Зою Василівну в селі вважали майже психологом. Колишня вчителька української мови та літератури була вже на пенсії, але продовжувала активно спілкуватися з односельцями, особливо з сусідками.

Трохи знадобиться якась порада, то йдуть вони до Зої, а та і чаю наллє, і вислухає, і почне наводити приклади з літератури, схожі на життєву ситуацію сусідки, а то на розраду просто прочитає напам’ять вірш чи візьме книгу Коцюбинського і лагідно так почне читати яке-небудь оповідання, та так вправно, немов артистка.

Сусідка і заслухається, і задумається, а потім скаже: – Так, Василівно, як була ти вчителькою, так і залишилася. Ось тільки вже не дітям уроки викладаєш, а нам, пенсіонерам… Спасибі тобі…

— Що ж, усім нам треба вчитися у класиків. У книжках стільки мудрості, досвіду людського, що нічого й вигадувати не треба. Слухай і розумій… – погоджувалася Зоя і підливала гості гарячого чаю.

Любили Зою за добродушність і гостинність люди, і лише одна Ніна Іванівна, що жила на іншому кінці села, посміювалася єхидно:

— Ну, ось. Вийшла не пенсію і стала психологом наша Зоя. Усіх вітає, усіх тепер повчає. Так, недарма на заслужений відпочинок вчителів раніше відправляють. Вік – штука серйозна… Дах поїде і не помітиш як…

— Та що ти на неї наговорюєш. От сама б сходила до неї, так і побачила б, що хороша вона. І даремно ти на неї наговорюєш, – відповідали їй жінки.

— От ще! – говорила Ніна, – ніколи ні до чаклунів, ні до бабок не ходила. Слава Богу, своя голова на плечах є, з розуму поки що не вижила, щоб її балачки слухати і книжки вголос читати. Минули вже шкільні роки. Пора і про душу подумати, та в храм частіше ходити…

Справа була не в храмі або звичайній заздрості. Ніна і Зоя колись у юності дружили. І треба було так статися, що закохалися дівчата в одного хлопця. Зоя спершу заманила Михайла, напевно, своєю захопленістю літературою, умінням гарно вдягатися, і читати вірші з натхненням. А потім він захопився Ніною, кремезною статною дівчиною, чужою до мистецтва, яка любила працю, свою худобу і чудово вміла пекти пироги.

Дівчата одразу ж стали ворогами, але закоханий красень Мишко поїхав до міста і знайшов там собі наречену, і швидко одружився.

Довго кепкували місцеві жителі з невдалих сільських наречених, від яких утік Михайло. А дівчата так і перестали дружити, лише ледь кивали одна одній при зустрічі. Вони пізніше обидві вийшли заміж, але життя не склалося щасливо в жодної: від Зої за сім років чоловік пішов до іншої, поїхав до сусіднього району, а чоловіка Ніни не стало від запалення легенів, і вона теж так і залишилася одна.

Обидві жінки ростили синів. Хлопці не були ровесниками, і не дружили, хоч і зналися. Після армії обидва поїхали в обласний центр, де стали працювати, створили сім’ї і до своїх матерів приїжджали тільки у відпустки і на свята.

— Треба ж, так і не помирилися колишні подружки, – пліткували про Ніну і Зою люди, – вже скільки років минуло, а вони все пам’ятають перше своє невдале кохання. А він же жодну з них і не кохав. Ось тільки зізнатися вони в цьому собі не хочуть. Дурні баби…

Ніна і Зоя навіть навчалися в одному класі, і завжди раділи, що іменини у них були зовсім поруч. Влітку, у червні, дванадцятого – у Зої. А чотирнадцятого в Ніни. У шкільні роки відзначали кілька разів навіть разом, мало не як сестри-двійнята.

А тепер ні сліду від минулої дружби, ні тіні. Стер час образу, ревнощі, виросли їхні дітки, ось уже й онукам по двадцять років. У Ніни – хлопець Ігор, а в Зої дівчина красуня – Лідочка. Рідко бачилися, ще в дитинстві, коли приїжджали до бабусь на літо дітлахи, але вже давно не були в селі: Лідочка вчилася, а Ігор служив в армії.

Але цього літа бабусям виповнювалося по шістдесят. Серйозний ювілей. З’їхалася рідня у колишніх подруг. Минулими роками Зоя і Ніна не особливо відзначали свої дні народження: багато працювали і на роботі, і в садах-городах, а тепер сини і невістки наполягли – треба відзначати.

До того ж керівництво адміністрації села вирішило нагородити своїх ювілярок і зібрало народ на сільське свято, а після промови керівника був і невеличкий концерт, а потім чаювання.

