Коли батьки чоловіка подарували нам квартиру на весілля, я була здивована, чому чоловік не зрадів такому щедрому подарунку.

Дійшло це до мене трохи пізніше, тільки-но нас гордо привели туди, де ми самостійно мали все упорядкувати і перетворити на справжнє затишне гніздечко.

– Квартира не шик-блиск, звичайно, зате не доведеться платити іпотеку половину життя. Зробите ремонт і чудово житимете тут, – сказала Галина Іванівна, моя свекруха.

Я пораділа і подумала, що свекруха має рацію, але коли ми з чоловіком почали підраховувати, скільки доведеться вкласти в ремонт, зажурилася. І проводку треба було міняти, і ремонт робити не косметичний, а капітальний.

Квартира, як згодом я дізналася від чоловіка, дісталася його матері від бабусі. Скільки вона всього побачити встигла!

Стелі подекуди підтікали, тому ремонт слід було робити і на даху, а для цього звертатися до комунальників.

Старі двоповерхові будинки начебто й виглядали міцними, але ніхто про них давно не дбав. Сусіди скаржилися, що жити там нестерпно.

Я намагалася заспокоїти себе, казала, що ми обов’язково зробимо гарний ремонт і доб’ємося, щоб дах полагодили.

А поки ми жили на орендованій квартирі і думали, за що схопитися. З чого розпочинати ремонт?

Михайло пропонував задуматися про іпотеку. Так, ми переплатимо за квартиру через відсоткову ставку, зате відразу зможемо заїхати в нормальне, комфортне житло.

Будемо уже повноцінно облаштовуватися, а не відстібати чужій тітці гроші за оренду. Я схилялася до того, що погодитись із чоловіком буде краще.

Проте Галина Іванівна ображалася, дула губки і говорила, що ми зовсім не цінуємо дару, який нам дістався.

– А коли знесуть ці будинки, отримаєте гарненьку квартирку в центрі! Потерпіть поки що і, поживіть там.

Добиратися на роботу з околиці було б незручно, тому ентузіазм потихеньку випарувався, і квартира перетворилася на ярмо.

Відмовимося робити ремонт – засудять, що не цінуємо подарунок, лінуємося. Вкладешся в нього і витратиш купу грошей, про час навіть страшно було й думати, – сердитимешся в першу чергу на себе.

– Михайле, знаєш, я подумала – ти маєш рацію. Краще нам подумати про іпотеку. Все-таки в ремонт доведеться вкладати чимало грошей і сил, теж заліземо в борги, а далі що буде – незрозуміло.

Раптом усі зусилля виявляться марними? Зробимо ремонт, а будинок зносити зберуться? – Заговорила я з чоловіком.

– Ну, а я тобі про що говорив? Теж про це подумав. Не хвилюйся. Впевнений, батьки не ображатимуться.

На цьому я заспокоїлася. У нас із чоловіком вже були невеликі накопичення, оскільки весілля зіграли скромне, а всі подаровані гроші не стали витрачати.

Накопичимо ще трохи на перший внесок, і займемося оформленням іпотеки. Довідка про заробітну плату в обох буде хороша.

Ми працювали в одній компанії. Там ми й познайомились. Спочатку спілкувалися лише з робочих питань, але потім скромний хлопець зізнався, що я вже давно симпатична йому.

Не просто симпатична – він закохався в мене з першого погляду, а коли впізнав краще, то зрозумів, що я та сама!

Ми почали зустрічатися, але вирішили, що безглуздо витрачати час на побачення, коли можна вже зараз будувати сім’ю.

Батьки Михайла були шоковані новиною, що син так рано вирішив одружитися. Моя мама зраділа за нас.

Адже було видно, як сильно ми дорожили один одним. Хтось зауважував, що ми навіть зовні чимось схожі, а такі пари, зазвичай, міцні.

Так, як у подаровану квартиру ми вже давно не приїжджали і, взагалі, забули навіть думати про неї, я запереживала після дзвінка свекрухи, яка повідомила, що приїде в гості, для важливої розмови.

– Про що твоя мати хоче поговорити з нами? Ти вже казав, що ми не хочемо робити ремонт? – Запитувала я у чоловіка.

– Ні. Не казав. Впевнений, що батьки не засмутяться. А про що хочуть поговорити – не знаю. Приїдуть сьогодні ввечері, тоді дізнаємось.

– Не хвилюйся ти так. Ти ж знаєш, що в нашу родини я нікому лізти не дозволю. Ми вже ухвалили рішення. Рідні наші мають прийняти його.

Свекруха до розмови підійшла здалеку. Похваливши моє куховарство, вона сказала, що живемо ми добре, ні в чому собі не відмовляємо, раз стіл у нас повний частування.

