Я дуже хвилююсь, що наш з чоловіком син ніколи не встане на ноги і не створить сім’ю. Крім усього цього, чоловік у всьому винить саме мене. Але ж я мама і не можу чинити інакше.

Наш з Іваном син скоро святкуватиме тридцятиріччя. Він добрий і розумний хлопець, але, на жаль, також досить не самостійний.

Він досі живе з нами під одним дахом і, схоже, він не хоче щось міняти. Йому в нас дуже добре, йому нічого не бракує і він практично не має обов’язків.

Назар іноді робить покупки або допомагає батькові на дачі, але в іншому він не робить нічого.

Чому так? Скажете ви?

Він має повний сервіс від нас, який працює надійно. В холодильнику завжди є щось смачненьке. Його одяг випраний і випрасуваний. А в його кімнаті завжди чистенько. Іноді я оминаю його кімнату в прибиранні, але мої очі не можуть дивитися довго на цей бардак, і я закатую рукава і наводжу чистоту.

– Мамо, що сьогодні на вечерю?, – питає мене щовечора Назар, наче йому десять.

І останнім часом я відчуваю, як у мені наростає розчарування. Я знаю, що сама винна у такому його житті. Я завжди дбала про те, щоб він мав спокій, комфорт, смачну їжу і пристойно одягався.

Я просто така, я люблю піклуватися про інших. І іноді я можу перебільшувати з цим. Але ми довго думали, що в цьому немає нічого поганого, а тим більше, що це може комусь нашкодити. Але я розумію, що це була велика помилка.

Рік тому у Назара були серйозні стосунки, і вони виглядали дуже багатообіцяючими. Він навіть переїхав до своєї нової дівчини, і ми з чоловіком раділи. Але через три місяці він повернувся додому.

Сказав нам, що не зійшлись характерами. Та коли я випадково зустріла цю Соломію в місті, я дізналася, де криється головна проблема.

– Знаєте, Назар милий, але геть не пристосований до життя. Мені здавалося, що в мене вдома дитина-переросток, а не плече, на яке можна спертися, – прямо зізналася вона мені.

Спочатку слова Соломії мене засмутили.

– Як ця дівчина може таке казати про мого синочка?! Що вона взагалі таке собі дозволяє? В мене чудовий син і інші б його прибрали до рук на раз-два-три і оцінили.

Але потім я зрозуміла, що вона, мабуть, права.

Крім усього цього я кожного дня чую в свій адрес, що це я зіпсувала своїми ж руками життя сина.

– Не потрібно було йому у всьому догоджати. Ти робила Назару ведмежу послугу, як не крути. То ж тепер не лий сльози…, – сказав він мені нещодавно після однієї з наших суперечок.

– Якби ти дозволила йому більше піклуватися про себе, він би давно мав свою квартиру. І ми могли б радіти нашим онукам.

Так, можливо, він і правий, але його скарги не допомагають вирішити нашу проблему.

Я намагалася поговорити з Назаром.

– Синок, може тобі пора жити самостійним життям? Давай ми підшукаємо тобі окреме житло?, – запитала я Назара.

– Але мамо, я не хочу нічого міняти, мені тут комфортно! І взагалі, платити такі гроші, якщо мати де жити? Невже ти так хочеш мене позбутися?, – відповів він так, щоб я почувалася максимально винною.

Звичайно, я не хочу проганяти дитину з дому, але в той же час я знаю, що це зовсім не добре для сина. Я в пастці між власним почуттям провини та страхом, що Назар ніколи не стане самостійним.

Невже він так і буде жити з нами під одним дахом все життя? Або хтось поверне його нам, сказавши, що ми його погано виховали.

Кожен день я думаю про те, як мотивувати його і переконати нарешті побудувати своє життя. Але як він може стати незалежним, якщо поруч я і виконую його любу забаганку?

Джерело