– Та вона наш рід тільки розбавила. Ще й прізвище після розлучення міняти не хоче. В нас всі діти були з чорнявим волоссям, смугляві з карими очима.

Ну красені, що не кажи. Я як йду з онуками від старшого сина і дочки, то вся вулиця плює, щоб не врекли. А Віка ця, твоя колишня? Її дитина геть на нашу родину не схожа. Я вважаю, раз ти аліменти платиш, то того з головою хватає, – сказала я сину, коли він запитав, чому я не дала, як і всім онукам, тисячу гривень на день народження і Ростику.

Але він не наш. Хоча ні, не так, він то наш, але всім пішов у родину Віки. Світленький з голубими очима, як горошки, ще й кучерявий.

Я чомусь не можу прийняти цього онука в сім’ю. Я його не признавала, коли син жив з цією Вікою, а тепер тим більше його не прийму як рідного.

В нас з чоловіком троє дітей. Найстарший син одружився і подарувала нам з дідом трьох дітей. Ну такі всі милі, що словами не описати. Всі чорняві, ну як з обкладинки журналу.

Те саме і дочка, в неї дві дівчинки, як з серіалу якогось. І лише молодший син вирішив піти проти сім’ї, бо одружився на своїй повній протилежності. Ну таке у Віки личко, наче молочко білесеньке. І син в неї пішов.

Я відразу казала, що з нею Ігорко щасливий не буде. Я їх і з весіллям не підтримала, бо для чого тратити гроші на те, що скоро розвалиться?

Правда, на шлюб я прийшла, хоч і без настрою, але це заслуга чоловіка і старших дітей, вони вмовили. Дочка навіть костюм за свої гроші купила, лиш би я “цирк” не влаштовувала, як вона каже.

Я як у воду дивилася. Чотири роки Ігорцьо з цією Вікою прожив і розбіглися вони, як в морі кораблі.

Ігор на сина аліменти платить, але окрім всього хоче, щоб і я з онуком зустрічалася і дарувала подарунки, бо він найменший і Віці буде приємно.

Але я вважаю, що ця жінка просто розбавила нас чудесний рід.

Я чомусь не можу прийняти Ростика, як інших своїх онуків. Та й він сам мене не підпускає до себе.

Віка, хоч після розлучення минуло більше ніж рік, не спішить прізвище міняти на своє. Ну звісно, Цапкова не таке красиве, як наше – Кириленко.

Але син мене дивує, бо хоче, щоб я прийняла Ростика, як і всіх онуків. Але він геть інший і у всьому.

Хоч ми і живемо всі в одному містечку, я якось не можу прийти до них і вдавати, що люблю Ростика.

На його день народження я не прийшла і подарунка не передала. Я вважаю, що син і так багато робить, оплачуючи аліменти, за які Віка, гарантію даю, до косметолога ходить.

Ну хіба я повинна любити онука, коли він геть в нашу родину не пішов?

Джерело