Катя, студентка випускного курсу художнього училища, приїхала влітку погостювати в село до бабусі її подруги. Липень стояв спекотний і сонячний, і дівчині хотілося надихатися свіжим повітрям, написати якомога більше етюдів, позасмагати і накупатися в місцевій річечці.

— І що ти наш глухий закуток вибрала? У нас тут і мешканців практично вже немає, одні бабусі та три старих діда. Навіть дачників не багато. Адже у нас і магазину немає, і клубу немає. Не нудно тобі буде? – дивувалася баба Зіна.

— Мені якраз це і потрібно, щоб ніхто не заважав писати, відпочивати і насолоджуватися красою. Танці, кіно і товариство – всього цього мені вистачає і в місті. Я ще встигну, – посміхнулася Катя, – а такої краси я давно не бачила, не дарма мені Аліна сюди порадила їхати писати етюди…

Баба Зіна кивнула:
— Я тільки рада. Люблю гостей, а з тобою мені веселіше буде. Живи, скільки хочеш, я з тебе грошей не візьму, Катрусю. Ех, Алінка, знову на море поїхала з нареченим. А до мене обіцяла пізніше приїхати, ну-ну…

Катя в перший же день пішла оглядати околиці. Вона дивувалася широкій панорамі полів, квітчастим лукам, зубцям недалекого лісу, і ароматам, що долинали з боліт, які оточували село.

Дівчина, гуляючи, звернула увагу, що один будиночок стояв осторонь від села, його можна було б вважати хутором, якби не близькість до решти будинків. Вікна в будинку завжди були темними, фіранки задерті, а на подвір’ї не було чутно гавкоту собаки і не вгадувався хоч якийсь рух.

— А що там за будинок на околиці? Чи живе хтось у ньому? – поцікавилася Катя в баби Зіни.

— Живе, – неохоче відповіла жінка і замовкла.

Катя здивувалася, що більше баба Зіна нічого їй не розповіла, і наступного дня, взявши мольберт, фарби й папір, пішла на етюди якраз на околицю, за самотній будинок.

Вона вже написала кілька етюдів, як побачила, що раптом серед ясного неба з’явилася невелика, але доволі сіра хмара, яка стрімко насувалася на село. Дівчина склала свої інструменти, прибрала папір і пішла назад. Не хотілося потрапити під дощ.

Однак, коли вона порівнялася з будиночком на краю, по листах дерев забарабанили перші сильні краплі, і Каті довелося встати під велику стару липу. Вона, нічого не роблячи, стала дивитися на будинок, як раптом помітила, що на неї теж дивляться. Фіранки ворухнулися на вікні, і літній чоловік, не ховаючись, розглядав дівчину.

Коли дощ закінчився, Катя глянула на небо і вийшла з-під липи.

— Не промокла? – почула вона хриплуватий голос. Дід стояв майже поруч із деревом і його блакитні очі пронизували її наскрізь.

— Ні, дякую вашій липі. Так раптово мене дощ тут застав… А я малюю, ось. І відпочиваю. У Зінаїди Василівни живу, – Катя говорила і дивилася в блакитні очі старого, і їй здалося, що вона нібито десь раніше його бачила.

— Близько до болота не підходь, там змій повно. І місця є небезпечні. Але дуже красиві… Тільки без провідника тут не можна.

Він повернувся і пішов у свій двір, а Катя, наче зачарована, дивилася йому слідом, і думала: «Ось це типаж… От би написати його портрет… Дивовижний образ. Хоч і дивний трохи. Але позувати явно не погодиться. Як би його запам’ятати? Треба ще раз поговорити і придивитися…»

Сиве довге волосся, біла борода, такі ж густі білясті брови робили його схожим на казкового чарівника, тільки худорлявість і відверто пронизливий і сумний погляд насторожували.

Вдома Катя розповіла бабі Зіні про зустріч, і почула на свій подив:

— Не ходи ти до нього більше, не раджу спілкуватися… Помітила, що він дивний? Давно дуже один живе, і ні з ким не спілкується майже. Двох слів від нього не доб’єшся, а з тобою аж сам заговорив. Треба ж…

— А чому не спілкуватися? Він що – чаклун? – жартома запитала Катя і засміялася.

— Ось так і є, дівчинко. Тож обережніше. Не раджу, – наполягала баба Зіна.

