— Ти йдеш від мене до цієї селючки? — моя дружина дивувалася.

— Не називай так, будь ласка, Галину. Усе вирішено, Інно. Вибач, — я швидко збирав свої речі. 

— Сподіваюся, ти скоро прийдеш до тями. Інакше бути не може. Тебе ж засміють твої колеги, сусіди. На кого зазіхнув? На селючку брудну. Що сказати дітям? Що їхній інтелігентний тато втік до селючки? — Інна нервово смикала в руках носовичок.

— Дітям? Діти, слава Богу, виросли. Світлані скоро заміж захочеться, а Валерій своєю слизькою доріжкою пішов.Що стосовно сусідів, колег, незнайомих перехожих… Мені байдуже на їхню думку. У мене своє життя. Я ні до кого в спальню не заглядаю, свічку не тримаю, — мені хотілося якомога м’якше переконати Інну у своїй правоті.

Не виходило. Коли подружня пара розпадається, нестерпно боляче обом. Інна відчужено дивилася у вікно, сидячи на кухні. Мені ні краплі не було її шкода. Ні краплі. У душі’ вакуум і все.

Інна — моя третя дружина. Коли я вперше її побачив, серце закалатало, душа відкрилася назустріч невідомому щастю. Красива, доглянута, впевнена в собі жінка. Я теж був не гірший. Знав, що шалено подобаюся дівчатам.

У мене був широкий вибір претенденток. Коли був молодим я закохувався й одразу одружувався. Щоправда, розчарувавшись у побуті, дружинах, якнайшвидше тікав. Діти з’явились тільки в шлюбі з Інною. 

Мені здавалося, що Інна — моє останнє кохання на все життя. На жаль… З роками кохання перетворилося на зморщений сухофрукт. На людях ми грали ідеальну подружню пару, зразкову і благополучну сім’ю.

Сусіди захоплювалися (а, може, зневажали?) красивою, тихою родиною. Проходячи повз бабусь, чули активне шушукання нам услід. Ми гордо пропливали повз, немов ішли червоною доріжкою. Заходячи у свою квартиру і, замикаючи двері на замок, усе у стосунках змінювалося. 

По-перше, Інна зовсім не була господинею. Холодильник завжди порожній, гора не випраної білизни, пил клубочився по всіх кутках. Зате, Інна з яскравим манікюром, з акуратною зачіскою, зі свіжим макіяжем.

Інна була впевнена, що весь світ зобов’язаний обертатися навколо неї, а не навпаки. Моя дружина лише дозволяла себе кохати. Інна вважала себе зіркою неймовірної величини. Двері її душі були замкнені і для мене, і для дітей.

З нами жила моя мама. Вона довго мовчала, бачачи цей постійний гармидер. Потім почала діяти, але по-мудрому. Мама делікатно привчала до порядку онуків.

Діти навчилися готувати їжу, прибирати у квартирі, доглядати за собою. Інна, вважаючи себе дамою вищого світу (з чого?), називала наших дітей повними іменами — Світлана і Валерій.

Ніколи не сюсюкала із сином і донькою. І діти якось відсторонилися від Інни, більше йшли до лагідної і справедливої бабусі. 

Інна не дозволяла мені спілкуватися із сусідами, вступати з ними в «порожні й нікчемні» розмови. Сама вона теж, крім сухого «вітаю», нічого їм не говорила. 

У перші роки нашого сімейного життя всього цього я абсолютно не помічав. Просто кохав, жив, радів кожному дню, проведеному з сім’єю. Свєта була відмінницею в школі, Валера — двієчником. Цей факт мене нітрохи не дивував.

Діти ростуть в одній родині, отримують однакове виховання, а результати протилежні. Нам ніяк не вдавалося «підтягнути» Валеру.

Син принципово не хотів вчитися. І до десятого класу, Валера зненавидів сестру Свєту за її навмисну старанність. Іноді доводилося розбороняти брата і сестру.

Це були дев’яності роки. Валера після закінчення школи зв’язався з якимись розбишаками і пішов безслідно з дому. Ми його не бачили і про нього не чули три роки.

Подавали в розшук, усе марно. Вважали безвісти зниклим. Що ж, від горя не зарікаються. Моя мама, дивлячись у бік Інни, примовляла:

— Тому що мати на них вертала ніякої уваги, а дітям завжди потрібна любляча мати.

Інна злісно фиркала і надовго замикалася у ванній. Звідти чулося гірке схлипування. Надія, що син з’явиться, звісно, була. І одного разу Валера несподівано повернувся. Він був схожий на біду. Худий, змучений, весь у страшних шрамах.

