Останнім часом мені не дає спокою одна річ — здоров’я мого любого тата. Йому нещодавно виповнилося 77 років. Та й що казати, на здорового він уже давно не схожий. Лікарі наполягають на регулярних обстеженнях, але мене це чомусь лякає. Що як щось знайдуть? Щось погане, щось, до чого я зовсім не готова. Бо правда така: я не готова його втратити.

Ці нав’язливі думки не дають мені спокою, лізуть у голову постійно. Пам’ятаю, як ми нещодавно були на цвинтарі — на могилі мами. Вона пішла від нас понад десять років тому, але мені ця втрата досі болить. Ми стояли біля пам’ятника, на якому було місце для ще одного фото і раптом моя дев’ятирічна донька сказала:

— А це місце для нашого дідуся? Сподіваюсь, що це не скоро станеться.

Її слова мене тоді просто приголомшили. Вона неодноразово була на могилі й бачила цей пам’ятник, але вперше сказала таке. Тоді її слова боляче врізалися у серце і тепер знову спливають у пам’яті.

— Мамо, ти щось замислилася, – почула я тихий голос доньки, коли ми поверталися з кладовища.

Я усміхнулася крізь сльози.

— Нічого, просто трохи важко.

А що я ще могла сказати? Вона маленька, їй усе здається простим, навіть перехід у вічність.

Мені 36 і я почала розуміти: з віком ми все більше боїмося втрат. Так, ніби кожна наступна підступає ближче до нас, нагадуючи про нашу власну смертність. Колись мама теж ходила на ці планові обстеження і я думала: ну, нічого страшного, все буде добре. А потім хвороба. І все змінилося. Я не готова була її відпустити, не була готова стати “дорослою”. І тепер я відчуваю той самий страх за тата.

Якось увечері ми сиділи з моєю подругою Катериною на кухні й пили чай. Вона недавно втратила свого батька, й розмови про це стали для нас звичною темою.

— Знаєш, – почала вона, наливаючи чай, – мене теж колись мучили подібні думки. Я боялася кожного дзвінка з лікарні. Але потім, коли це сталося… Розумієш, ми не можемо підготуватися до втрати. Можемо тільки прийняти її.

— Мені здається, я не готова… просто не готова його відпустити, – зізналася я, тримаючи чашку у руці.

— І ніхто не готовий, – відповіла Катерина, відсуваючи волосся з обличчя. – Але ти зараз маєш можливість бути поруч. Поки він тут, живий, насолоджуйся цим часом. Бо потім, знаєш, буде пізно.

Її слова вдарили мене як грім серед ясного неба. Чому ми так рідко цінуємо моменти? Чому ми так мало часу проводимо з тими, хто нам дорогий? Я пригадала, як тиждень тому ми з татом сперечалися через дрібниці — він не хотів йти на обстеження, а я злилася, що він “так недбало ставиться до свого здоров’я”. А тепер думаю: чи потрібна була та сварка? Чи не краще було просто обійняти його та сказати: “Я тебе люблю”?

Наступного ранку я пішла до тата. Він сидів на кухні, розгорнувши газету, як зазвичай.

— Тату, можна я посиджу з тобою? – запитала я, сідаючи поруч.

Він підняв голову й глянув на мене своїм лагідним, але втомленим поглядом.

— А що сталося?

— Нічого, просто хочеться провести з тобою час. Можна?

Він усміхнувся.

— Можна, звісно.

Спочатку ми мовчки пили чай, потім розмовляли про все й ні про що. Я намагалася запам’ятати кожен момент — його голос, посмішку, навіть ці зморшки біля очей. Адже так швидко все може змінитися.

Життя таке крихке. Ми часто нехтуємо тим, що маємо, а потім жалкуємо. Тепер я розумію, що не варто витрачати час на страхи й нав’язливі думки про майбутнє. Треба просто бути тут і зараз. Бути поруч.

Закінчення цієї історії я поки що не знаю. Але одного разу, коли його не стане, сподіваюсь, я буду готова до цього морально. Готова відпустити. І, головне, залишити в серці не біль втрати, а радість від усіх тих прекрасних моментів, які ми провели разом.

Джерело