Катя кивнула, а про себе подумала: «Дивні вони тут усі. Ну, які в наш час чаклуни? Напевно посварилися вони колись, ось вона і затаїла на нього образу… І смішно, і безглуздо…»

Катя продовжувала обходити село з усіх боків, але щодня її вабив той будиночок старого. Чому? Вона й сама не могла пояснити, але коли вона наважувалася підійти до нього, то завжди бачила самотню постать старого, що сидить під липою. Він немов чекав на неї. І вона підходила, сідала поруч, і вони мовчали, лише зрідка перекидаючись кількома словами.

Одного разу Катя наважилася взяти з собою блокнот, і коли сіла до старого під липу, дістала олівець і почала малювати. Вона поспішала, а він мовчав, немов не помічав її заняття, дивився кудись у бік болота, і не зрозуміло було про що він думає.

Після таких посиденьок Катя приходила додому сумна. Щось було в образі старого невідоме, таємне, недомовлене, а познайомитися ближче вона з ним не наважувалася. Минуло два тижні, Катя засмагла, написала багато етюдів, і одного разу старий покликав її до лісу, підійти ближче до болітця.

Вони зробили крок на трав’янисту стежку під сосни і ялини, і Каті здалося знову, що вона бачила це місце в якомусь давно забутому сні. Через п’ять хвилин ходьби вони опинилися на чудовій широкій галявині. Вона була вся у квітах, цвіли трави, випромінюючи солодкий теплий аромат, кружляли метелики, а навколо кількох старих пеньків, росли суниці і чорниці.

Катя із задоволенням поїла ягід і почала творити. Старий відійшов недалеко і сів під сосну. У лісі він здавався ще більш загадковим, немов артист, що грає в кінофільмі. Катя захопилася малюванням. Вона навіть зробила етюд зі старим у лісі, як знову почався дощ, і вона, зібравши свої малюнки, швидко пішла з лісу за своїм провідником.

Тут вона згадала, що вони навіть не знають імен одне одного, так незвично було їхнє майже безмовне спілкування. Старий, виходячи з лісу на дорогу, що веде в село, раптом обернувся і сказав тихо:

— Називай мене Федором. А я знаю, що ти Катерина…

Дівчина була так вражена його словами, що мовчала всю дорогу, і прощаючись, зазирнула в його сумні блакитні очі, які сьогодні дивилися особливо ласкаво.

Дощ усе ж намочив Катрусі сукню і ноги. Прийшовши додому, вона переодяглася і стала пити гарячий чай. На вулиці різко похолодало, і Каті захотілося раптом поїхати додому.

Але до вечора її наздогнала болячка, баба Зіна поклала її в ліжко, примовляючи:
— Казала ж я тобі: не ходи ти з цим лісовиком нікуди. Ось і змерзла, промокла, і схопила застуду… Ну, нічого, я тебе малиновим варенням зараз пригощу, спітнієш, і назавтра видужаєш.

Катя нічого не хотіла їсти, у неї був жар, вона тільки пила чай із малиною і якимись травами. Уже за північ вона ледве заснула.

Катя різко прокинулася, сіла на ліжку і встала, пройшовши босоніж нечутно по настилах кімнати. Вона побачила у віконце, що на ясному небі сяяв круглий жовтий, як жовток яйця, місяць, а у відчинені кватирки чути було цикад.

Дівчина вийшла з хати і пішла нічним селом прямо до будинку старого. Він уже стояв біля будиночка і посміхався. Катя чомусь не здивувалася, що він був цього разу гладко поголеним, стрункішим, навіть можна сказати, майже молодим. Вона цьому чомусь зраділа і подумала, що він раніше тільки прикидався літнім, а насправді – він завжди молодий!

Федір дивився на Катю своїми блакитними очима цього разу ніжно, уважно й любляче. А потім повернув до лісу, у бік тієї дороги, де вони йшли недавно, і поманив за собою Катю. Вона покірно йшла позаду, а він постійно озирався, перевіряючи, чи йде вона за ним.

Ось уже вони і в лісі, і подивилися на велику галявину, а що там далі? Далі була зеленувата каламуть округлого болота. У світлі місяця воно було темно-смарагдовим і таємничим. Якоїсь миті Федір опинився на тій стороні зеленого озерця і почав вабити до себе Катю. Дівчина обережно ступила на м’який моховитий бережок і відчула, що він під нею гойдається… На мить вона відірвала погляд від синіх вабливих очей і почула поклик баби Зіни.

