— Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж стара для дитини? Але хто ж знав, чим все це обернеться

У Єгора Прокопенка не стало дружини. Так і не оговталася від появи останньої дитини.

Залишилося сумувати, проте п’ятеро дітей залишилося. Старшому, Миколці, дев’ять. Іллі — сім. Близнюкам Сашку та Олексі по чотири. І наймолодшій тільки три місяці, Оленці, донечці довгоочікуваній…

Ніколи сумувати, коли діти їсти просять. А вкладе всіх, півночі сидить у кухні. Думає.

Спочатку Єгор сам, як міг, крутився. Родичка приїжджала, допомогла трохи.

Рідних у них більше й не було. Хотіла забрати Сашка з Олексою, мовляв, тобі легше буде. Потім з опіки якоїсь чи що, приходили двоє. Пропонували всіх дітей в дитячий будинок віддати.

Нікого нікому Єгор віддавати не збирався. Як це — рідних дітей комусь віддати?

Як і жити потім. Важко, а що робити? Ростуть вони потихеньку, ось і виростуть.

Як міг, сам прав, прибирав, готував, у городі порався. У старших колись і уроки перевірити встигав.

З Оленкою найбільше клопоту було, зрозуміло. Ну, тут уже й Микола з Іллею десь, та допоможуть. Та й сестра Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалася.

Якось вона пообіцяла Єгору няньку. Усе ж важко чоловікові з немовлям-то дитиною.

Мовляв, дівчина хороша. У лікарні нянечкою працює. Своїх дітей, щоправда, немає, незаміжня поки що. А братів-сестер ростити допомагала, з великої сім’ї вона, із сусіднього села.

Так і з’явилася в них у хаті Ніна. Невисока, міцна, круглолица, з немодною косою до пояса. І мовчазна. Зайвого слова не скаже.

А тільки все змінилося в хаті у Прокопенка. І хата заблищала — все відмила, відчистила.

Одежинку і дитячу, і Єгорову перештопала, перепрала. І за Оленкою встигала наглянути, і наварити-насмажити.

У школі та в дитячому садку відразу зміни помітили. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою по білому, лікті не драні.

Якось захворіла Оленка. Лікарка сказала, видужає, головне — догляд. Так вона ночі просиджувала поруч, сама жодного разу не прилягла. Виходила дівчинку.

І непомітно якось і залишилася в домі у Єгора… Молодші вже мамою стали кликати, скучили за материнською ласкою.

А Ніна на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як же, діти все ж…

Старші, Миколка з Іллею, спочатку сторонилисч, ніяк не називали. А потім просто Ніночкою стали звати.

Ні няня там, ні мама, — просто Ніночка… Щоб, значить, пам’ятати, що своя мамка у них була… Та й за віком вона їм у матері з натяжкою годилася.

Рідні-то Ніни проти були.

— Куди таку ораву собі на шию вішаєш? Хлопців мало в селі?

— Хлопці-то є, — відповідала, — та я Єгора шкодую…. І дітлахи звикли, що вже тепер шукати.

Так і жили. П’ятнадцять років непомітно пролетіли… Діти вчилися, росли. Ну, не все гладко — бувало, що й нашкодять, нахуліганничають.

Єгор гнівався, за ремінь хапався. А Ніна його смикала, мовляв, постривай, батьку, спершу розібратися треба… І посварить, і пожаліє, бувало.

Так, ніхто її Ніною на селі вже й не звав. А Ніною Василівною кликали, поважали. Микола до цього року вже одружений був, первістка чекали.

Жили молоді окремо, Микола в радгоспі працював. Та не останнім механізатором був, що не рік — то грамота, то премія, ось як.

Ілля в місті інститут закінчував, ним Ніна пишалася — інженером буде син.

Сашко з Олексою навесні до технікуму вступати задумали, тільки от сперечалися — до якого. Усе разом робили — і бешкетували в дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що.

Оленка в дев’ятий клас перейшла, теж гордість Ніни. І співати, і танцювати вміла, жодне свято без неї не обходиться.

А Єгор уже вкотре думав, як добре йому Ольга Іванівна дружину вибрала… Цього літа якось відчула Ніна, що щось не так з її організмом, щось негаразд. Давно не хворіла, а то раптом в очах потемніє, знудить…

Єгора з його тютюном почала з хати на ґанок гнати, погано їй ставало. Спочатку думала — минеться, а ні. Довелося-таки до лікаря йти.

Додому повернулася тиха й задумлива. Від Єгорових запитань відмахнулася, та дурниця, мовляв, усе гаразд. А тільки ввечері, коли заснули всі, покликала Єгора на ґанок.

— Сядь, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина в мене буде… Пізно вже щось робити, залишати треба…

Сказала і руками обличчя закрила.

