Марина в засмучених почуттях їхала трасою в напрямку їхньої дачі під Києвом. Чергова невдала спроба налагодити з Ігорем стосунки вибила дівчину з сил.

— Не зʼявись вродливою, а будь щасливою, – не втомлювалася повторювати мама, обіймаючи доньку, – ось і все є при тобі, а щастя нема… І чому тобі трапляються такі недолугі хлопці?

— Напевно, це я недолуга. Усе. Не хочу нікого і нічого, поїду відпочину на дачу. Давно там не була, а літо в розпалі, – сказала Марина.

І ось уже миготіли серед сосен знайомі дахи дачного селища. Марина під’їхала до своїх воріт і вийшла з машини. Вона потягнулася, вдихнула сосновий аромат і посміхнулася. Добре! Стільки спогадів пов’язано з цим місцем. І іменини, і святкування Нового року, і літні вечори з шумом цикад та ароматами малинового варення.

Дівчина пройшла в будинок. Тут було прохолодно, чисто і затишно. Мама говорила, що вона попередила Ніну Єгорівну про приїзд. Пенсіонерка кілька років доглядала за дачею професора, батька Марини, коли господарів не було. Вона і прибирала, і стежила за садом.

Зараз нікого не було. Напевно, Ніна Єгорівна пішла в ліс по чорниці. Не сиділа без діла ця енергійна жінка. Марина зателефонувала матері і вимкнула телефон, бажаючи повного відпочинку від міської метушні. У неї була відпустка.

Випивши кави, вона одягла свій квітчастий дачний сарафан і пішла в сад, де в тіні яблунь висів її улюблений гамак. Усе, тепер над нею погойдувалися зелені гілки з промінчиками синього неба, співали птахи і витав слабкий вітерець. Марина задрімала. А прокинулася від слабкого шереху чиїхось кроків.

Розплющивши очі, вона побачила поруч молодого чоловіка, в одних робочих штанах з оголеним засмаглим торсом, який дивився на неї.

Не встигла дівчина щось запитати і навіть здивуватися, як він зник у тіні саду.

Марина сіла на гамаку і зітхнула. «Ось тобі й усамітнення! Не тут було…звідки тут цей Тарзан?»

До обіду прийшла Ніна Єгорівна і, обійнявши Марину, сказала:
— Що, налякав тебе Стас? Це садівник. Хлопець спокійний, хороший, працьовитий. Сам не очікував, що ти вже тут. Він працює вранці. А решту часу не турбуватиме…

— Так, сад у порядку, це я помітила. І правильно, досить вам уже за садом дивитися, вік не той, – погодилася Марина.

Тепер вона щоранку бачила садівника. Він здавався похмурим. Ледве кивнувши доньці професора, відвертався і займався своєю роботою: розпушував під кущами, поливав рослини, викошував траву.

Марина незабаром до нього звикла, поглядала в його бік, милуючись спортивною фігурою і чорними локонами до плечей.

«Така краса в селі пропадає… – усміхаючись, про себе подумала вона, – шкода, що селянин, і всього-на-всього звичайний садівник. Напевно, й освіти немає…»

Однак, незважаючи на її сарказм, вона дедалі частіше задивлялася на Стаса і дивувалася його відчуженості, мовчанню і байдужості до неї.

Але саме це її і влаштовувало, адже вона приїхала відпочивати, їй треба було побути самій. Думки про столичне розчарування вже були на задньому плані частково і через присутність красивого хлопця поруч. Його мовчання її навіть тішило. Вона зовсім перестала соромитися його, нібито він був якимось додатком до її квітів, зрілих яблук і квітучих троянд.

Марина ходила садом босоніж, дрімала в альтанці, засмагала біля на сонечку. Єгорівна була всюдисущою і непомітною. Марина виявляла вранці в холодильнику молоко, а до обіду на столі каструльку з окрошкою.

— Мамо, це ти попередила Ніну Єгорівну про моє бажання побути на самоті? – запитала Марина матір телефоном.

— Звичайно, ти ж знаєш нашу добру помічницю, вона – золото, – відповіла мати.

— Так, схоже, і такого ж працівника найняла в сад… – погодилася Марина, – спасибі тобі, мамусю…

— Їм скажи спасибі. Не зазнавайся. На землі живеш, – відповіла мати.

