Рита почала роман із колегою. Сама від себе не очікувала такого. Адже вона заміжня. Але не встояла перед привабливим і галантним Іваном. Він обсипав її компліментами, захоплювався розумом і красою.

Від чоловіка Віталіка слова доброго не дочекаєшся. Постійно в справах, зянятий товариш. Син Ромка підліток, своє життя, компанія, від батьків віддалився. І Рита почувалася самотньою.

І ось випало їй відрядження в інше місто. Іван теж напросився. Усе ж веселіше буде. Чоловік ні про що не здогадувався, він особливо й не цікавився, куди вона їде і навіщо.

— Ритуль, поки тебе не буде, я на кілька днів до батьків похду. Мама попросила допомогти з ремонтом.

— Добре, і Ромку візьми за компанію.

— Ні, Ромка нехай удома залишається, за квартирою доглядає, кота годує. Великий уже хлопець, упорається сам.

Ромка був і не проти. Рано вранці Рита поїхала на автовокзал, де на неї чекав Іван.

— Ох, Ритулька, скучив так… Готель начебто непоганий там, відгуки почитав. Шкода, що не в одному номері будемо, але поруч зате.

Весело час проведемо… У кафе можна сходити ввечері, погуляємо. Романтика…

Іван був молодший на кілька років, не одружений. Риті лестила його увага. Вродливий чоловік, і вибрав її… Дуже самооцінку піднімав. І для здоров’я корисно. Із чоловіком давно вже не цікаво стало…

Заселилися в готель і відразу включилися в роботу, зустрічі, переговори. Увечері вільний час. Гуляли, вечеряли, краса, ховатися не треба. Рита почувалася молодою, цікавою. Блиск в очах одразу з’явився. І хто дасть їй сорок років?!

На ніч залишилася в Івана в номері. Чоловікові відправила повідомлення, що все добре, втомилася, відпочиватиме. Він відповів, що теж втомився у батьків, ремонт — справа така…

Вранці, вийшовши з номера Івана в халаті й капцях, раптом вона зіткнулася… З чоловіком! Він теж виходив із номера з дівчиною років двадцяти семи, невисокою блондинкою з формами.

Від подиву обидва втратили дар мови.

— Віталік?! Ти що тут робиш? — прокинулася Рита. Віталік розгубився, дівчина теж.

Тут же з номера вийшов Іван, в одних трусах.

— Ритуль, кицю, ти чого шумиш тут? Що сталося?

Очі Віталіка збільшилися вдвічі.

— Рита?! Це ще хто?
— Це Іван. Колега мій.

— А чому він тебе кицею називає? І чому ти вийшла з його номера? Що відбувається, взагалі?!
— Те ж саме хочу в тебе запитати? Ти ж у батьків ремонт робиш? Як ти опинився в іншому місті та ще й з дівчиною?

— Про це ми потім поговоримо!

Іван швидко зайшов у номер і зачинив двері на засувку.

— Олю, йди вниз, я зараз! — Віталік підштовхнув дівчину до сходів. Та, знизавши плечима, не поспішаючи пішла.

Рита відчинила свій номер, Віталік рушив слідом за нею.

— Рито, ти ночувала в цього альфонса в номері? Відповідай чоловікові!
— А ти, ночував з Оленькою? Відповідай!

— Довго розповідати. Хоча… Так. Ночував. І ні про що не шкодую. А винна в цьому ти! Зовсім закинула чоловіка, тільки робота на умі. Тепер я розумію, чому так часто їздиш у відрядження! З таким-то мачо! Не соромно зраджувати чоловіка?

— А тобі, не соромно? І в тому, що я з Іваном, винен тільки ти! Я забула вже, коли слово добре чула, уваги ніякої. А я жінка! І цілком цікава! Іван у захваті від мене! — Навіть так? Жінкам не можна зраджувати! Ти мати, господиня вогнища!

Заразу ще притягнеш у дім! Як не соромно… У твої роки й таке ось витворяєш. А я винен, чомусь, що в тебе свербить в одному місці! Чоловік істоти полігамні, нам різноманітність потрібна. І що будемо робити тепер?

— Я не знаю. Ми квити, я вважаю. Приїдемо додому, будемо думати. Треба ж, як придумав, до батьків поїхав. А сам… І чому саме в це місто? Збіг який… Я не говорила, що сюди поїду. Ти ніколи й не питав, відрядження, та й добре…

— Оля тут живе, у цьому місті. Часто приїжджає по роботі в наше, зараз я ось вирішив сам приїхати, тут недалеко, в принципі. Я в шоці, звісно, що ти така підла виявилася. Вовк в овечій шкурі… У житті не подумав би, що на таке здатна…

Збирай речі, ми їдемо! Тут Риті прийшло повідомлення від Івана. «Я сам поїду, мене не чекай. Розбірки мені ні до чого». Ну ось, вляпалася… Рита зібрала речі і поїхала додому з чоловіком. Усю дорогу він читав їй лекції.

