Живу з сином від першого шлюбу, та другим чоловіком. Чоловік молодший за мене на шість років, йому двадцять дев’ять, сину чотирнадцять. У шлюбі ми чотири роки.

І саме чотири роки тому я почала вчити сина готувати, підтримувати порядок, стежити за охайністю одягу та іншим побутовим премудростям. Чоловік також навчався.

До шлюбу чоловік жив з батьками та бабусею, і він зовсім нічого не вмів. У них удома все-все бабуся робить: готує на всіх, прибирає всю квартиру, пере, прасує.

Чоловік навіть їжу собі не накладав. Йому треба було дзвонити бабусі, коли він був за десять хвилин від будинку, і бабуся кидалася і накривала на стіл.

Спочатку чоловіка дивувало, що зі мною ця схема не працює.
– Незабаром буду вдома, накривай на стіл, – дзвонив мені чоловік.

– Я теж буду вдома, для мене хто стіл накриє? Приїдемо, щось приготуємо і поїмо.

Достукалася досить швидко. У мене вдома жодних бабусь зі скатертинами-самобранками немає, тому всі разом, все самі, все ручками, а не я сама.

– Ось вийду на пенсію, не буде чим зайнятися, тоді буде тобі повне обслуговування, – пообіцяла чоловікові.

– Я теж хочу додому приїжджати, і щоб на столі їжа, на стільці чистий домашній одяг. Чекаємо на пенсію, а поки що пішли картоплю чистити.

Син і чоловік разом освоювали управління пралкою, разом вчилися чистити картоплю і мити курячі запчастини перед варінням бульйону, користуватися ганчіркою для миття підлоги тощо.

Чоловікові було непросто в тому плані, що мати, батько та бабуся на нього тиснули. Там і батько безрукий, а мати та бабуся вважають, що місце жінки на кухні, а чоловік після роботи – відпочиває.

Їх дратувало, що чоловік дзвонив, хвалився, як він із пасинком картоплю смажив після роботи. Рідня чоловіка обурювалася: мало того, що я про їхнього хлопчика не дбаю, то ще й про мого хлопчика змушую дбати.

Щодо дитини, теж закиди були. Я ж стара, так що чоловікові треба терміново стрибати в останній вагон.

Мовляв, коли я в положенні буду, вдома засяду, буде нормальна сім’я: чоловік працює, дружина з дитиною вдома – дбає про всіх.

– Ноги витирає, на шию сіла, бабу з тебе хоче зробити, – і це тільки те, що я своїми вухами чула.

Чоловік навчився не лише готувати, а й жити своєю головою. Коротше, зіпсувала я хлопця, з рідними посварила, на слугу перетворила і живу, радію, життя йому ламаючи з усмішкою на старому обличчі.

Влітку у мене був день народження. Син на канікулах, чоловік на вихідному. Спекли вони для мене торт.

Простенький бісквіт, крем зі сметани з бананом, прикрасили глазур’ю з пакетика, та посипками. Але це був найсмачніший торт, їхні старання зворушили мене, до глибини душі.

Як тут фото не зробити? Як не похвалитися всьому білому світу? На сторінці сина теж фото торта з’явилося, супроводжене коментарем: «Торт для коханої мами, ми з вітчимом зробили».

Через кілька днів чоловікові в особисті надійшла інструкція, що розповідає про те, як правильно прати жіночу білизну.

Типу, раз його остаточно прогнули й, перетворили на домогосподаря, то інструкція обов’язково стане в пригоді, а то білизну не так випере, напореться на скандал.

– Досить, – сказав чоловік, прочитавши повідомлення, – я люблю їх, я їм вдячний, але це перебір!

Поясніть мені, будь ласка, чим чоловік заслужив на таке ставлення? Тим, що щасливо живе у шлюбі? Тим, що з моїм сином потоваришував?

Тим, що навчився обслуговувати себе? Людина, яка у двадцять п’ять років не могла яєчню посмажити, хіба не викликає подив?

Я не проти дитини від коханого чоловіка, але не зараз. Вік цілком дозволяє зачекати ще кілька років. У мене житло, вища освіта. Чоловік із моєї подачі теж в інститут пішов, заочно.

У нього на роботі начальство радіє, там потрібна вища освіта для кар’єрного зростання. Ми не маємо шкідливих звичок, не беремо участі у будь-яких рухах. Просто живемо. Добре живемо! Звідки стільки отрути та ненависті?

Моєму синові чотирнадцять років, і я знаю, що рано чи пізно він вирушить у самостійне життя. Напевно, він одружиться.

Можливо, вона буде старшою, або з дитиною, можливо, і не з однією. Але ж це буде його життя! Йому жити! Хіба в мене буде право втручатися? Ні!

У мене одне завдання – підготувати сина до дорослого життя: самообслуговування, освіта, важливість балансу між інтересом до роботи та заробітком, податки, наслідки вибору…

Як розпоряджатися своїм життям – вирішувати лише синові, та нікому іншому. Я навіть уявити не можу, як років через п’ятнадцять відправлю синові інструкцію з прання білизни! Це знущання та приниження!

Свекруха, та її мати зляться на мене. Вважають, що я прийшла і відібрала в них сина. Я старша, досвідченіша, хитріша, тому керую їх сином.

Не чоловік у мене, а флюгер. Прийшла, відібрала, заманила, розум затьмарила, думати розучила…

Мені потрібен був чоловік, а не друга дитина! Те, що відбувається зараз, це зійшло посіяне і, посіяне не мною. Як вважаєте? Я слушно міркую? Повинен чоловік допомагати дружині у побуті?

КІНЕЦЬ.