Марина вийшла наступного ранку в сад і привіталася з садівником, тепло посміхнувшись. Він, як і раніше, кивнув, але тихо відповів:
— Доброго ранку, Марино Костянтинівно, доброго…

У нього був низький оксамитовий-оксамитовий голос, що огортає. Марина хотіла щось ще сказати, але він відвернувся і пішов до сараю, де зберігався садовий інвентар. Марина здивовано підвела брови і посміхнулася.

«Ах, так! – подумала вона, – ну, гаразд. Ми ще подивимося хто-кого…»

Увечері вона пішла до Єгорівни нібито по ягоди. Насправді її бажанням було розпитати про садівника. Але, коли вона увійшла до хати помічниці, то роззявила рота від подиву. На кухні разом із Ніною Єгорівною сидів за столом Стас. Він був одягнений у чисту блакитнувату сорочку, шорти – очей не відвести.

— Мариночко? Ось і добре, сідай із нами чаювати… – жінка підсунула стілець, і Марині нічого не залишалося, як сісти.

— Та я щодо ягід лісових. Чи немає свіжих? Хоч чорниці, хоч малини… Що там зараз поспіло? Люблю з молоком холодним… – почала говорити Марина.

— Зараз уже все зварила. А якщо свіжих хочеш, то йдіть завтра зі Стасом до лісу, він і покаже де чорниця росте. Тут недалеко зовсім. І одній не страшно. Не заплутаєш. Прямо з кущів наїсися, і зберете трохи… – одразу відповіла Ніна Єгорівна.

Марина запитально подивилася на Стаса, а він пив чай і кивнув так само, як і завжди.

Наступного ранку Марина і Стас уже йшли стежкою до ближнього лісу. Роса на доріжці вже підсихала, але в сосновому бору килим м’якого моху був ще вологим.

— Тримайтеся поруч зі мною… – сказав Стас.

— Послухай, давай на «ти». Ми ж, напевно, ровесники? – не витримала Марина, і розкажи трохи про себе. Чому ти живеш у селі? Щось раніше я тебе тут не бачила.

— Навіщо тобі? – похмуро відповів Стас.

— Ну, треба ж мені знати, з ким я в ліс пішла… – нічого іншого Марина не придумала відповісти.

— Я живу тут перший рік на квартирі в Єгорівни. Квартирант. Думав, що ненадовго. А тепер прикипів душею… А сам зі столиці теж, – знехотя відповів хлопець.

— Як? Ах, ну так… А я й не подумала, що ти… Думала, що раз садівник, то з місцевих, – засміялася Марина, – отже, теж утік зі столиці?

Стас мовчки рвав ягоди і клав їх у бідон. Марина їла чорницю стоячи на колінах у моху.

— Я ось, втекла, – сказала вона, – і чесно сказати: легше стало. І всі мої хвилювання тепер такою нісенітницею здаються, що й самій смішно. Тут дуже красиво… І спокійно.

Стас уперше серйозно подивився на неї і ледь помітно посміхнувся.

— А ти від чого втік? – запитала Марина, – чи від кого?

— Неважливо. Пішли далі, он на ту галявину, – відповів він і відвернувся.

Більше Марина ні про що його не питала. Вони набрали ягід і повернулися додому. Стас провів Марину до ганку і передав свій повний бідон.

— Дякую! – подякувала вона і сіла на ґанок, а Стас пішов у сад.

— Сьогодні б можна й не працювати, у лісі стільки зі мною пробув… – почала було Марина.

— Не можна, – коротко відповів Стас, – треба жоржини підв’язати.

— І скільки ж ти тут жити будеш? А взимку як? – навздогін запитала Марина.

Він повернувся до неї і раптом сказав:

— А взимку ми з тобою будемо тут піч топити, кашу варити і діток малих ростити…

— Що? – Марина захохотіла йому в спину, а потім прикрила рот рукою, поставила бідон на ґанок і побігла до Єгорівни.

— Я зрозуміла, він – ненормальний! – з порога випалила вона Єгорівні, – а ти мене з ним у ліс посилаєш. І що він за людина? Звідки взявся? Ми ж нічого про нього не знаємо. То мовчить, то меле що попало… жах якийсь…

— Стій, стій, заспокойся, Мариночко, ти не права. Він досить стриманий і вихований молодий чоловік. І я його давно знаю, можна сказати стільки ж, скільки й тебе, що ти… – Єгорівна взяла Марину за руку і повела в окрему невелику кімнату.