Валера привіз із собою дружину, схожу на себе. Таку ж пом’яту, з порожнечею в безликих очах. Ми з побоюванням прийняли цю пару.

Боялися сперечатися з сином. Валера з підозрою на нас дивився. Часто насторожено озирався, прислухався до тиші, більше мовчав. 

Свєта незабаром залишила рідну домівку. Вийшла заміж, а, точніше, хотіла вийти, але не покликали. Так і жила з якимось неадекватним персонажем. Дітей не нажили. Світлана до нас приходила вся в синцях, але не скаржилася на співмешканця. Терпіла. 

— Свєточка, кинь ти його. На кой він тобі? Адже, прийде час і може трапитися що завгодно. Запам’ятай, дитинко, захочеш мучитися — знайдеться мучитель, — моя стара мама зі сльозами вмовляла онуку.

— Бабусю, у нас усе нормально. Тимур любить мене. А синці… Так це я посковзнулася на сходах. Заживе, — Свєта зовсім не була схожа на ту відмінницю, якою була в шкільні роки. 

А тут ще я, забувши свої роки, загорівся коханням. Сам від себе не очікував такої спритності. Після зміни на заводі не хотілося повертатися додому.

Там скандали з Валерою, відчуження з дружиною, мамині жарти. Мовляв, тричі безпутно одружився, діти — безпритульні, дружина — помилка.

У нас на заводі в їдальні працювала кухарка Галина. Завжди весела, проста, добродушна. Скільки років обідав у їдальні, не помічав цю рожевощоку, повненьку жінку. А який у Галочки сміх… Весняний струмочок дзюрчить.

Прям, усміхнене сонечко. Став я помічати і шанувати Галю. Вона була старша за мене на три роки. Давно в неї чоловіка не стало. Чоловік потонув. Сина виростила одна. Він одружився і поїхав із сім’єю на заробітки. 

Галя була повною протилежністю Інни. На голові недбала «гулька» з волосся, нігті, коротко пострижені, які не знали манікюру, з макіяжу — помада морквяного кольору. Але від Галі виходило світло, тепло, привітність. З нею було легко. Вона по-своєму служила світу, любила людей. 

Поспілкуєшся з цією жінкою і, немов, води джерельної нап’єшся. У неї в квартирі стійко стояв запах печених пирогів. У холодильнику завжди борщ, котлети, каша.

Галя обожнювала пригощати сусідів, подруг. Я не міг не закохатися в таку затишну, «домашню» жінку.  Став за Галею галантно залицятися. Дарував квіти, водив у кіно, в кафе.  Галя прийняла мене не відразу:

— Коля, ти мені теж подобаєшся, але в тебе дружина. Що скажуть твої діти? Не хочу бути розлучницею. 

Я спочатку довго думав, як і більшість чоловіків, які не можуть зробити перший рішучий крок. Ти виходиш на крихкий лід. 

Іноді я ночував у Галі. Інна здогадувалася про мої позашлюбні пригоди. Добрі люди все донесли, хто така, де живе, коли почалося моє гріхопадіння… Словом, наш роман став надбанням громадськості. Інна влаштувала істерику, почала ображати «брудну селючку», погрожувала звести рахунки з життям.

Через півроку я зібрав речі і пішов до Галі. Галя невимовно зраділа, не знала, з якої ноги танцювати. Щоправда, сказала:

— Коля, через місяць покажеш мені паспорт про розлучення з дружиною. Інакше, я не згодна.

І я виконав прохання Галі. Ми пізніше з нею розписалися. Я ні про що не шкодую. Свєта і Валера приходять до нас у гості.

Галя їх ситно і смачно годує. По-моєму, Світлана розлучилася з Тимуром, а Валера став схожий на людину. Поправився, посвіжішав, готується стати батьком. Мабуть, синові набридло так жити. Галя примирила Валеру і Світлану:

— Ви ж рідна кров! Повинні спиратися на свій рід, допомагати одне одному. А не бовтатися по світу.

Тепер брат і сестра тримаються разом. Моя мама спочила вічним сном.

Інна… Постаріла, колишнього форсу немає, зі мною не вітається. При зустрічі відвертається. Ми живемо через будинок одне від одного. Але я ніколи не ходжу туди. 

Можливо, мене засудять, але це моє життя, мої вчинки. Мені за них відповідати. Не бажаю підлаштовуватися під чужі думки…

КІНЕЦЬ.