Зʼявилася на світ та зростала Ольга у селі, там і школу закінчила. Після трагічної втрати батьків, дівчина перебралася до райцентру і стала працювати на місцевій текстильній фабриці. Отримала місце в гуртожитку. За її уявленнями досягла всього, чого тільки може побажати сільська дівчина. Залишилося тільки познайомитися з якимось принцом.

Якщо сказати, що лист від нотаріуса шокував Ольгу, значить нічого не сказати. Злегка оговтавшись від потрясіння, дівчина зрозуміла, що вмить розбагатіла.

Була класична Попелюшка без колу і двору, а стала законною власницею нерухомості. Нехай ця нерухомість і непоказна, всього однокімнатна квартира і в не найкращому районі міста, але для мешканця гуртожитку – це справжній палац!

Квартира дісталася від баби Клави, двоюрідної бабусі, з якою батьки Ольги не дуже ладнали, називали чаклункою. Щойно стало можливим, Ольга перебралася у свій новий дім. Квартирка розташовувалася на сьомому поверсі в досить пристойній дев’ятиповерхівці. Із сусідами теж начебто пощастило – сімейні, переважно порядні, ввічливі. Увечері нову мешканку відвідала Надія Петрівна, яка дружила з бабою Клавою.

— Добридень, Ольго, з новосіллям!

— Здрастуйте!

— Щось ти не дуже балувала своїми візитами бабу Клаву, а вона он які хороми тобі залишила. Хороша була жінка, добра, чуйна. Сподіваюся, ти її не підведеш.

— Постараюся!

— Доповідаю, що Клавчена кішка Маруся в мене, якщо хочеш, поверну, але ми з нею вже так потоваришували, якщо вона не потрібна, нехай і залишається. А це лампа, старовинна, Клава завжди з нею на картах ворожила. Річ цінна, от я й узяла на збереження…

— Лампа Аладдіна? – Ольга мимоволі хихикнула.

— Я не перевіряла…

Надія Петрівна несподівано зніяковіла, відвела погляд і перевела розмову на інше.

— А це чайний гриб. Баба Клава його теж дуже любила, просила тобі передати. Він і Маруся були як члени її родини. Казала, що гриб підтримує сили, дає надію і зміцнює здоров’я…

— Тільки не дуже він зміцнив її здоров’я, скільки бабусі було років? Сімдесят чотири, для жінки – ще жити, та жити!

— Багато ти розумієш. Так, вона могла б ще пожити. Але ось раптово її не стало. Лікарі сказали, що серце. Але думаю, причина в іншому…

— У чому?

— Не бери в голову, це так, мої бабусині дурниці…

— Але все-таки?

— Гаразд, поки влаштовуйся, потім розповім. А ти не цурайся, приходь по-сусідськи на чай, а я до тебе зазиратиму – вона кивнула на принесену трилітрову банку з чайним грибом, – Клава завжди мене пригощала. Звісно, я могла б і свій завести, але це така справа, самій пити не цікаво, а так привід зазирнути на вогник. До речі, з грибом вмієш поводитися? Клава за ним доглядала, як за дитиною…

— Нічого, навчуся, ви підкажіть…

— Звичайно, підкажу, чому не підказати… Ще раз із новосіллям!

—До побачення, заходьте!

— Обов’язково зайду!

Сусідка пішла, залишивши Ольгу з лампою і грибом. Дівчина із сумнівом подивилася на банку, навіщо їй ця бабчина примха? Але воля покійної – закон, гаразд, це, напевно, буде не дуже обтяжливо. Погладила банку рукою:

— Ну що, грибе, сподіваюся що ми подружимося?

Банка з грибом, як і слід було очікувати, промовчала. Але Ользі здалося, що крізь товщу жовто-коричневої рідини пройшов тоненький ланцюжок бульбашок, що супроводжувався легким блакитним сяйвом. Можливо, це був просто відблиск від люстри.

Ольга в серцях відмахнулася:

— Привидиться ж чортівня… Такий важкий день, усе, душ і спати!

Дівчині дедалі більше й більше подобалося нове житло, вона любила ще додати – її власне. Вона ходила кімнатою з блаженною посмішкою, уявляючи, як цією підлогою свого часу бігатиме малятко, шльопаючи рожевими босими ніжками. Із сусідами налагодила контакт, особливо здружилася з Надією Петрівною, з якою зустрічалися мало не щовечора. Пили чай, зокрема й грибний. Несподівано він припав Ользі до смаку: солодко-кислий, злегка терпкий, трохи газований. Жінки базікали про те про се. Якось сусідка запитала:

— Ольго, ти дівчина цілком справна, з приданим, і характер у тебе золотий, а що одна, пора вже й нареченого завести?

