Це просто кумедна історія. Іноді треба посміхнутися. І нехай будуть щасливі та благополучні ті, хто змусив нас усміхнутися. І засміятися. Це безцінно. І корисно.

У сумних роздумах я йшла старим парком. Розмірковувала про вік. Про стислість людського життя, сповнене турбот. Про тяготи, які забирають так багато сил. Про те, що ми неминуче старіємо. Якщо пощастить дожити. Багато про що міркувала.

А там жінка моїх літ торгує різними сувенірами; красиві речі. Я зупинилася подивитись, хотіла купити сумку. Та сумок не було. Натомість були такі красиві великі подушки з кошенятами. Гобеленові подушки з вишитими кошенятами. Я і задивилася на кошенят.

А жінка-продавець запропонувала купити подушку. І я сказала, що подушка мені не потрібна. Як я парком буду з подушкою гуляти? Мені сумка потрібна проста.

А жінка каже: «Це дрібниці. Купуйте подушку. Випатрайте її. І пришийте лямки. І у вас буде чудова сумка. Подушка – це майже сумка. Поки можна просто випатрати і нести, як мішечок. А вдома лямки пришиєте!»…

Я засміялася. Дуже сильно засміялася. Жінка подивилася на мене і теж почала сміятися. І ми стояли в золотому та червоному парку під синім небом. І сміялися разом.

Все-таки ми заповзятливі. І сміятися можемо. І з подушок робити сумки з кошенятами. І можна жити далі. Навіть треба, правда?

І я сказала, що завтра маю день народження. І купила безглузде віяло; просто так. На згадку. І щоб жінці було веселіше торгувати. Хоча це неправильно та непрактично. Ну то й що? Іноді можна робити неправильно. І сміятися ще можна. І треба. Ще золота осінь. І гарне ще буде у вас. Я від душі вам цього бажаю.

КІНЕЦЬ.