— Гроші складатимемо у спільну касу, – сказала свекруха, як тільки ми до неї переїхали з чоловіком.

Мені це зовсім не сподобалось, проте я змовчала та подивилася на свого чоловіка.
Він сидів, очі опустив та про щось собі думав.

Свекруха тоді продовжила.

— Ми живемо разом, користуємось одним і тим же холодильником і за комунальні треба платити. Тому всі гроші мають бути спільними!

Ми сперечатися не стали, але й погоджуватися не поспішали. Тоді свекруха додала, — Якщо вам з чоловіком щось не подобається, будь ласка, ніхто вас тут не тримає.

Думала я, буде важко, але так, щоб на стільки… Якби я знала раніше, що мене чекає, то б не погодилася на таке життя. Але зрозуміло було одне, поки ми живемо зі свекрухою та свекром, маємо дотримуватися їхніх правил. А якщо щось не сподобається, буде привід від них піти на квартиру.

У перший місяць вже почалися проблеми. Ми складали гроші в спільну касу, але я нічого не могла дозволити собі купити. Свекруха з чоловіком з супермаркету та ринку стільки продуктів привозили, що нам їх вистачало на два тижні. Але коли овочі та фрукти закінчувалися і я хотіла йти до магазину, грошей у конверті майже не було. Тоді я знов змовчала, думала не буду нічого казати, адже їсти завжди є що й за комунальні платять вчасно.

Тільки потім я зрозуміла, що свекруха забирала всі гроші із конверта. Були ще сумніви, можливо, то чоловік бере, щоб машину заправити, але ні, все виявилося набагато гірше. Я на такі дрібнички ніколи не звертала увагу, але почала помічати, як у неї з’являються нові речі.

То сумку собі купила, то шубу норкову. А коли я сказала, що мені потрібно пальто, щоб на роботу їздити, то свекруха на мене так обурилася, ніби я в неї вимагала щось недосяжне.

Вона тоді сказала:

— У тебе ж є пальто, навіщо тобі ще? Походиш у цьому, а там дивись, завагітнієш, ми потім тобі купимо щось красиве. Можна ж обійтися в тому, що є.

А сама тоді купила собі нове взуття. Я дивлюся, у мене сльози на очах навернулись. Я зрозуміла, ні, так справа далі не буде.

Наступного місяця я поклала всього частину своєї зарплати. Але свекруха знов обурилася.

— Оксано, ти що? – сказала вона, – ти заробляєш 15 тисяч, а поклала тільки 7? Як ти так можеш? Ти ж з нами живеш, тут харчуєшся. Давай, де інші гроші?

Це я відповіла:

— Мамо, мені потрібно взуття та нове пальто.

На що свекруха заперечила:

— Ми ж це питання обговорювали. Не потрібні вони тобі зараз. Тебе чоловік до метро підвозить, а там сухо, твої ноги ніяк не промокнуть і не змерзнеш.

— Не в цьому справа, перебила я її. Я заробляю гроші і я хочу одягатися так, як мені подобається, щоб не соромно було вийти на вулицю.

На це свекруха тільки зморщилась та сказала:

— Це все твої забаганки. Щось, не подобається йти на квартиру.

Я тоді задумалась, що треба десь з’їжджати.

Ще й чоловік масло в вогонь підлив. Сказав, що його все влаштовує. Звісно, що влаштовує. Конверт з грошима свекруха почала тримали у своїй кімнаті. Як чоловіку щось потрібно, то він бере ті гроші, а мені туди навіть заходити не дозволяють. Тільки так, з порогу гроші передати, та й піти своїми справами займатися.

Так довго продовжуватися не могло. Якось я плакала чоловіку, що не витримую, що мені важко, коли я не можу розпоряджатися власною зарплатою. Чоловік вислухав мене, а потім сказав:

— Якби ми жили окремо, грошей витрачали б більше. А так, як спільно ми харчуємось та платимо за комунальні, не так вже то й критично.

А потім він ще й додав:

— Ти подивись, через кілька місяців пузо виросте, взагалі працювати не зможеш, як то будеш жити? А так, з батьками наче й непогано.

Мені так прикро стало, так образливо. Я розумію, що чоловіку тут зручно, він слухається батьків, але мені важко, ну що з цим робити? Я часто плачу, але чоловік, дивлячись на мої сльози, каже, що у мене такий зараз стан, а я так більше не можу. Відчуваю, що не витримую та й руйнувати сім’ю не хочу. Можливо, колись щось зміниться, треба тільки потерпіти?

Джерело