— Сором-то, от сором…

Єгор, так просто сторопів від такої звістки. Стільки років не було дітей і — треба ж!

— Та який сором, мати. Старші он всі вже майже розбіглися, удвох, чи що, залишимося? Нііі, природа правильно все розставила! Значить, готуватися будемо!

— Як дітям-то сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…
— Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж стара для дитини?

— Ой, не знаю, що робити, що робити… Соромно…

— Гаразд. Сам скажу. Завтра і скажу. Якраз усі зберуться.

І сказав. Щойно за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, хлопці мої хороші, скоро у вас ще брат буде. Або сестра.

Ось так. Ніна голову опустила, у тарілці ніби щось виглядала, почервоніла аж до сліз…
Миколка, який з нагоди недільного дня з молодою дружиною в них гостював, тільки засміявся.

— Ого, мамо! Молодець! От разом із моєю і народжуйте! Їм, дітлахам, удвох зручніше буде рости!

Сашко теж зрадів:

— Давай, мамо! Ще братика!

А Олекса заперечив:

— Ні… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчина одна. Розпестили принцесу…
Оленка тільки зиркнула на Олексу.

— Розбалували… Ти, чи що, балував? Звичайно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду пов’язувати, сукні купимо гарні! — захлинулася захопленням.

— Сукні… Що вона тобі лялька? — вступив у розмову Ілля. — Дитину ще й виховувати потрібно, — повчально вимовив він.

— Виховаємо, — з розстановкою сказав Єгор. — Погано, мабуть, вас виховали, чи що?

А Ніна все одно соромилася і прикривала живіт, що росте, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, начебто прохолодно їй.

Місяці минули непомітно. Уже пораділи первістку Миколи, хлопчик! Ілля поїхав довчитися у свій інститут, канікули закінчилися.

Сашко з Олексою теж поїхали — вступили до сільськогосподарського технікуму.

І в Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, порожньо.

Оленка то в школі, то в подружок. Уже й хлопчина якийсь її проводжати став із танців.

Ніна не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.

— Єгоре, — покликала вона, — Єгоре, здається… почалося…

Збліднув той, ноги в черевики одразу й не попали.

— Ти, почекай, кохана, я зараз, зараз… Швидку давай! — крикнув Оленці, яка увійшла. Та відразу зрозуміла, у двері вискочила.

За дві хвилини в будинок увірвалася.

— Мамо, зараз Толік відвезе тебе, машину в батька попросить, почекай!

«Толік, значить…», — подумала вона і знову різкий біль схопив внизу живота…

— Ой, матусю! Та що ж це таке!

Через ще п’ять хвилин, увійшов хлопчина, що проводжав Оленку.

— Батя сам відвезе, — сказав Оленці. — Поїдеш?

— Я поїду, — зірвав куртку з вішалки Єгор. — Не бійся, Ніна, я з тобою…

Усю ніч Єгор сидів на ґанку районного пологового будинку і димів одну за одною. На ранок двері відчинилися, вийшла немолода няня.

— Сидиш, батьку? Тепер диміти рідше доведеться… Перший у тебе чи що?
— П’ятеро в мене, — сказав Єгор.

— У! Та ти щасливий батько! Тільки не п’ятеро в тебе дітей, а семеро! Двійню твоя красуня принесла!

— Д…війню? — заїкаючись, перепитав Єгор.

— Хлопчик і дівчинка! Хлопчина крикливий, — засміялася вона. — А дівчинка красуня!

Ти йди додому, татусь. Завтра приходь. Вона в нас ще полежить трохи. Дітлахи вагу мають набрати. Так, принеси чого треба.

— Ага, — кивнув головою ошелешений Єгор.

На виписку вся сім’я зібралася. З такої нагоди і всі три студенти відпросилися з занять, приїхали. Нянька урочисто винесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Позаду йшла збентежена Ніна.

Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.

— По двоє-то незручно… Забув уже як, — зніяковів він теж.
Другий згорток прийняв Микола:

— Давай, батя… Мені-то вже не вперше!

— Ой, яка гарненька! — заглянула в конверт Оленка. — Сестричка, моя красуня!

Вручивши няньці квіти й торт (як годиться), розмовляючи про своє, усі рушили до радгоспного автобуса — директор радгоспу виділив. Раз така справа!

— Ну, мати, усім догодила! — усміхнувся Микола.

А Ніна тримала на руках один зі згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших…

Вона глянула в бік Єгора, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, — звісно, ми…»

— Хлопці, — повернулася вона до дітей, — а назвемо-то їх як?…

І всі одразу почали пропонувати свої імена, які чимось близькі їм, чимось подобаються або пов’язані з кимось… А водій автобуса, друг Єгора, слухаючи веселий гомін за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш…

КІНЕЦЬ.