— Навіть подумати не міг, що ти здатна на таке… Ось це підлість…

— Те саме можу сказати і про тебе. Віталіку, ми винні обидва. І лекції твої мені ні до чого. Що будемо робити, розлучатися?

— Чесно кажучи, не хотілося б. Сім’я все-таки. І син у нас. Знаєш що… Давай забудемо про це. Було і було. У мене ревнощі страшні з’явилися. Усі чоловіки власники. На перший раз я тебе прощаю. І сам більше не буду ні з ким зустрічатися. Обіцяю. Треба зберегти сім’ю будь-якими силами. Розлучитися встигнемо. Як вважаєш?

Рита мовчала і думала. Хіба це сім’я, коли обидва зраджують… Просто Віталік думав, що вона нікому не може бути цікава, та й узагалі, на думку спасти не могло, що вона здатна на зраду. Бач, як ревнощі пробилися. Власник, каже…

І головне питання, а чи кохає вона чоловіка? Ні, звісно. Інакше не почала б стосунків з Іваном. Так само й Віталік. Блондинка не з’явилася б, якби кохав…

— Знаєш, Віталіку, ми не кохаємо одне одного. Так буває. Подвійна зрада в сім’ї — це вже не сім’я. Із роками все минуло. І сенс нам триматися за шлюб? Син зрозуміє. Ми не будемо влаштовувати скандалів, істерик. Мирно розійдемося. Квартиру ділити доведеться, бо нам жити десь треба всім.

Віталік зітхнув.

— Та як же це… Розлучення… Я не готовий був до такого повороту. Думав, погуляю на стороні, отримаю нові емоції, і все… Рито, не жени коней. Треба спробувати все повернути, як раніше…

— Як раніше не буде…

Віталій був здивований, як легко Рита погодилася на розлучення. Йому здавалося, що вона дорожить сім’єю. На таке він не розраховував. Налагоджений побут, зручна дружина…

— Сумно все це, що тут сказати. Обидва винні. Віталіку, не бачу сенсу зберігати шлюб. Ми можемо ще бути щасливими. Але не одне з одним.

— Гаразд. Розлучення, так розлучення. Принижуватися не буду. Тільки квартиру ділити я не хочу. Нехай залишається вам із Ромкою. А я ще зароблю і куплю. А поки поживу на орендованій.

Рита була здивована такому широкому жесту. Не те щоб Віталік був колись жадібним чи корисливим, але на таке не кожен чоловік погодиться.

— Спасибі, Віталію…

Минув рік.

Рита йшла з роботи, штовхаючи жовте листя на дорозы. Як же вона любила гуляти в парку восени. Особливий аромат, шурхіт листя під ногами. Улюблена пора року…

— Рито! Привіт! — раптом гукнув її знайомий голос.

— Віталіку, привіт! Ти звідки тут? — Та ось був у цьому районі й вирішив прогулятися. Як справи, як Ромка? Рідко телефонує мені, весь у справах…

— Усе добре в нас. У Роми дівчина з’явилася, з фіолетовим волоссям… Я мовчу. Мода така зараз, напевно. Гарна дівчина, іноді приходять до нас.

— Ого, виріс хлопець… А ти як, є хто?

— Ні-а. Якось не склалося з особистим життям, та я й не шукала нікого. Робота, дім, ось гуляю іноді, в магазини ходжу. А ти як поживаєш?

— У мене теж немає нікого. Працюю посилено, гроші збираю на іпотеку. І часто згадую про тебе… Пам’ятаєш, як ми на морі тоді заблукали? І вино потім пили на березі… Класний час був, безтурботний…

— Пам’ятаю… Я все пам’ятаю, Віталію… І теж про тебе згадую… Усе-таки п’ятнадцять років прожили разом…

Віталій дивився на колишню дружину і серце прискорено билося, як тоді, шістнадцять років тому, під час знайомства. Її зелені очі з хитринкою все такі ж, і кучеряві неслухняні локони, і кирпатий носик.

Яка ж вона гарна… Просто за всі роки, що були разом, звик уже, око «замилилося», а зараз, після тривалого розставання, глянув по-новому.

Рита дивилася на колишнього чоловіка й усміхалася. Такий самий хлопчисько, як і шістнадцять років тому. Тільки зморшок додалося і фігура роздалася вшир. Якесь тепле почуття пробивалося в її серце. І забулися всі образи, зради, грубі слова. Це залишилося в минулому. А зараз є тільки він і вона.

Довго гуляли парком, прийшов час прощатися.

— Рита… Якщо чесно, я дуже сумував… Але боявся зізнатися. Думав, засмієш.

— Я теж сумувала, Віталіку. На свій подив. Думала, ось воно, вільне життя. А нічого й не хочеться… Підемо додому?

— Підемо, рідна… Почнемо все заново, і, сподіваюся, разом балуватимемо онуків, нехай навіть від дівчини з фіолетовим волоссям…

Рита засміялася і простягнула йому руку. Спробуємо, а час покаже…

КІНЕЦЬ.