Росла я у великій та галасливій родині.

Нас було шестеро дітей, і мені завжди здавалося, що мої батьки надто зайняті, щоб приділяти мені достатньо уваги.

Я часто скаржилася друзям:
“У нашому будинку завжди так багато людей і стільки справ, що іноді здавалося, ніби ти просто один із багатьох.”

З часом я почала помічати дрібниці, які раніше упускала з уваги.

Моя старша сестра, наприклад, щоранку готувала мені сніданок, перш ніж піти на роботу.

Якось я запитала у неї:

“Чому ти це робиш?”

Вона посміхнулася і відповіла:
“Тому що ти моя молодша сестра, і я хочу, щоб у тебе був добрий початок дня.”

Саме тоді я вперше задумалася про те, що мої батьки та брати з сестрами робили все можливе, щоб підтримувати одне одного.

Так, ми не завжди могли дозволити собі розкіш індивідуальної уваги, але кожен з нас зробив свій внесок у сімейний добробут.

Якось, коли я сиділа з мамою, то спитала її:
“Мамо, ти не втомлюєшся піклуватися про всіх нас?”

Вона подивилася на мене і сказала:
“Звичайно, втомлююся.

Але турбота про свою сім’ю – це те, що робить мене щасливою.

Кожен з вас – мій маленький світ.”

Ці слова глибоко запали мені в душу.

Я зрозуміла, що була надто зайнята своїми переживаннями, щоб оцінити ту любов і турботу, які оточували мене щодня.

Тепер я намагаюся не просто приймати це кохання, але й віддавати його натомість, допомагаючи батькам і спілкуючись із братами та сестрами на щоденній основі.

Моя сім’я завжди була моєю фортецею, і я вдячна за кожен момент, проведений з ними.

КІНЕЦЬ.