Магазин, де працювала Вірочка, стояв у центрі селища міського типу в Сумській області. Неподалік розташовувався гуртожиток місцевого училища, звідки іноді приходили студенти за цукерками, шоколадом, пряниками і напоями, коли отримували стипендію, або ж кишенькові гроші від батьків .

Вірі було двадцять чотири роки, а за плечима невдале заміжжя і донька трьох років. «Мій колишній – моє нещастя, – говорила Віра, – а донечка – щастя найбільше…». Тому вона не сварила чоловіка Олексія, красеня і гуляку, якого поспішне одруження так і не виправило.

— І навіщо ти тільки за нього заміж пішла? – дивувалася колега Вірочки Галина, – такий видний мужик, та ще й любитель заглянути в стакан… Про що ти думала? Що він буде тобі вірність зберігати і сидіти біля тебе вдома?

— Та до чого тут він? – сперечалася Віра, – всі вони такі… Майже. А я сподівалася, закохалася, як дурепа. Звичайно, можна було б пошкодувати про моє невдале заміжжя, але зате в мене є тепер моя Катруся, є чим жити…

— Донька в тебе й справді гарна, але не думай засиджуватися. Треба знову заміж виходити, поки молода, симпатична… – радила подруга.

— Ну, вже ні, – відповідала Віра, – спасибі, наплакалася я, натерпілася, наслухалася на свою адресу багато поганого… Не переношу більше на дух чоловʼяг. Від них одні страждання тільки…

— От дурна була, дурна й залишилася… – зітхала Галина, – та годі вже тобі на собі хрест ставити, закохаєшся ще.
Віра відпускала покупців, посміхалася їм і не помітила відразу, як один молодий студент, невеликого зросту, білявий, поклав їй на прилавок букет ромашок.

— Молодий чоловіче, квіти забули… – крикнула Віра йому навздогін. Але він усміхнувся біля дверей магазину так багатозначно, що було зрозуміло: квіти для Віри.

— Тільки мені цього ще не вистачало, – зітхнула Віра, але поставила квіти в банку з водою на віконце.

— Ну, як я подивлюся, тобі вже квіти дарують! – засміялася Галя, прийшовши на зміну, – хто такий? А, постривай, дай вгадаю. Чи це не той юний студентик, який вічно на тебе витріщається? Маленький такий?

— Вгадала. Хто на мене ще може задивитися? Студентик, – теж засміялася Віра, – от тільки даремно він це все робить. Не знає, що в мене шлюб був і донька. Сам юний, зовсім зелений…

— Будь-який зелений колись дозріє. А тобі мужиками не можна розкидатися. Закінчить навчання, а потім, може, й залишиться в тебе, га? – запитала Галя, заглядаючи в очі Вірочці.

— Не сміши. Я сказала ж, що мені ніхто не потрібен, а тим більше такий юний. Вчитися треба, а він мені букети носить. І куди там вчителя дивляться? – зітхнула Віра.

А студентик, Олександр, із наполегливою постійністю приходив якомога частіше в магазин і купував цукерки та печиво, завжди посміхаючись і залишаючи куплену шоколадку на прилавку для Віри.
— Не варто, що ти… – відмовлялася вона, – вам самим треба підкріплюватися, не вдома ж живете. А в мене все є. І доньці моїй усього вистачає, не бідуємо, – відповідала вона, байдуже поглядаючи у вікно.

— Усе одно – візьми, ти така гарна… – шепотів Олександр і йшов, усміхаючись.
— Як там твій постійний шанувальник? – запитала одного разу Галя, – складаються у вас стосунки? Чи ти як брила кам’яна?

— Перестань, я нікому нічого не зобов’язана, – спокійно відповіла Віра, – і тим більше, на такого молодика вішатися не буду.
— От уперта. Він до тебе всім серцем, про доньку знає, і про колишнього чоловіка, і все одно приходить. А дивиться як… невже тобі не шкода хлопця?
— Не шкода. Ми не пара. Я старша за нього, і потім, він закінчить навчання і поїде. Навіщо я йому? Хіба що так, погуляти? А мені така слава не потрібна. Тут моя батьківщина, і донька на мене дивиться, – суворо відповіла Віра.