Я хотіла сказати, що постаралися ми з чоловіком для гостей, а зазвичай харчуються набагато скромніше, але рота мені відкрити не дозволили.

– Ви щось тягнете надто довго з ремонтом, але не суть. Адже це не від нас залежні фактори. Це ваша справа, розумію.

– Однак, ми свою справу теж зробили правильно! – Галина Іванівна зиркнула на свого чоловіка, а той лише кивнув їй, похнюпивши голову.

– Ми вам квартиру на весілля подарували, тепер віддавайте половину заробітної плати нам! Ми не просто так зробили таке вигідне вкладення.

– Хочеться вже й трохи відпочити від роботи, відійти від справ, помандрувати. Я не вимагаю, щоб ви повністю спонсорували усі мої хотілки!

– Але за іпотеку вам платити не доведеться, так що зможете половину зарплати перевестити на наші потреби, при цьому ваш сімейний бюджет анітрохи не постраждає, – вимогливим тоном заявила свекруха.

– Але ми з Мишком … – я обірвалася на півслові, думаючи, що чоловік повинен сказати про наші плани сам.

Михайло взагалі виглядав шокованим. Він дивився на матір, ніби намагався знову прокрутити її слова у себе в голові і зрозуміти – чи він правильно все почув, чи ні.

Такого він точно не очікував, і тепер дар мови втратив, думаючи, як краще відповісти в такій ситуації.

– Як бачите, у квартиру ми поки що не заїхали, – почав Михайло. – Ремонту теж не розпочали. І ми маємо на це причини.

– Ми не хочемо вкладатись у житло, яке незручне для нас у плані розташування, та й не ясно, скільки часу пройде до планованого знесення.

Я цю казку, що будинок зноситимуть, чув, мабуть, із самого дитинства. Та тільки цей район нікому, мабуть, не був потрібен.

Тут і дітей ростити дуже незручно, бо добиратися до найближчої школи доведеться п’ять, а то й сім зупинок.

Коли я відвідував бабусю, то добре запам’ятав, що район мені зовсім не сподобався. Начебто і в місті, а все одно на село змахує.

– Ні, ну ви цікаві. Ми могли продати цю квартиру, а не дарувати вам! Ми зробили вкладення, хотіли вам якнайкраще, а ви зараз відмовляєтесь допомагати нам?

– Плюєте в колодязь, з якого пити одного разу доведеться? – розлютилася свекруха. Її чоловік спробував заспокоїти жінку, але та вже почала сльози з себе давити.

– Мамо, я не розумію, а що ж вам заважає прямо зараз продати квартиру? Подарували ви її нам, щиро кажучи, на словах. Документи ніхто не переоформлював.

– Квартира досі на тебе оформлена. Коли я думав, що ми могли б продати її для першого внеску, то зрозумів, що й документів на неї у нас жодних немає.

– А ще… ну давай будемо відвертими – ти б давно вже продала її, якби з’явилися охочі придбати житло у цьому районі!

Мати, аж підстрибнула зі стільця. Вона підбадьорилася, дивлячись на мене, а по її обличчю миттю поповзли червоні плями. Такою роздратованою я свою свекруху ще ніколи не бачила.

Я вважала, що жінка сама доброта, але тепер уже дуже сумнівалася в цьому. Того й дивись – накинеться на сина, щоб подряпати йому очі.

– Ось так ви відноситеся до подарунків і цінуєте увагу до себе?

Мені не хотілося, щоб чоловік сварився зі своїми рідними. Я розуміла, що маю зробити щось і зупинити можливий скандал.

– Давайте, не будемо лаятися? Будь ласка, – з усмішкою промовила я, дивлячись на свекруху. – Галино Іванівно, ми дуже вдячні, що ви зробили нам такий подарунок, але квартира справді знаходиться у дуже незручному районі.

– Якщо ви хочете, ви можете продати її. Ми з Мишком анітрохи не образимося, будемо раді навіть. А гроші собі лишіть.

– У нас, на жаль, немає можливості зараз допомагати вам фінансово, тому що ми накопичуємо на перший внесок, а потім вноситимемо більший платіж, щоб скоріше розрахуватися з іпотекою, але в будь-якому випадку ми вам вдячні.

На кухні зависла тиша. Свекруха дивилася на мене так, ніби була готова вилити на мене відро помиїв. Я навіть готувалася до чогось подібного.

Я вирішила, що ображатись не буду. Кожна людина має право висловити свою думку, а слова, кинуті у пориві емоцій, взагалі не слід сприймати близько до серця.

– Ігорьку, ходімо звідси. Мені ваша позиція зрозуміла. Не потрібні вам батьки! Не чекайте тоді від нас ніякої допомоги більше!