Разом із батьками приїхали Ігор і Ліда. Вони голосно аплодували своїм бабусям, подарували їм букети, великі торти, які потім розрізали і подали селянам до чаю.

Ігор і Ліда сіли поруч на застілля. Вони давно не бачилися і розмовляли без упину, згадуючи дитячі канікули, друзів, і раз у раз поглядали на бабусь, які сиділи теж поруч.

— А що, Ніно, ніяк наші онуки подружилися? – раптом тихо запитала Зоя.

— Так і раніше вони знали одне одного… – розгубилася Ніна, дивуючись, що Зоя з нею заговорила.

— Ну, раніше вони гралися разом дітьми, а тепер глянь, у якому ніжному віці, і як виглядають – око не відвести від пари… От так, – продовжила Зоя.

Ніна задивилася на Ігоря і Ліду, і зітхнула: – Мабуть, так… Ось як час летить. Не встигли ми нажитися, а вже молодь підпирає, а ми – пенсіонери…

— Та не треба сумувати, – почала заспокоювати Зоя, – хіба ми так уже й погано жили? Он які в нас сини, а онуки – ще кращі. І дай їм Бог щастя і здоров’я.

— Вірно, вірно, нехай будуть щасливі, – витерла сльозу Ніна, – нехай будуть щасливішими за нас, а ми тільки радіти за них будемо…

Обидві помовчали, дивлячись, як під музику Ігор і Ліда пішли танцювати.

— Ти вже мені вибач, якщо я колись тобі зайвого наговорила, – раптом сказала Ніна, – справа давня, дурна, молода, гаряча… Було… та минуло.

— Та що ти, Ніно, я давно все забула, та й нічого нам було ділити чужий коровай. Бог йому суддя, а ми хіба в чому винні? Тільки за доброту і наївність свою постраждали. Але я ні про що не шкодую, – Зоя обійняла Ніну.

— І я не шкодую. Хіба тільки про те, що так довго ми не сказали одне одному те, що сказали зараз… – Ніна потиснула руку Зої.

Ігор і Ліда, які не знали про довгий холодний період у ставленні до бабусь, підійшли до них і, обійнявши, сказали:  — Спасибі, що ви в нас є. Такі трудівниці, шановані й улюблені. Ми хочемо прогулятися. Нічого, якщо підемо?

— Нічого, звісно, а ми посидимо ще, поговоримо, – Зоя посміхнулася.

— Ідіть, ідіть, ваша справа молода, нічого довго з бабусями сидіти. Гуляйте, і насолоджуйтеся – погода чудова… – Ніна погодилася із Зоєю.

У залі починалися веселощі. Звучали спочатку пісні, потім частівки під баян, а потім і зовсім почалися веселі танці. Ювілярки, як і їхні онуки, тихенько вийшли з-за столу і пішли прогулятися селом. Хотілося поговорити, багато чого розповісти одна одній.

Вони йшли знайомими стежками, голоси від хвилювання трохи тремтіли, обидві намагалися поділитися найголовнішим, найдорожчим, найпотаємнішим.

Наступного дня в селі тільки й говорили про подруг. Люди дивувалися, дивувалися і раділи. Ніхто не залишився байдужим до зближення Зої Василівни та Ніни Іванівни.

— Треба ж! Стільки років жили не зналися, і ось нате вам. Знову дружба! Буває ж таке! І треба ж було всього-на-всього зібратися за одним столом… У гарному настрої та з гарного приводу, – говорив керівник адміністрації своїм співробітникам, – значить, це і наш недогляд теж. Не додумалися раніше їх посадити за один стіл.

— Стіл переговорів? – засміялася бухгалтер Світлана.

— А хоч би й так. Так, за стіл переговорів.

Навіть Ігор і Лідочка не справили такого враження, як їхні бабусі. Про них почали говорити пізніше, коли молода пара почала їздити в село часто, майже на кожен вихідний.

— От і внуки до нас зачастили, як тобі такий поворот? – запитувала Ніна Зою.

— Що значить «такий»? Я тільки рада! Дуже рада. Дивись, ми з тобою і поріднимося скоро. Як тобі такий розклад, га? – сміялася Зоя, – одних правнуків няньчити будемо! Ось так, подружко!

— Ой, добре б. Я згодна, – посміхнулася Ніна, – не пощастило нам із чоловіками, Зоїнько, то хоч із онуками буде щастя… Найсправжнісіньке-справжнісіньке!

Мрії та прогнози бабусь здійснилися досить швидко. Навіть швидше, ніж вони очікували. Уже восени пара відсвяткувала весілля. Бабусі разом їздили в область на торжество, і тепер доля їхніх онуків була для них єдиною спільною радістю.

КІНЕЦЬ.