Галя нічого не відповіла. А наступного дня Сашко прийшов знову якраз у той час, коли відвідувачів не було, і Вірочка почала мити підлогу.
Він зрадів, коли побачив її і, привітавшись, підійшов близько, втупившись у її очі.

— Що брати будеш? – запитала Віра, почервонівши, – а то я ось прибиранням зайнялася, щоб швидше додому піти після зміни…
— Не треба нічого. Я до тебе на кілька хвилин заскочив, скучив. Віра… Я хотів тобі сказати… – почав він, ніяковіючи.
— Так, відійди. Не заважай, а то обіллю водою ненароком, – суворо відповіла Віра, посуваючи відро в бік хлопця, – ніколи мені розмови говорити…

Він зблід, запнувся і видно було, як затремтіли його руки, в яких знову був букет польових квітів.
— Слухай, Сашко, – пом’якшала раптом Віра, – не діло ти затіяв. Я розлучена, з донькою, серце моє не вірить тепер жодному чоловікові, і мені не хочеться більше обпікатися, а тобі й поготів я не потрібна. Іди, і не з’являйся сюди більше. Прошу тебе.
— Так… – раптом тихо, але твердо відповів він, – ось тільки це мені вирішувати: хто мені потрібен. Розумієш? Я про одне тебе прошу: не гони. Я повинен тебе бачити. Інакше мені дихати нічим. І жити нема чого…

Він повернувся і вийшов із магазину, а Віра сіла на табурет і заплакала. У цей час увійшли покупці, і вона, підхопивши відро, швидко вийшла на вулицю і виплеснула воду за ріг магазину. Вона бачила, як Сашко віддалявся стежкою до гуртожитку.

— Господи, ну, навіщо ти в мене закохався? – прошепотіла Віра, – навіщо мені душу вивертаєш, дурень?
Вона повернулася в магазин і весь залишок дня думала про Сашка, і про свою нескладну долю. А через день випросила відпустку раніше, пославшись на нездужання доньки. Катруся, звісно, не хворіла, і Вірочка раділа, що вони з донькою два тижні будуть разом.

Перші дні відпустки Віра робила генеральне прибирання в домі, помила все, випрала, а потім узялася за випічку і навіть знайшла час на рукоділля з Катрусею.

Вони сиділи якось вдень у саду і шили ляльці сукню, коли почули стукіт у хвіртку. Через невисокий паркан Віра побачила Сашка, який дивився на них.

— Ти? Що тобі треба? – Віра підійшла до нього, відчинивши хвіртку. Він увійшов у двір і прошепотів:
— Ледве знайшов тебе. Випросив твою адресу в Галі, вже не лай її, будь ласка… Я дуже злякався, коли не побачив тебе на місці.
— У мене зараз відпустка, але я не кликала тебе в гості, – відповіла Віра.

— Це сильніше за мене. Я не можу без тебе, Вірочка… тільки й думаю про тебе, про вас… – він подивився в сад і посміхнувся, – вона схожа на тебе, як дві краплі води. Ось, передай їй, а я піду, не буду турбувати довго. Тільки скажи, що можна прийти ще раз. Я ж не з’їм нікого, а тільки помилуюся, і піду.

— Говориш як… – спалахнула Віра, – подумай ще гарненько. Адже мені романи не потрібні. І слава погана теж… Іди, Сашко. Іди… Мені через тиждень виходити на роботу. За цукерками приходь.
— У мене скоро випуск, я хочу бути з тобою. Ми повинні бути разом. Я знайду роботу, і ми одружимося, Віра. Я прийду до тебе.

Він узяв її за руку, обійняв і поцілував так рвучко, що вона не встигла нічого сказати. А потім вийшов і, не озираючись, пішов вулицею.

Віра стояла біля хвіртки і не могла отямитися.

— Що ж це? – шепотіла вона, – ось божевільний… Гарячий і навіжений. Прийшов, оголосив про свої плани, поцілував, і пішов. А що мені робити? Я не знаю…
Тут вона відчула у своїй руці маленьку ручку доньки.

— Мамо, це хто приходив? Тато? – запитала Катя.

— Ні, донечко, – відповіла Віра, – це дядько один, дуже хороший і добрий.
— А чому ти його в гості до нас не пустила? У нас же пироги є, – сказала дівчинка, – я б йому свої іграшки показала.