— Прокинься, Катрусю, прокинься! Що з тобою? – жінка гладила Катю по вологих щоках.

— Що? Ми вдома? – запитала Катя, сідаючи на ліжку. Вона безпорадно озирнулася навколо, а потім шумно зітхнула.

— Зараз я тобі водички колодязної дам попити. Жар у тебе спав, ти вся мокра, шепотіла баба Зіна.

Удома було майже світло. Перші промені сонця пробивалися через шторки.

— Баба Зіно, а що, сьогодні був повний місяць? – запитала Катя, випиваючи ковток за ковтком воду.

— Напевно і був. Тільки похмура ніч була. Нічого не видно, я кілька разів вставала до тебе, а ти кидалася в спеку, немов марила. Але зараз лоб холодний, значить, хвороба минула. Усе буде добре. Тобі сьогодні полежати треба. Я зараз тобі постіль заміню, – клопотала баба Зіна біля дівчини.

Катруся почувалася слабкою, розбитою. Вона дивувалася, як могла так раптово захворіти з такою високою температурою всього лише від холодного дощу. Таке бувало з нею вкрай рідко, напевно, востаннє в дитинстві.

Вона лежала на ліжку і тихо дякувала бабі Зіні за її старання, а жінка пішла до сусідки по козяче молоко, і наказала Каті вставати.

Катя все думала про сон, такий явний, і дивувалася своїм нічним видінням.

Незабаром повернулася і баба Зіна. Вона тримала в руках банку з молоком і сказала з кухні:

— Що за ніч сьогодні лиха й проклята, немов нечисть на мітлі над селом пронеслася…

— Чому? – злякано запитала Катя.

— А тому. Немає більше твого знайомого. Федір… Сьогодні сусідка його вранці рано під липою помітила. Сидить, спершись спиною на дерево, ніби вдалину дивиться, а сам уже відійшов у інший світ. От як…

— Як? Федір? Сьогодні вночі? – Катя сіла на ліжку і захвилювалася.

— Тихіше, тихіше, ой, не треба було тобі говорити відразу, тишком-нишком піднялася! – баба Зіна стала гладити її по руках і примовляти:
– Тобі лежати треба. Дуже висока температура всю ніч була, а таке даром не минає. Ось підлікуєшся, і встанеш…

Катя безпомічно лягла і заплакала… Сльози повільно скочувалися по її щоках, дівчина заплющила очі й тільки зітхала.

— І що ж ти так близько до серця все приймаєш, дитино? Ну, чужа ж він тобі людина. А вже так сталося, що стара з косою за ним у цей час прийшла, коли ти сюди приїхала. Це життя так влаштоване, ніхто не відає, коли і що кому долею призначено. Господи, помилуй нас, грішних…

Баба Зіна підійшла до іконки і стала тихо шепотіти молитву. А Катя лежала і бачилися їй блакитні очі молодого Федора, що ваблять до себе. Сон поступово віддалявся в затишні куточки пам’яті, бліднув, немов танув, і до кінця дня став ледь помітним спогадом.

А через три дні Катя встала. Баба Зіна розповіла їй, що Федора вранці поховали сільські жителі, все спокійно. Так, стало менше ще на одного жителя села.

Про свій сон Катя нічого нікому не розповіла, вирішивши, що в неї було сонне марення від хвороби. Через день вона вже йшла на шосе до зупинки автобуса зі своїм рюкзаком на спині та сумкою художника.

Ще раз вона озирнулася на село. Високо виділялася серед інших дерев стара липа на краю. Над нею цього разу дівчина помітила серед ясного блакитного неба легку хмарку, єдину, круглу, немов яблучко.

Катя зітхнула і прочитала про себе молитву, а потім подумала: «Царства тобі Божого, друже мій недовгий і товариш, Федоре… Врятуй і збережи душу твою, Господь наш всемогутній…»

Звідки взялися в голові в дівчини ці слова, вона й сама не знала, може, чула їх у храмі, куди заходила іноді на службу?

Автобус уже виднівся на дорозі. Катя востаннє глянула на село. Хмари вже й слід прохолов, ніби її й не було. Дівчина зітхнула і сіла в автобус.

Вона відчула легкість, настрій змінився на тиху радість, передчуттям зустрічей із друзями, батьками, і рідним домом…

КІНЕЦЬ.