— Ось він тут і живе в мене. Стас – син моєї колеги по роботі. Вони жили в Києві. У них двоє дітей. Сестричка молодша є у Стаса. Глянь, які картини він пише! Він талант!

Дійсно, на стінах висіли картини, етюди, а на полицях стояли, наче книжки, невеличкі етюди на картоні, полотнах та оргаліті.

Марина з подивом і захопленням розглядала роботи.

— Коли батьки Стаса розбилися в аварії, він став для Аліни, сестрички, і батьком, і матір’ю: вони обидва довчилися, а він ще завжди і працював, писав. Його картини успішно продавалися, але він викладав ще малюнок і в своєму училищі. А потім Алінка вийшла заміж.

Він залишив їй квартиру, і щоб не заважати, поїхав сюди. Та так тут і залишився. Я рада, що він зі мною живе. Грошей не беру на згадку про мою приятельку. А він у столицю їздить кілька разів на місяць, здає картини в художні салони на реалізацію і сестричку провідати. Не хоче її відпускати від себе, а вони з чоловіком усе збираються виїхати в Тернопіль – рідне місто чоловіка.

— Отже, він не працює у нас? А тільки вам допомагає? – здогадалася Марина.

— Точно. Так і є. І не тільки у вас доглядає за садом, а й мої справи потихеньку до ладу приводить… – відповіла Ніна Єгорівна. Твоя мама про нього все знає. Ось тільки він не любить, щоб про нього пліткували. Скромний, мовчун ще той…

— Дивно, чому він такий? – здивувалася Марина.

— Ну, по-перше, всі люди різні, а ще, я так думаю, він досі важко переживає раптову кончину своїх батьків. Дуже він їх любив. І минуло не так уже й багато часу, лише шість років… – зітхнула Ніна Єгорівна, – то що він такого тобі сказав, що ти злякалася? Він цілком щирий і хороший хлопець…

— Та нічого, так… – усміхнулася Марина, – пожартував просто. А я не зрозуміла, дурненька… Усе за чисту монету.

Вона обійняла Єгорівну і пішла до свого будинку. Стас підв’язував до опори кущі. Марина підійшла до нього і сказала:

— Давай разом. Адже я теж люблю квіти. І взагалі, сама б могла багато чого робити… – вона взяла в нього мотузку і стала підв’язувати останній кущ, – а потім ми пообідаємо разом. А то після ягід апетит розігрався.

Він уважно дивився на неї, і вже не відводив очей. Від цього в дівчини завмерло дихання, але вона повернулася і хотіла піти, проте він узяв її руку і притягнув до себе.

— Ти вибач, я не зрозуміла твого жарту… – прошепотіла Марина в його обіймах, – ну, про грубку, кашу…

— А я не жартував.

— Що? Ми будемо варити кашу? – запитала вона.

— Так, я навчу тебе, – відповів він, покриваючи її обличчя поцілунками.

Відпустка Марини добігала кінця. Вони жили на дачі разом зі Стасом ось уже два тижні і практично не розлучалися. Лише одного разу їздили до столиці. Стас познайомив її з сестрою та її чоловіком, а потім заїхали і до батьків Марини.

Стас був одночасно і щасливий, і сумував про від’їзд сестри.

— Дивись, дзвони мені частіше, – наказував він, – і слухайся чоловіка, тепер він твоя половинка і захисник.

— Ой, Стасику, ти для мене найрідніша і найближча людина, бережи себе. Але ще побачимося перед від’їздом, – обіймала Аліна брата.

Марина розповіла матері про своє кохання. Але мама вже все знала від Єгорівни. Вони обидві раділи за пару і тримали кулачки, щоб усе в Марини і Стаса склалося.

Пишного весілля молоді не захотіли. Невелика компанія з рідних і найближчих друзів зібралася на дачі. Скромно, затишно, по-домашньому і дуже душевно посиділи за столом, привітали молодят, і Єгорівна співала своїм грудним соковитим голосом старі народні пісні.

— Ех, як би зараз раділи батьки Стасика, – пошепки сказала вона матері Марини, – адже він знайшов чудову дружину. Розумна, добра, ласкава, освічена. А тепер і по саду, і по дому з таким задоволенням разом вони трудяться! Видно – люблять одне одного. Так і дивляться в очі, так і цілуються…

— Так, хто б знав, що тут вона знайде своє щастя. У тиші свого саду… – погодилася мама Марини і посміхнулася, дивлячись, як дочка і зять сидять в обіймах один одного.

КІНЕЦЬ.