— Не знаю. Я сама поки нічого не знаю, донечко… – прошепотіла Віра, вдивляючись у віддалену постать Сашка, – навіть не знаю, що мені й робити з ним…

Віра вже вийшла на роботу, а Сашко все не приходив. Приходили інші студенти, а його не було.

— Може, що з ним сталося? – запитувала Галя, бачачи поганий настрій Віри, – хіба мало, не дають звільнення…
— У нього випуск в училищі. Напевно поїхав додому, і все. Навіть не попрощався. Образився, найімовірніше, – зробила висновок Віра, – отже, нема чого мені про нього і згадувати. І взагалі, не треба більше про чоловіків думати. Так легше жити.

Більше вони на цю тему не розмовляли. Однак, заповзятлива Галя незабаром дізналася в інших товаришів по училищу Саші: він дійсно поїхав додому, в Київську область.
— Ну, що я тобі казала? Усі вони такі! – з гіркотою сказала Вірочка, – відвертаючись до вікна, щоб подруга не бачила сліз, що виступили на її віях.
— Мда… ось тобі й Ромео, а я так йому вірила. Ну, не може бути, щоб брехав і домагався тебе просто так. Адже по очах видно було – кохає! – дивувалася Галя.

Минуло два тижні. Продавчині вже не говорили про Сашка, а Вірочка  байдуже дивилася на студентів та інших молодих чоловіків, які приходили в магазин.

Але одного разу вона побачила у вікно машину, що зупинилася біля магазину. З неї вистрибнув молодий чоловік у джинсовому костюмі, з букетом червоних троянд. Наступної миті до Віри дійшло: це Сашко. Він уже був на порозі магазину.

— Віро, я поспішав до тебе. Довелося спочатку їхати додому. Квитки були замовлені в ніч. І я вирішив спочатку відвідати батьків. Вони теж дуже на мене чекали. Як ти? – він поцілував її в щоку, вручивши квіти.
Саша говорив швидко, не зводячи очей із Віри і тримаючи її за руки. Добре, що в магазині в цей час не було відвідувачів, крім однієї старенької, яка вирішила перепочити на стільці біля дверей. Вона дивилася на молодих і уважно слухала Сашка розповідь.

— Вірочка, я домовився з директором, я буду викладачем в нашому училищі . Там непогана зарплата і дають гуртожиток для сімейних. Зі зручностями. А тепер ми можемо розписатися, і я хочу якомога швидше. Ти вийдеш за мене?

Він дістав коробочку з каблучкою і подарував Вірі, приголомшеній його появою і промовою. Вона стояла, дивлячись на коробочку і каблучку, як на магічні предмети в руках фокусника, а він уже приміряв каблучку їй на палець.

— Саша, так несподівано. Я вже й не чекала на тебе. Так зрозуміла, що ти передумав, раз поїхав, не попрощавшись… – сказала вона.
— Погоджуйся, дурна… – раптом почули вони голос старенької, – хороший хлопець. Одразу заміж кличе. Як у наш час, по-чесному. Молодець.

Сашко і Віра озирнулися й усміхнулися. Потім у магазин прийшли покупці, і Віра призначила Сашкові зустріч на вечір.
Після роботи він її проводжав до будинку. До темряви вони довго гуляли і розмовляли. А донька Катя була з бабусею – матір’ю Віри.

— Я ж практично не знаю тебе, так не можна…- говорила Віра.
— А мені достатньо того, що я знаю вже про тебе: добра, лагідна, ніжна, хазяйновита, чудова мати… Але головне – кохана, – відповів їй Сашко й поцілував, – решту дізнаємося в процесі життя. Так навіть цікавіше.
Вірі так захотілося обійняти його після цих слів, що він по її очах зрозумів це і відразу сказав:

— Ну, ось тепер бачу, що згодна… Адже так?
— Згодна, Саша… Я хочу бути твоєю дружиною…

Вони зіграли скромне весілля, на яке приїхали батьки і друзі Сашка. Через рік Вірочка подарувала чоловікові сина. Коли хлопчикові виповнилося сім років, батьки Сашка наполягли, щоб сім’я переїхала до них, у Київську область. Вони хотіли брати участь у вихованні онука, віддати його в хорошу школу, а в майбутньому і в спортивну секцію, яких так багато в столиці.

КІНЕЦЬ.