Ольга трохи зніяковіла:

— Та ще встигну! Які мої роки! Та й де взяти женихів цих? На фабриці одні жінки. На роботу, та з роботи, нікого й не бачу…

— Доведеться тобі підсобити. А що: я пенсіонерка, часу – вагон. Продавчинь на базарі розпитаю, може, у когось і знайдеться на прикметі добрий молодець.

Ольга не стала відмовлятися, а раптом що-небудь і справді вийде. А то так і в дівках можна засидітися.

Надія Петрівна слів на вітер не кидала, і вже через три дні познайомила з хлопцем.

— Ось Оленько, як і обіцяла, мій земляк, рекомендую!

Діма на сільський смак Олени був цілком видним хлопцем. Вищий за середній зріст, з кучерявим рудуватим волоссям, в міру вгодований. Інтелект у нього теж був не помітним, або дуже добре замаскованим. Він працював зварювальником, жив у гуртожитку, теж був родом із села, тож молоді люди дуже добре розуміли одне одного. Через кілька днів якось так природно вийшло, що Діма перебрався до Ольги. Турбот дівчині помітно побільшало.

Молодий чоловік любив, як то кажуть, попрацювати, особливо поїсти й поспати. У їжі був невибагливим, головне, щоб пожирніше і побільше. Дівчина думала, що тепер вони з Дмитром вечорами гулятимуть, ходитимуть у кіно, в парк. Але хлопець виявився типовим домосідом із вельми обмеженим набором атрибутів вечірнього відпочинку: диван, пінне, телевізор.

Якось у будній день Діма залишився вдома, на здивований погляд подруги відповів:

— Що так дивишся, так, не пішов на роботу, від роботи коні дохнуть. Підшукаю що-небудь краще, набридло за копійки горбатитися. Ось хочу стару машину купити, таксувати буду. Усе що заробив – моє!

— А на які кошти?

— У тому-то й проблема… Але можна позичити. Попрошу в Надії Петрівни, напевно є заначка, на похорон приготувала. А на вигляд здорова, усіх нас переживе… Може, і ти мені позичиш, а як зароблю, все віддам?

— Та який там у борг, ледве кінці з кінцями зводжу, а зараз зовсім туго стало…

Так вона прозоро натякнула, що Діма став уже тягарем. Але той зробив вигляд, що нічого не зрозумів. У нього була така зручна особливість, неприємні розмови й запитання він тупо пропускав повз вуха.

— Не прибідняйся, спадщину ж отримала. На край, кредит можна взяти під квартиру. Ти зрозумій, я в момент розкручуся і заживемо як у Христа за пазухою!

— Ну ні, в це ярмо не полізу! І на квартиру губу не розгортай, нічого тобі тут не перепаде!

— Починається, я ж думав, що ми з тобою одна сім’я, все разом: і радості, і печалі… І відразу – ні! А дал як будемо жити?

— Слухай, Дмитре, закінчуй ці розмови для бідних. Сам шукай гроші, у мене і без цього турбот вистачає. Он картопля скінчилася, цибуля, макарони… Сходив би хоч у магазин!

— Гроші даси – сходжу!

— Та дам, куди ж я подінуся…

Зі зітханням Ольга полізла в сумку і дістала худий гаманець. Але звісно, ні продуктів, ні грошей вона цього дня не побачила. Дмитро заявився за північ вщент напідпитку і одразу завалився спати.

Іноді дівчина думала, і на що мені все це треба? Подруги завжди казали, потрібно, щоб у хаті пахло мужиком. І ось збулася мрія дурепи, тепер мужиком пахне, і навіть занадто, справжній «коктейль»: дешеве куриво, перегар, піт, шкарпетки не першої свіжості та ще щось невизначуване.

Справжній мужик у квадраті, але до інших, суто чоловічих функцій він ставився з явною прохолодою. Але Ольга була цьому навіть рада – вступати у фізичний контакт із цим погано поголеним дивом в ореолі вищеназваних запахів було нестерпно.

Найголовніше, воно не піддавалося навіть елементарному дресируванню – всі навіть найм’якіші й найшкідливіші зауваження та поради зустрічав тяжко. Тепер у Ольги домінувала тільки одна думка, як би швидше збагрити цього далеко не найкращого представника чоловічого племені разом із його забаганками.

А тут ще Дмитро не на жарт зацікавився грибом. Особливо вранці, після вчорашнього, любив прямо з банки сьорбнути підбадьорливого напою.

— Оль, а що правда, твій гриб спирт виробляє?

