Я два дні не могла зрозуміти, чому чоловік на мене дмухається, розмовляє крізь зуби і взагалі поводиться дивно. Ми не сварилися, вранці попрощалися як завжди, а ввечері він прийшов похмуріший за хмару.

Спочатку я вирішила, що має якісь проблеми на роботі. Буває, що він приносить свій поганий настрій додому та ходить, як у воду опущений.

Кілька разів спробувала з ним поговорити, але він щось неохоче бурчав у відповідь, тому я вирішила його не чіпати. Думала, що ранок вечора мудріший, чоловік поспить і вранці знову буде все гаразд.

Я прогадала. Вранці чоловік прокинувся вже не в дусі, демонстративно відмовився від сніданку і пішов на роботу, навіть не удостоївши мене поцілунком.

Це вже було дивно. Я стала підозрювати, що чоловік скривджений саме на мене, але не могла пригадати, що я могла б такого зробити, щоб чоловік так міцно образився.

Взагалі він любить зображати скривдженого, але для цього потрібна хоч якась причина, яку я просто не можу знайти. А сам чоловік не вважав за потрібне мене повідомити про причину своєї образи.

На запитання щодо смс він не відповідав, увечері прийшов похмурий, сидів надутий, не розмовляв зі мною, а потім мовчки пішов спати.

Мене така його поведінка почала дратувати. Зрештою ми не п’ятирічні діти, щоб так поводитися. У мене на руках двоє малюків, тож мені ніколи грати в угадайку з чоловіком.

Вранці його демарш повторився, але ввечері я вирішила будь-що з ним поговорити. Потрібно вже закінчувати цей невиразний цирк. Ми дорослі люди, треба спілкуватись словами.

Коли чоловік мовчазно повечеряв і подався до кімнати, а я поклала дітей спати, настав час поговорити серйозно. Я чоловікові пояснила, що не відчеплюся, поки ми не поговоримо.

Чоловік відмовчувався, зітхав, свердлив мене поглядом, а потім почав якусь дивну розмову.

– Ти помітила, що я зробив два дні тому? – дбайливо дивився на мене він.

Я перебрала в голові весь день, але нічого особливого згадати не змогла, про що чоловікові сказала.

– Що й потрібно було довести. Ти не помітила, що я зібрав і викинув усе сміття, що було. Та й навіщо мені щось робити, якщо ти все одно це не цінуєш? – видав чоловік із цілком серйозним обличчям.

Він приколюється, чи що? Він ображався два дні, бо я не кинулася цілувати йому ноги за викинуте сміття? Зовсім збожеволів?

У мене на руках двоє дітей. Одному два з половиною, другому рік. Я з ними кручуся одна. Чоловік тільки у вихідні може приділити дітям годину свого дорогоцінного часу.

На мені прибирання, купівля продуктів, оплата рахунків. Я перу і гладжу речі, стежу, щоб у чоловіка завжди була чиста білизна та випрасовані сорочки. Я нагадую про дні народження родичів, купую їм подарунки, взагалі веду всі комунікації з моїми та його батьками, бо чоловік каже, що йому ніколи.

На мені тримається весь побут, але я ніколи не закотила чоловікові істерику, що він мене за це не хвалить. Він після їжі не завжди згадує мені спасибі сказати. Поїв, став із-за столу, посуд у раковину поставив і пішов.

Коли він удома, то навіть чай із бутербродами собі не робить. Приходить до мене, цікавиться, як я зайнята, чи можу я відірватися і погодувати його.

І жодного разу він не захоплювався, скільки я всього тягну на собі, жодного разу не хвалив, як у нас вдома чисто, хоча двоє маленьких дітей, жодного разу не звертав уваги, що він іде спати, а я його сорочки нагладжую.

Але варто було чоловікові один раз без ста нагадування викинути сміття, а мені не помітити цього героїчного вчинку, як усе, у нього одразу ж настала криза особистості.

На мене образа, світ несправедливий, питання “а навіщо щось робити, якщо ти не цінуєш?” Тепер зі спокійною душею знову можна нічого не робити, ще й жертвою себе зобразити, а мене гнобителем та експлуататором.

Вражаюча інфантильність. Я не розумію, як на це реагувати. Дзвіночок тривожний, мені не подобається така позиція дорослої людини. Чоловік вважає себе правим. І щоб його переконати, мені треба вдатися до конфлікту, на який у мене тепер немає ні сил, не часу. Але робити щось треба. Я в роздумах. Як я докотилася до такого життя, нормально все було раніше.

КІНЕЦЬ.