До сусідки я таки пішла, бо мені треба було виговоритися. Вона мене уважно вислухала, а потім порадила мені таки їхати. – Вона молода і нічого ще не розуміє, а коли зрозуміє, то пізно буде, – каже мені сусідка. А ти бери гроші, і їдь, бо потім все налагодиться, утрясеться, і ти не пережалієш, що не була у доньки на весіллі, – радить мені вона. Сусідка позичила мені тисячу євро п’ять тисяч гривень і наказала їхати, навіть всупереч волі доньки.– Тисячу євро у конверт поставиш, а за 5 тисяч купиш собі обновки, щоб ти не гірше за сваху виглядала, – каже. Та я щось вже і не знаю, чи їхати, чи не їхати

– Мамо, Максим зробив мені пропозицію, – радісно повідомила мені донька. – Я така щаслива! – каже. – Ми не будемо довго тягнути і весілля зробимо вже в листопаді.
– Вітаю, донечко, – кажу. – Але я не встигну до листопада належним чином підготуватися. Ти ж знаєш, яка у нас ситуація, – пояснюю.
– Мамо, ти тільки не ображайся, але краще ти на моє весілля не приїжджай… Ми якось самі…
Я замовкла і присіла. Уявляєте, як таке почути матері від рідної дитини, що її не хочуть на весіллі бачити.
Маргарита моя 5 років тому поїхала в Польщу вчитися. Ми з чоловіком хоч і не мали такої можливості, але зробили все, щоб фінансово підтримати доньку.
Грошей у нас не було, ми тоді у сусідку попросили, щоб вона нам позичила тисячу євро. Кошти були потрібні Маргариті на перший час, і ми вважали своїм батьківським обов’язком їй допомогти.
Донька добре вчилася, майже відразу почала працювати, так що потім вона вже сама себе забезпечувала.
Три роки тому вона там зустріла Максима. Він старший за неї на 3 роки. Спершу вони зустрічалися, тепер вже вирішили узаконити стосунки.
Я спочатку подумала, що донька не хоче, щоб я приїжджала, бо вона мене шкодує, адже і відстань велика, і витрати немалі.
Та я гірко помилялася, бо донька просто не хотіла, щоб я була присутньою на весіллі, бо вона мене соромиться.
У майбутнього зятя батьки якісь дуже круті, мають свій бізнес, гроші, і Маргарита хвилюється, що я на їхньому фоні буду виглядати не найкращим чином. А так, не приїхала мама – і на одну проблему менше.
– Ти не хвилюйся, ми справимося і без тебе, гроші у нас є, – заспокоює мене донька.
А я ридаю, зупинитися не можу. Як робити весілля без мами? Я про таке ще не чула. Якби мене на цьому світі вже не було, то одне, але ж вона не сирота.
Я на цю подію 23 роки чекала, мріяла на власні очі побачити як в білій сукні моя донечка під вінець піде, а мені доведеться насолоджуватися світлинами і відео, які донька передасть.
– Не плачте, мамо, на моєму весіллі ви будете на найповажнішому місці сидіти, – заспокоює мене молодша донька.
Але хіба може мама, почувши від доньки слова “не приїжджайте на моє весілля”, не плакати. Дочка мене соромиться.
Ми з чоловіком ніколи в розкошах не купалися, жили від зарплати до зарплати, а моя донька росла, дивилася на все це, і сказала, що так бідно як ми вона жити не хоче.
Тому Маргарита і поїхала в Польщу. Вивчилася, згодом і нареченого собі гідного знайшла, тож у неї і справді є всі шанси жити значно краще. Але хіба це причина, щоб батьків на своєму весіллі не хотіти бачити?
Я спочатку думала, що таки поїду на це весілля – позичу у тієї ж сусідки гроші і таки поїду.
Але моя образа виявилася сильнішою за це. Не можу я їй того пробачити, що вона так бездушно відмовилася від моєї присутності на її весіллі. Головне, що батьки Максима будуть, а мами рідної вже не треба.
До сусідки я таки пішла, бо мені треба було виплакатися і виговоритися. Сусідка мене уважно вислухала, а потім порадила мені таки їхати.
– Вона молода і нічого ще не розуміє, а коли зрозуміє, то пізно буде, – каже мені сусідка. А ти бери гроші, і їдь, бо потім все налагодиться, утрясеться, і ти не пережалієш, що не була у доньки на весіллі, – радить мені вона.
Сусідка позичила мені тисячу євро п’ять тисяч гривень і наказала їхати, навіть всупереч волі доньки.
– Тисячу євро у конверт поставиш, а за 5 тисяч купиш собі обновки, щоб ти не гірше за сваху виглядала, – каже.
Та я щось вже і не знаю, чи їхати, чи не їхати. І справа навіть не в грошах. Гроші ми минулого разу повернули, і цього разу повернемо з Божою допомогою.
Прикро мені від цього, не заслужила я на таке ставлення доньки. Ми з чоловіком зробили для неї все, що було у наших силах. А вона так нічого і не оцінила, виходить.
Може, мені варто ще раз поговорити з донькою? Але ж вона мені чітко сказала не їхати. То як бути?