Олена знала, що на батьківщині чоловіка її не люблять, і їхала туди з важким серцем. А як би ставилася вона до такої невістки на їхньому місці? «Ну, точно б не так», – виправдовувала вона себе. І тут же думки закруглялися і йшли по нескінченності…

А як – не так? Адже батьки чоловіка, його бабуся Ліда, в принципі, її шанували, зустрічали їх накритим столом. Ніколи не чула вона від них поганих слів на свою адресу, але …

За застереженнями свекра, за шипінням на нього його матері, за їхніми переглядками, і так було зрозуміло: нездатність Олени подарувати їм онуків за дванадцять років шлюбу з їхнім сином перекреслювали всі її достоїнства.

Якось проговорився двоюрідний його брат про те, що батько і дядько чоловіка вмовляють його знайти собі іншу – дітородну. І хоч було це і в бесіді під градусом, але, як то кажуть, що у тверезого на умі….

Олена вийшла заміж дівчиськом, а через місяць раптом … щось не те. А через два з ускладненням опинилася в лікарні, втратила дитину. Вердикт лікарів був позитивний: друга труба в нормі, діти ще будуть. Але… йшли роки, йшло нескінченне тривале лікування, що вимотувало. Олена погано переносила деякі курси, одужувала до задишки, потім худла, потім починала все нове й нове коло лікування, яке тривало місяцями.

Перший час щомісяця прислухалася до себе, мріяла, уявляла, що ось … саме зараз уже живе в ній нове маленьке життя, але щоразу приходило й приходило розчарування. Це тривало так довго, що Олена вже звикла. Неможливо чекати дива постійно. Часом вона вже думала, що все марно, опускала руки. А часом раптом приходила надія і здавалося, все буде, треба тільки почекати.

Треба сказати, що про дітей з пробірки у ті роки ще тільки чули, але для простих громадян, якими і були Олена з чоловіком, воно ще було недоступним.

Поїзд стукав колесами. Як її зустрінуть? Вона могла б і не їхати, звісно. Але років шість тому промайнула в Олени якась підозра, що на малій батьківщині в Олексія є коханка. Тоді й скандал був, і вона навіть ішла, але … Олексій вмовив, упросив повернутися. Ні в чому не клявся, нічого не заперечував. Взяв любов’ю.

І зараз саме він умовив її поїхати разом. Надовго, на півліта. Відпустка в них була велика. І Олена вирішила: якщо погано приймуть, виїхати завжди зможу.

Прийняли непогано. Але весь час було відчуття, що щось недоговорюють і ховають очі.

«Ну й добре,- вирішила Олена, – я ж чужа, соромляться, може, або просто недолюблюють».

Вирішила поменше на це звертати увагу. Допомагала, чим могла, по господарству, няньчилася з піврічною племінницею, вигулювала напівсліпу бабусю Ліду, яка дивилася на неї якось крізь сльози. А вечорами ходили з чоловіком гуляти на річку.

Начебто все було нормально, але якесь тривожне відчуття сиділо і сиділо в грудях. Одного вечора Олена прийшла на річку одна, і нахлинуло…

Спокійне бурчання річки раптом викликало потік сліз. Вони лилися й лилися, і зупинити їх було нічим не можливо.

Старенька з тремтячою правою рукою, яка прийшла по козу, що паслася, постояла, а потім присіла поруч.

— Що мила, зовсім тяжко?

— Тяжко, – просопіла носом Олена.

— А що так?

— Діток хочу, а Бог не дає.

— Погано, – зітхнула старенька. – А просила?

— Мільйони разів!

— Добрих справ Бог від тебе, значить, чекає. Ось, як дочекається, так і дасть. Не горюй. Бог знає, що робить.

І своєю тремтячою рукою старенька перехрестила Олену.

Старенька пішла, її словам Олена не те, щоб повірила, але ці слова її чомусь заспокоїли. І справді, будь, як буде.

Як і заведено у всіх українських селах, із приїздом сина вирушили на цвинтар до людей похилого віку – огорожу підфарбувати, квіти пересадити. А потім у капличку – за упокій.

Олена чекала рідню біля каплиці. По високих перилах лазила дівчинка років чотирьох. Ненароком зісковзнула і повисла дуже невдало – нога застрягла у візерунковому куванні. Олена підскочила, допомогла вибратися.

— Спасибі, тітонько! – жваво прокоментувала дівчинка, яка анітрохи не злякалася. – А вас як звати?

— Я тітка Олена. А тебе?

— Я Ліза. Ходімо, я Вам щось покажу.

Вона взяла Олену за руку і потягла в глиб цвинтара.

— Дивіться, які маленькі могилки. Тут дітки маленькі лежать. Треба вам хрестик погладити. Давайте.

— Навіщо це? – Олена не розуміла наполегливості дівчинки.

— Треба треба треба. Щоб не боятися.

Олена не боялася анітрохи. І більше для того, щоб догодити наполегливій дівчинці, підійшла й погладила хрестик, а потім дістала серветку й витерла пил із нього.

— Лізо, а до кого ти прийшла?

