Матусю, ну що ти! Бачиш, я вдома. І все вже добре, – звучав рідний для мене, нескінченно улюблений голос.

Син розповів, що пішов слідом за тим метеликом, молячись тільки про те, щоб не згас ліхтарик – інакше б він загубив з поля зору свого крилатого провідника, на якого вже так сподівався. І дуже скоро він побачив околицю лісу і дорогу, на яку потрібно було вийти, щоб дістатися додому. Щойно Олег зрозумів, що вибрався з лісу, він загубив з поля зору метелика – той немов у повітрі розчинився.

Як пояснити, що сталося в тому зловісному темному лісі з моїм сином, я не знаю. Але переконана в одному: Бог завжди поруч. Він чує нас і, якщо потрібно, посилає на допомогу легкокрилих ангелів-охоронців. Тільки потрібно в це вірити – щиро і свято…

КІНЕЦЬ.