– Кожен тепер сам за себе. Дуже не пощастило мені з невісткою, коли за такий короткий термін встигла налаштувати сина проти батьків!

Свекор встиг тільки пошепки вибачитись за поведінку дружини, а я сидів, стиснувши руки в кулаки. Я не розумів, з чого мати вирішила взагалі, що на мене так вплинула Настя?

Я уже після школи став виявляти самостійність, а потім, узагалі, з’їхав від батьків. Спершу жив у гуртожитку від університету, потім винаймав квартиру разом з другом.

Знайшовши роботу, я винайняв окреме житло. Я ніколи нічого не просив у батьків, розуміючи, що дорослий і маю забезпечувати себе всім необхідним сам.

Навіть зараз ми планували взяти іпотеку, збирали на перший внесок і не тиснули на батьків, щоб терміново переоформили документи на нас.

Могли б продати квартиру хоч за скількись, щоб додати гроші на перший внесок, але не стали цього робити.

Я гірко засміявся, як тільки двері за батьками зачинилися. Мати постаралася зробити це якнайголосніше, щоб показати своє невдоволення, мовляв – дивіться, як сильно ви мене образили!

Вона анітрохи не задумалася, що своєю поведінкою ображала сама.

– Вибач, що тобі довелося це вислуховувати. Знаєш, скільки разів цю квартиру вже дарували на весілля? Не думав, що мати наступить на бабусині граблі. Але теж пішла тим самим шляхом!

Я розповів дружині, що спочатку моя прабабуся подарувала квартиру на весілля своєму синові. Дуже щедрий подарунок, начебто, але документи переоформлювати вона не поспішала.

Почала говорити, що на дачі їй жити буде незручно, тому одержати квартиру син зможе лише після того, як її не стане, а потім подарувала дочці, матері Галини Іванівни. Теж на весілля!

Але документи також так і не переоформила. Пізніше вона подарувала цю квартиру на весілля моїй матері.

Мати виявилася винахідливішою, ніж інші одержувачі такого подарунка, зробила все, щоб бабуся уклала договір дарування, але та обіграла і вказала в договорі, що житиме в квартирі до останнього свого подиху.

А коли прабабусі не стало, то вже мати й квартири не потребувала, бо район став покинутим. Усі намагалися виїхати звідти, і квартири настільки знецінилися, що залишалося лише сподіватися на можливе знесення, та забудову нового району.

– Загалом, я навіть не припускав, що таке повториться. Напевно, це в них така традиція дарувати такий подарунок, – гірко реготав я.

– Ну, нічого. Добре, що ми не почали робити ремонт, та й взагалі, не розраховували на це житло. Як і збиралися – візьмемо іпотеку, житимемо в комфортних умовах.

– А якщо мамі не вистачає грошей, нехай виручить із цієї квартири хоч скількись. Все-таки тягти дві родини я не збираюся.

– Нам треба про себе подумати. Ні в кого допомоги не просимо і самі дати її найближчим часом не зможемо.

Я раділа, що в мене такий розуміючий чоловік. Я знала, що Михайло в будь-якому разі буде на моєму боці, бо виходила заміж за дорослу людину, яка звикла до самостійності.

Хоч Михайлу і було прикро, що батьки повелися так по-дитячому, але з’ясовувати з ними стосунки він не збирався.

Та й розумів, що головна там мама, а батько терпить усі її примхи, просто вже встиг звикнути до неї за стільки років спільного життя.

Як і планували, ми, невдовзі, взяли квартиру в іпотеку. Ми заїхали до затишного житла і почали звивати своє сімейне гніздечко.

Більшість заробітної плати вкладали на рахунок погашення заборгованості, щоб у результаті платити якнайменше відсотків. Свекруха анітрохи не зраділа цьому.

Вона казала, що замість мізків у моїй голові вітер, раз не вмію мудро розпоряджатися майном, яке нам подарували. А квартиру вона таки виставила на продаж.

Вирішила, що коли син відмовляється допомагати, то й недостойні ми такого цінного подарунка! Та тільки ніхто навіть не дзвонив, щоб подивитися на неї.

Довелося жінці розлучитися з мріями звільнитися з роботи та мандрувати. Тоді вона переключилася на чоловіка, стала бурчати, що мала свого часу вийти заміж за іншого, більш забезпеченого чоловіка.

Галина Іванівна ходила по надто тонкій кризі, адже рано чи пізно навіть щільний камінь зрізає водою.

Вона не думала про те, що одного разу її чоловіку набридне, і він просто піде, залишивши її одну. А ось сам Ігор задумався – скільки він ще зможе терпіти примхи дружини?

КІНЕЦЬ.