Свекруха має трьох дітей, з яких мій чоловік наймолодший. Але молодший – не значить коханий.

Улюблені там дві старші донечки, яким свекруха все життя в дзьобі все носила, чиїх дітей няньчила. А ми з чоловіком борсалися самі. Зараз свекруха злягла, так нас, як наймолодших, намагаються долучити її доглядати.

За вісім років нашого з чоловіком шлюбу я не пам’ятаю жодного випадку, щоби нам його сім’я хоч чимось допомогла. Це і мами його стосується, і сестер.

Вони завжди мали свою компашку, в яку ми не були запрошені. Ми із цього приводу не засмучувалися. Чоловік звик, а я тісно спілкуватись із цими людьми не збиралася.

Свою свекруху я взагалі бачила і чула дуже рідко, навіть не щороку. Вона всі вісім років була дуже зайнята.

Спочатку дітей від однієї дочки виняньчувала, потім друга дітей спланувала, також без маминої допомоги нікуди. А от поява нашого сина взагалі пройшла непомітно.

– Ой, як жаль, що у вас не дівчинка. Від онучок стільки речей залишилося, – єдине, що сказала тоді свекруха. Ну і пообіцяла якось заскочити, провідати єдиного онука, решта у неї дівчинки.

Чоловік тоді почухав потилицю, плюнув і сказав, що мати як все життя навколо дочок вилася, так і продовжує. Він більше лізти до їхньої родини не буде.

– У мене тепер своя сім’я є, а мати хай далі з улюбленими доньками спілкується, – жорстко сказала він, але видно було, що рішення далося йому нелегко. Очевидно, до останнього на щось сподівався.

Так ми й жили, розраховуючи лише на свої сили. Мої батьки іноді допомагали, коли руками, коли грошима. Але ми намагалися не зловживати їхньою допомогою.

Хоча у двадцятому році наш син майже пів року прожив із ними на дачі, бо ми з чоловіком розривалися на роботі, спішно латаючи дірки у сімейному бюджеті.

Спілкування із сім’єю чоловіка звелося до протокольних повідомлень на свята. Ні ми не цікавилися, як вони живуть, ні вони.

Це нас із чоловіком влаштовувало. Близькими людьми ту родину ми не вважали.

Місяць тому про наше існування раптово згадали не за графіком, начебто ніяких свят не було, а нам зателефонувала старша сестра чоловіка.

Мати забрали до лікарні швидкою, вони збираються з’їздити провідати. Чоловік теж зібрався і поїхав, повернувся за кілька годин, злий. Я його жодного разу такого до цього не бачила.

Виявилося, що свекруха має серйозний діагноз, сама вона вже жити не зможе. Потрібно, щоб хтось завжди був поряд і допомагав: помитися, сходити в туалет, прибратися, приготувати та все таке.

Лікар дав зрозуміти, що покращень чекати не доводиться, і скоро, можливо, мама чоловіка зовсім не зможе сама вставати та пересуватися.

І тепер найцікавіше. Сестри подумали та вирішили, що саме ми з чоловіком повинні забезпечувати комфорт свекрухи.

Їм ніколи, там же всі зайняті. В однієї онук зʼявився вже, їй не вистачить часу доглядати ще й матір, друга живе далеко – аж за годину їзди від мами. А ми раптово виявилися найвільнішими та найдоступнішими.

Почалися пісні, що “це ж твоя мати, завжди батьків доглядав наймолодший у сім’ї, у тебе дружина ще молода, а нам уже тяжко”.

А те, що ця дружина, займається своєю дитиною, та й свекруху бачила лише кілька разів за все життя, нікого не хвилює. Ми ж родина.

Чоловікові навіть мамину квартиру пообіцяли потім залишити. Сама вона заповіт не писала, та й навряд чи вже напише.

Ось сестри й пообіцяли, що якщо ми догледимо свекруху, то вони потім відмовляться від спадщини на користь брата.

А на логічну відмову чоловіка почали поливати брудом. Мовляв, стільки років взагалі матір’ю не цікавився, начхати було, і тепер, коли така складна ситуація, коли потрібна допомога, кидає родину.

Ту родину, яка завжди його за рамочки виставляла. І коли свекруха спадщину отримала, і мовчки розділила її між двома донечками, і коли дітей їх, онучок коханих, у зубах тягала, а до нашої дитини на жодний день народження не змогла приїхати.

У свекрухи дві дорослі дочки, два зяті, які все життя з такою тещею бід не знали, чотири вже дорослі внучки, а доглядати її хвору маємо ми з чоловіком. Більше нікому.

Справа навіть не в тому, що вона нам ніколи не допомагала. Якби у свекрухи був тільки син, і поводь вона себе аналогічно, то зчепили б зуби та стали б за нею доглядати, не кидати ж літню жінку одну в біді. Але тут і крім нас у неї купа близької рідні, а качку з-під неї носити маю я, зовсім чужа жінка.

Чоловік також вважає, що такий розподіл обов’язків неправильний. Запропонував продати мамину трикімнатну, купити їй однокімнатну, а на решту грошей найняти доглядальницю.

Дивно, але чомусь його пропозиція не знайшла розуміння. Мабуть, дуже комусь не хочеться, щоб квартирка з рук спливла.

По-людськи свекруху, звичайно, шкода, але зараз вона пожинає плоди того, що сама й виростила. Ось вам і горезвісна склянка води у старості.

КІНЕЦЬ.