— Так, трохи, як у кефірі.

— А якщо цукру побільше додати?

— Я все роблю за правилами, більше не можна, може зіпсуватися…

— Маслом кашу не зіпсуєш…

Сказав Діма глибокодумно і хитро посміхнувся.

У суботу, коли Дмитрик вирушив нібито в магазин, тут же з’явилася сусідка.

— Привіт, Ольго, ну як життя молоде та сімейне!

— Здрастуйте, вибачте, баба Надя, я вам повірила, а ви підсунули чорт забирай що і навіть без бантика.

— А що таке, кого ж тобі треба, принца?

— Принца, не принца, але такого теж не треба. Він же не працює, гроші тягне без кінця на випивку, зовсім опустився…

— Ну вибач, мені здалося, що нормальний хлопець.

— Нормальний? Забирайте назад свого нормального, дістав уже!

— Куди ж я його заберу? Може все ще й налагодиться?

— Нічого не налагодиться. Мені самій його чи що виганяти?

— Не засуджуй, сусідко. Тільки не роби різких рухів, а то вийде як із Клавою…

Тут вона начебто осіклася і замовкла.

— А що з бабою Клавою? До речі, ви обіцяли щось розповісти про неї.

— Та що там розповідати, нічого вже не пам’ятаю, та нічого й не було…

— Ні, баба Надя, я бачу, що ви щось приховуєте. Давайте, розповідайте, поки цього «нормального» немає.

— Ну добре, розповім, тільки ти більше Дімку до мене не приплітай, насильно вас не зводили, тепер самі й розгрібайте.

— Гаразд. Та ви розповідайте, розповідайте…

— Так, що розповідати… Загалом, твоя Клава останніми роками почала заговорюватися і заводити сумнівні знайомства. Уявляєш, познайомилася з якимось дуже спритним дідком. А в нього на морді написано – шахрай! Я і так Клаві й сяк, але та вперлася – він хороший, каже, і ми з ним з’їдемося.

А дідок став дедалі настирливіше опікуватися нею, приходив мало не щодня – «на чай», дуже вже йому, казав, Клавки чай подобається, але я думаю, це привід був такий. І начебто зовсім змовилися, але той мужик раптово захворів, а що з ним, ніхто сказати не міг. Став животом маятися, з унітазу не злазив. Відвезли в інфекціонку, там він і загнувся. А Клава з того випадку зовсім розсердилася, стала на гриб грішити.

Не пішов, мовляв, він мужику. А гриб і справді якось змінився, був світло-жовтий, а потім раптом побурів, пузирився без міри. Клава вже хотіла викинути його в сміттєпровід, але наостанок вирішила випити чайку, все-таки разом не один рік прожили. І її теж прихопило, але – серце, хоча раніше ніколи не скаржилася. Я доглядала, швидку викликала, сказали чисто вікове. Щоб трохи заспокоїти й кажу:

— Може викинути гриб той, раз так дратує?

А вона вся така сумна, лепече, образився, каже, він на мене, не викидай, нехай живе, потім спадкоємцям віддаси… Я подумала, стара збожеволіла, от і злиться на всіх, на кого не попадя. А зараз, дивлюся, гриб знову побурів. Ти не пий його, як би чого не вийшло…

Того вечора Ольга так і не дочекалася Діму, щоб серйозно поговорити. Вранці, коли збиралася на роботу, побачила на дивані цей «скарб», спить, навіть не роздягнувся, видно зовсім пізно заявився. Довелося розмову відкласти на вечір. На роботі її несподівано викликали до телефону, дзвонила баба Надя:

— Ой, Ольго, що сталося! Дімка твій із вікна випав і одразу все… Швидку викликали, але було вже пізно. Нібито біла гарячка, дах поїхав. Поліцейські тебе питали, сказали, щоб обов’язково прийшла у відділення, питання є…

Ольга сиділа в затишному кріслі й дивилася улюблений серіал. Було спокійно й мирно, як уже давно не було. Погляд упав на банку, гриб знову став золотисто-солом’яного кольору, дрібні бульбашки у світлі старої лампи посилали загадкові відблиски.

— Ну, що, друзі, не дасте нікому мене в образу?

Несподівано пролунав дзвінок у двері. Ольга навіть здригнулася:

— Кого це ще принесло?

Побігла відчиняти.

— Хто там?

— Швидка допомога!

— Я не викликала!

— Ваша квартира 289, Ольга Григор’єва?

— Так, і що?

— Ось у мене в картці так і написано! Дівчино, відкрийте, треба розібратися! Якщо не викликали, складемо протокол про неправдивий виклик!

