Дітлахи сиділи на лавці біля під’їзду, як горобці. Серпневий вечір зігрівав їхні вигорілі за літо верхівки голів ласкавим сонечком. Друзі вже трохи втомилися, але їм було цікаво: мешканці, які нещодавно приїхали, відзначали новосілля.

З відчиненого навстіж вікна було чути веселу розмову дорослих, неголосну музику, і нарешті новий круглолиций хлопчик на ім’я Федір вийшов на подвір’я, сів на протилежну лавку і став смачно їсти часточку кавуна.

Дітлахи принишкли, дивилися всіма очима на Федю, проводжаючи поглядом кожен відкушений шматок кавуна, і ковтаючи слину.

Федька незворушно доїв часточку, кинув шматок у кущі й витер долонею вологий рот.

— Новосілля в нас. І до того ж мої іменини вчора були. Так збіглося… – пояснив він дітлахам і зітхнув, – ох, матуся наготувала… а мені велосипед гості подарували! Підлітковий. Я ж уже з маленького давно виріс, у шостий клас піду…

Діти мовчки слухали, а найстарша з них, Аня, побігла додому, наказавши молодшій сестричці Олі не йти від лавки.

Не встигли діти й занудьгувати, як Аня вийшла з невеликим кошиком, наповненим яблуками. Вона підійшла до дітей і стала роздавати всім по яблуку.

— Їжте. Вони миті. З нашої дачі. Солодкі пресолодкі. Коричневе смугасте називається. Мої улюблені, – говорила Аня, простягаючи яблука.

Діти захрустіли, сік бризкав, а Федька відвів очі вбік і примружився. Аня підійшла до нього в останню чергу. Вона простягнула йому велике червоне яблуко і сказала:

— Пригощайся, Федя. І зі святом тебе.

— Та годі… не треба мені нічого… – почервонів хлопчик і замотав головою.

Але Аня поклала йому в долоню яблуко і посміхнулася. Усі діти теж закивали:

— З іменинами тебе… Ти спробуй, яке яблуко солодке. Аня завжди нас пригощає. Вона добра.

Федя відкусив яблуко і кивнув:
— Точно, солодке. Навіть солодше за кавун… Дякую.

Він доїв яблуко і пішов додому, а за хвилину повернувся з новим велосипедом. Діти обступили його і захоплено дивилися на блискучу яскраво синю раму, сріблясте кермо, на шкіряне сидіння.

— Ого, красивий який! – говорили діти.

— Так новий тому що, – пояснював Федя, – але я його буду берегти. Падати не можна, щоб не подряпати, і мити треба після катання, якщо на вулиці бруд.

Він сів на велосипед і обережно відштовхнувшись, поїхав по двору. Діти дивилися на нього, як на щасливчика. Не у всіх були велосипеди, а тим більше – нові.

Проїхавши коло, Федір повернувся до хлопців і кивнув Ані:
— Слабо зі мною покататися? На багажник сядеш? Не злякаєшся?

— Я? – здивувалася Аня, – не злякаюся. Спробую тільки спочатку…

Вона сіла ззаду Феді, тримаючись за сідло. Він відштовхнувся і поїхав спочатку повільно, а потім швидше, так що в Ані захопило дух. Вона засміялася, а діти бігли подвір’ям за ними і кричали:
— Тримай, тримай її, а то поїдуть!

Нарешті, велосипед зупинився біля лавки, і Аня, задоволена, зістрибнула на землю.

— Ну, як тобі? – запитав Федя.

— Класно! Дуже здорово. А покатаєш тихенько мою Олю?

— Давай, тільки ти її будеш притримувати, гаразд? Маленька вона ще.

Олю посадили на багажник під радісні крики дітей, Аня йшла поруч і притримувала сестричку. І коли Федя зупинився біля під’їзду, діти вже вишикувалися в чергу.

— А мене, покатай, будь ласка! – навперебій просили вони.

— Так. Спокійно. У порядку живої черги. Ставай! – скомандував Федір. Він тримав за кермо свій велосипед, а Аня саджала малюків на багажник, даючи команду міцно триматися і відвести ноги подалі від колеса.

Вона йшла поруч за велосипедом, страхуючи малюків. А Федір їхав дуже повільно, щоб не впустити дитину.

— Що це у вас тут за атракціон? – запитала Аню мама, яка вийшла на подвір’я, – Оленько, пора додому.

— Мамо, нас новий хлопчик Федя катає на своєму велосипеді. Аня з нами, ну, можна ми ще трохи погуляємо? – просила дівчинка. Мати подивилася на дітей і кивнула.

Ще з півгодини возив Федя малюків, а потім сказав:
— Ну, все. Досить. Втомився я. На сьогодні вистачить.

Він подивився на Аню. Очі її висловлювали вдячність. Вони світилися теплом, і Федір відчув себе справжнім героєм.

Тепер вони стали дружні з Анею. І тому, що були найстаршими у дворі зі школярів, і тому, що дівчинка своєю добротою одразу зачарувала Федора і підкорила його серце. Від колишньої відчуженості, зневаги до малечі в нього не залишилося й сліду.

Тепер вони з Анею гуляли та були головними у дворі разом. І діти слухалися їх беззастережно. Батьки всіх дітлахів спокійно відпускали своїх дітей на подвір’я, якщо бачили, що Федір і Аня гуляють.

