Лідія Петрівна зайшла додому із відром огірків. Її дочка Валентина та онука Олена сперечалися та лаялися. (Олена – дочка Валентини).

— Мамо, ти взагалі про що думаєш? Я чекаю дитину, у нас із Толею буде дитина.
— Я тобі не забороняю залишати дитину. Ти заміжня і це вже ваша справа.

— Ще б ти мені заборонила, мені вже 22 роки. А ось ти? Ти навіщо зібралася залишати дитину?
— Це моя справа.

— Мамо, ти пам’ятаєш скільки тобі років? Тобі онуків треба няньчити, а ти дітей тут плануєш. Які діти? Тобі бабусею скоро бути!

Відро випало з рук Лідії Петрівни, і вона сіла на стілець, який чомусь стояв біля порога.

— Доню, — нарешті сказала її мама, — навіщо тобі ще одна дитина. Тобі ж скоро 50 років. А хто батько? Я так гадаю, що це сусід Павло.

— Ось. Мене навіть бабуся підтримує.
— Як?

— Егоїстка. Ось як. Бабуся, уявляєш, я прийшла сказати, що чекаю дитину, вона каже “я теж”. Дитини залишати зібралася. Чим думає? Ось ганьба.
— Мені ще лише 48 років.

Валентина все життя прожила з матір’ю. Її чоловік Микола прийшов до них у хату. Жили добре. Теща до зятя ставилася добре, а він її поважав. Працював і з господарством встигав. Трьох дітей виховали.

Олена була їхньою середньою дочкою. Миколи не стало чотири роки тому. Валентина засмутилася і почала бігати до самотнього сусіда.

Мати й раніше сумнівалася, що зять — батько її онуків. Принаймні молодший був дуже схожий на цього сусіда Павла. Та й покійний Микола, схоже, теж про це здогадувався, але всіх дітей вважав за своїх.

— Все. Розмова закінчена. Щось робити вже пізно. Тож незабаром, Олено, у тебе буде братик. Так. Це буде хлопчик Микола. Так хочу. А в тебе мати буде ще один онук.

— Господи… — бабуся так і сиділа. Більше вона нічого не сказала доньці. Ні за, ні проти. Сама знає.

Минуло двадцять п’ять років.

— Валентино, а коли Микола приїде. Чи дочекаюся його.
— Дочекаєшся. Завтра приїде. Пирогів твоїх просив. Дружину привезе.

Рано-вранці Лідія Петрівна поставила тісто. Її пироги любили усі. Незважаючи на вік, вона завжди все робила сама. Ноги вже погано ходили, але руки ще слухалися.

А ще вона командувала дочкою, це в неї виходило добре. А Валентина завжди була готова виконати прохання матері. Хоч їй і було вже 73 роки, але вона була ще міцною старенькою, порівняно з матір’ю, якій завтра виповниться 95 років.

— Валю, принеси капусту з городу та цибульки. Мені не дійти, поспішай.

Пироги вже готові. Нарешті почувся шум машини. Це Микола.

— Сама, сама піду.

Микола, високий красень, дуже схожий на покійного вже сусіда, побачивши бабусю, поспішив її обійняти. Слідом у його міцні обійми потрапила мати.

Микола допоміг дружині вийти із машини. Живіт був досить великий, щоб його не помітити.

— Порадували, ох порадували. А у Оленки донька вже другого народила. Хто він вашому буде? Уся я заплуталася.

— Та не важливо бабуся. Аби всі живі та здорові були.
— Ну, я ще поживу. Хочу ще твого на руках потримати.

— Живи бабусю, тобі завтра лише 95 роки. Все життя попереду.
— Можеш ти, Миколо, заспокоїти. Можеш.

Наступного дня було свято бабусі. Гостей було багато, дочка, онуки правнуки та праправнуки. Хто кому доводиться з молодших родичів, навіть розбиратися не стали.

А молодший онук Микола порадував бабусю ще одним правнуком. Коли Лідія Петрівна почула, що його дружина знову чекає дитину, то знову сказала ще поживу. Столітній ювілей відсвяткувала. Не стало бабусі, коли їй було 102 роки!

КІНЕЦЬ.