Чортихаючись, Ольга відчинила двері. На порозі стояв високий рудуватий хлопець у білому халаті і з великою сумкою з червоним хрестом. Дівчина невдоволено надула губи і мимоволі подумала: «Знову рудий!»

— Можна увійти?

— Але я вас не викликала!

—Добре, зараз розберемося, де можна присісти?

— Лікарю, а документи у вас є?

Рудий злегка зніяковів:

— Ось будь ласка: Олег Грибов! Але я ще не лікар, тільки вчуся, фельдшер я!

— Може ще й чай будете пити?

— Не відмовлюся! Давайте заповнимо бланк…

— І що мені загрожує?

— Штраф…

— Але я справді не викликала!

— Так бачу, бачу, але треба якось закрити виклик. А давайте я вам тиск виміряю? Так, так, та у вас, гіпотонія!

— І що, жити буду?

— Будете, але треба зайнятися здоров’ям: зарядка, вітаміни попити, прогулянки на свіжому повітрі…

— Над зарядкою і вітамінчиками подумаю, а ось із прогулянками навряд чи вийде. Приходжу з роботи пізно, а гуляти одній боязко…

— Чому одній? Я тут поблизу живу і можу скласти вам компанію…

— А що, не відмовлюся…

— Ось давайте просто завтра й почнемо, я якраз не чергую… А це що у вас, чайний гриб, о, який гарний і, напевно, дуже смачний?

Ольга глянула на банку й обімліла, гриб справді сяяв радісним солом’яно-сонячним кольором…

— Ось, пригощайтеся!

— Ух ти, справжня благодать! Дякую! А давайте вже на «ти»!

— Давай!

— Ну я тоді піду! Завтра о сьомій вечора я чекаю вас, тьху, тебе, біля під’їзду! Форма одягу – спортивна!

— Домовилися!

Щойно Олег пішов, одразу ж з’явилася баба Надя.

— Ольго, як справи? Гостей приймала, начебто розмова чулася?

Надія Петрівна намагалася зробити максимально незацікавлене обличчя.

— Швидка приїжджала, а випадково, це не ви її викликали?

Баба Надя скромно потупила погляд і відповіла запитанням на запитання:

— А що Олежек не сподобався?

— Ви що його знаєте, значить це ваша робота?

— Ну повинна ж я була реабілітуватися за Дімку. Так сподобався чи ні?

— Сподобався…

— От і не прогав!

— Він навчається в медичному, буде лікарем, а я що? Навіщо я йому потрібна?

— І ти вчися!

— Я хочу… Збираюся вступати до текстильного, на вечірнє відділення, начальник обіцяв рекомендацію…

— Ну й молодець, а якщо треба буде, я й за малюком подивлюся…

— За яким малюком?

— А ти що малюка заводити не збираєшся?

— Збираюся…

— Глянь, гриб як радіє!

— В Олега і прізвище підходяще…

— Та що тут казати, беремо!

Жінки розреготалися.

— Гаразд, Ольго, засиділася я, піду. Налий мені чайку грибного, вже дуже він нині гарний…

Молоді люди гуляли парком і голосно сперечалися.

— Олежку, ну чому ти мені не віриш? Це все чиста правда!

— Оленько, що правда, що гриб живий?

— Так, уяви собі, це домашній оберіг, виконавець бажань, і, тільки не смійся, прекрасний лікар… Між іншим, його називають «грибом щастя». Я спочатку теж не вірила, але потім спостерігала за ним, і все, що розповіла, відчула на собі, бачила на власні очі. Він хороший, дуже чуйний і чутливий, терпіти не може, коли при ньому кричать, лаються, міцно випивають… Я з ним подружилася, він мене любить і захищає!

— Не ображайся, але все це дурниці, жіночі фантазії…

— Але не дай Бог, якщо когось гриб не злюбить, або хто буде про нього погано думати й говорити!

— Ой як страшно!

— А ти не смійся, за останній рік на його совісті принаймні три життя…

— Ну раз він такий небезпечний, може викинути або віддати комусь?

— Ні в якому разі! Он баба Клава щойно захотіла його позбутися і, незважаючи на столітню дружбу, гриб її покарав… Тож краще з ним дружити. Я тебе не дуже налякала, не передумав ще зі мною водитися?

— Анітрохи, навпаки, цікаво! Хоча, як майбутній лікар на все дивлюся з позицій доказової медицини, буде цікаво зблизька поспостерігати за цим «дивом».

— А до речі, гриб добре тебе прийняв, це добрий знак.

— Сподіваюся, ми з ним подружимося.

— Я теж на це дуже сподіваюся…

КІНЕЦЬ.