А коли діти стали підростати, Аня і Федя перейшли в старший клас, і малюки вже не були малюками. Але завжди чулося їхнє відчайдушне прохання під балконом Ані:
— Ань, ти вийдеш? Федька вже он біля сараю зі своїм мопедом возиться…

— Відчепіться від Ані, – заступалася Оля, – вони з Федею в кіно йдуть. Вони вже великі, самі бачите. Їм нецікаво з нами возитися…

Федір і Аня часто ходили в кіно, і навіть улітку вже не раз були на танцях у парку. Федір не міг уже й уявити себе без Ані, так він звик до неї, до її дружби, уважних очей і ніжної усмішки.

Але так сталося, що Аня з сім’єю переїхала в інше місто. Батькові Ані запропонували нову посаду на великому заводі, і сім’я швидко перебралася на нове місце проживання. Аня стала вчитися в інституті недалеко від нової квартири, а Федя дуже сумував за нею, не знаходячи собі місця.

У квартирі Ані залишилася її бабуся. Федя тепер допомагав Ніні Василівні збирати врожай на дачі.

— Що, хлопче, сумуєш за Ганнусею? – запитала його якось бабуся.

— Сумую… і люблю, – раптом несподівано навіть для себе відповів жінці Федір.

Бабуся посміхнулася. У неї завжди були довірчі стосунки з другом внучки, і Федя їй подобався.

— А вона знає, що кохаєш? – запитала бабуся.

— Напевно здогадується…- зніяковів хлопець.

— Як «напевно»? Ти що, їй сам не говорив про це? Мені першій зізнався?

— Прямо не говорив, але вона ж усе розуміє… Ось тільки мені скоро на навчання їхати. Не можу я зараз Ані освідчитися, – зітхнув Федір.

— Ех ви, молодь… – із сумом сказала бабуся, дивлячись перед собою, ніби щось згадала, – якщо кохаєш, не можна відкладати щастя на потім, на слушну чи зручнішу нагоду… Якось я теж ось так чекала, чекала, та й не дочекалася освідчення від дорогої мені людини. Доля розвела нас по різних містах, по різних місцях і людях… Потім уже й пізно було зустрічатися, після стількох років розлуки, нерозуміння й охолодження…

— І що ж мені робити? – запитав Федя з відчаєм.

— Що робити? – бабуся подивилася на нього, – треба везти Ані яблука. Он скільки назріло! Куди мені їх дівати? А вони з матір’ю швидко їх перероблять, і поїдять досхочу. Готуйся до поїздки. Так і скажеш, що я прислала…

Федя піднісся духом. Він домовився з батьком, і вони вже вранці виїхали на своїй машині у напрямку до міста де жила дівчинка.

У машині пахло тими червоними солодкими яблуками, які так любила Аня, і якими вона колись давно пригостила Федю під час знайомства.

Аня і вся її сім’я були дуже раді приїзду Федора і його батька.

— Федоре! Ну, як ви здогадалися привезти нам яблука? Ми тільки про них і згадуємо… Яка бабуся! От розумниця, – говорили навперебій Аня й Оля.

Квартира наповнилася ароматом саду.

Федір і Аня пішли гуляти в парк. Їм хотілося поговорити, побути удвох.

— Як ти? – Федір обійняв дівчину і поцілував її.

— Сумую дуже… – зізналася Аня, – я так рада, що ти приїхав…

— Ти маєш знати, що я не просто привіз яблука. Я маю тобі сказати… – Федір набрав подиху, – я не можу без тебе, Ань… Я кохаю. Ми маємо бути разом. Поїхали додому? До бабусі… І до мене.

Аня опустила очі:

— А мене відпустять? Іди в них проси за мене… – сказала вона, киваючи в бік будинку.

— Так «так» чи «ні»? Ти вийдеш за мене? – осмілів Федір.

— Я за тобою хоч на край світу… – тихо відповіла Аня.

Вони майже бігли до будинку. Коли їх побачили батьки, то зрозуміли, що молодь щаслива і схвильована.

Федір сиплим голосом попросив руки Ані. І батьки Ані, і батько Федора були вражені рішенням молодої пари.

Не встигли вони щось відповісти, як Аня сказала:
— Матусю, я все одно їду з ним. А в інституті переведуся на заочне… Жити ми будемо поки що з бабусею. Вона нас дуже любить.

Батькам нічого не залишалося робити, як погодитися на рішення їхньої доньки і Феді. За обідом мати Ані розплакалася, вітаючи молодих із таким рішенням, а Олечка відкрито плакала, шкодуючи про від’їзд Ані.

Весілля грали за місяць, бабуся була рада, що онука повернулася до неї, і що вона не залишиться сама.

Минуло кілька років. Молода сім’я була дружньою. Оля з батьками часто приїжджали відвідувати Аню. До того ж у молодих зʼявився синок – копія Феді, треба було допомогти.

— Я завжди казала, що ранні шлюби бувають найміцнішими і найщасливішими. Перше кохання треба цінувати, берегти й плекати, – запевняла бабуся всіх сусідок, з якими любила поговорити, – хіба наше покоління гуляло довго? Як стукне вісімнадцять, так і одружувалися. У двадцять років уже всі майже знаходили собі пару. Так воно й краще. У сім’ї і є головне щастя. І в дітлахах. Он який малюк у молодих підростає! Дарма, що маленький, а характер чоловічий, і голос басовитий!

КІНЕЦЬ.