— Я до мами. Але вона далеко звідси, на тому кінці кладовища, за ліском.

— Лізо! Ти де? – покликали дівчинку від каплиці.

— Я тут, я біжу, – крикнула вона вдалину, – До побачення, Ви – хороша, я знаю! – і помчала на поклик.

Дивна дівчинка. Шкода, що без мами, – подумала Олена. Ще трохи поблукала серед маленьких могилок, подумала про те, яке це неймовірне горе – дитину мати і втратити. Цим матерям набагато важче, ніж їй. І нічого нарікати їй на долю.

З каплиці вийшли всі, крім бабусі. Олена зголосилася за нею сходити, і краєм вуха почула про що молила Лідія.

— Прости ти мене, Господи, за Ксенію. Так хотіла щастя онукові, що накликала біду. Це я винна…

Тоді Олена нічого не зрозуміла. І не вникала навіть.

Дні відпустки вже підходили до завершення. Олена завжди знаходила собі справи. В одному дворі стояли два будинки, і поруч із батьками та бабусею жила сім’я сестри Олексія. З нею в Олени склалися добрі стосунки. Там вона і пропадала. Але ось одного разу, коли вже лягла спати і раптом згадала, що не повісила сушити білизну, вийшла на подвір’я і випадково почула, як Олексій свариться з сестрою.

— Та не можу я, як ти не розумієш! Це буде кінець. Було вже, я ж знаю.

— Вона має право знати, як ти не розумієш! – голосно шепотіла сестра.

Заснути цієї ночі Олена так і не змогла. А на ранок розбудила Олексія і зажадала розповісти, про що вони шепотілися з сестрою. Пригрозила, що інакше їде… що розлучаються, що не хоче жити у брехні. Вона думала, звісно, про зраду.

І, загалом, не помилилася. Років шість тому Олексій приїхав сюди один. А після веселих посиденьок опинився в ліжку з колишньою однокласницею. Як це сталося, і сам не пам’ятав. Знає, що дуже цьому посприяла баба Ліда. Весь час Ксюху за нього сватала.

Олексій розповів не все. Тому що знав він не все. Потім його розповідь продовжила сестра:

— Олено, ти вибач. Це така наша сімейна біда, що й розповісти важко. Бабуся всі очі виплакала, молиться щодня. Із церкви під руки виносимо. Усе прощення просить. Вона завжди свавільна була, домагалася того, що хотіла. Тоді, як збожеволіла. Ксюху сама Олексію підклала, і підпоїла його сама. Усе сподівалася, що він тебе кине і повернеться сюди, якщо у Ксюхи від нього дитина буде. І Ксюша подарувала йому дівчинку, та тільки сама потім захворіла і через рік її не стало.

А бабуся тепер на себе грішить, що це вона винна, і в загибелі її себе звинувачує, і в тому, що дівчинка сиротою росте.

— А зараз дитина де? – запитала Олена потім у Олексія.

— Вона з прабабусею живе, з бабусею Ксенії. Так вийшло.

— Пішли. Знайомитися будемо.

— Я її сам приведу сьогодні. Все одно збирався. Після тієї нашої сварки, думав – не пробачиш. Прабабка її хворіє. Забрати її хочу. Повинен, розумієш?

В Олени стояв клубок у горлі. Вона ніяк не могла зрозуміти свої почуття. Чомусь уже не було образи від зради. Але не було й жодних почуттів до чужої для неї дитини. Ні, вона, напевно, не зможе прийняти дівчинку, зовсім чужу і незнайому дитину.

У будинку відбувалося те, на що чекали кілька років. Уся родина готувалася до зустрічі Олени з донькою Олексія. Було тихо, але всі метушилися, навіщось накривали стіл. Бабуся Ліда сиділа біля ікон. Олексій пішов за донькою та її старою хворою прабабусею.

Настав момент, коли приготування було закінчено і настала взагалі гнітюча тиша. Чути було тільки цокання годинника.

— Йдуть, – побачила у вікно і видихнула сестра.

Плеснула хвіртка, пролунали кроки в передпокої, двері відчинилися.

І тут, як дзвіночок, що розрізає тишу, задзвенів дитячий голосок:

— Тітонько Олено, це ви? Я так і знала, що ви моєю другою мамою будете. А ще в мене скоро буде сестричка, так? Тільки братика не треба, я хлопчиків взагалі не дуже люблю.

— Лізо, сонечко! Як я рада тебе бачити! Який братик? Ти що?

— Сестричка! Вона вже тут! І Ліза обійняла Олену за талію і приклала вухо до живота. – Я її чую.

І тільки тут до Олени раптом повільно стало доходити, що, можливо, так воно і є, вона зовсім забула про лічбу днів. Ознаки всі. Навіть ранкова нудота.

Олена так рада була бачити Лізу, наче там, на кладовищі, між ними виник якийсь невидимий зв’язок. Вона підняла очі, а на порозі стояла старенька з тремтячою рукою – прабабуся Лізи. Вона посміхалася.

— Слава тобі, всемогутній Господи! Простив! – пролунало від ікон.

КІНЕЦЬ.