— Ой лишенько, чи я на тому світі вже!? – вигукнула Клавка, коли побачила звідкись зверху своє розпростерте посеред кухні тіло з черпаком у правій руці й зубами в лівій.

Навіть зуби не встигла вставити, поскаржилася Клавка й одразу ж згадала, що позавчора обіцяла сусідці Петрівні занести заборговану тисячу гривень, ще з часів дефіциту, коли їй, Клавці, терміново знадобилося прикупити продуктів на чорний день.

На той самий «чорний день» прикуповувалися на той час усі, а все тому, що в країні були нестабільні курси якихось там валют і хитке становище ринку, через що по телевізору оголосили тотальне подорожчання всього.

Люди помчали по магазинах і почали скуповувати все підряд на «чорний день».

Він, звісно, настав цей самий день, як же йому було не настати, коли все скупили. Взагалі все…

І навіть дурнуваті консерви, які ніхто раніше не брав, крім тих, хто міркує «на трьох».

Час пролетів, чорні дні змінилися світлими, а про тисячу Клавка забула на тлі всіх катаклізмів, що сталися в опісля тих далеких часів.

Петрівна, теж треба зазначити, забула.

І ось, зовсім недавно, коли вони сиділи на лавочці біля під’їзду, жваво обговорюючи способи боротьби з жучками в крупах, які все ще чекали на свій «зоряний час», повз них пройшла сусідка Валька, ведучи свого сина за руку і вимовляючи: «Скільки можна? Весь порошок на тебе перевела, тисячу разів тебе просила не лазити де попало»

І тут Петрівна грюкнула своїми підсліпуватими очима на Клавку і вимовила: «Тисячу! Клавко, ти ж мені з якого року вже ніяк не віддаси!»

У Клавки спочатку впала щелепа, а потім повільно повернулася на місце разом із запам’ятаним боргом, що зійшов із глибин пам’яті.

Вона грюкнула себе по лобі й клятвено пообіцяла занести, щойно отримає пенсію.

І ось тепер вона лежала на підлозі із зубами в лівій руці і з черпаком у правій, а заборгована тисяча так і залишилася лежати в скляному буфеті під слоником зі слонової ж кістки.

«Тепер дід проп’є, мабуть, з горя, а Петрівна б на ці гроші в церкву пішла б і свічку мені за упокій поставила».

Клавка засмутилася і різко зрозуміла свою безвихідь нинішнього становища.

Вона сумно дивилася на борщ, що википає, і на себе, що валяється з цими зубами, які не дійшли до свого рідного дому.

«Ех, і дід тепер, мабуть, поки у своє доміно не награється, не прийде, і навіть нікому мене штучним диханням із серцевим масажем оживити», – думала свої думки незрозуміло чим Клавка, висячи під стелею над своїм недовареним борщем.

***

Зранку все якось не склалося.

Дід, вставши, мабуть, не з тієї ноги, почав бухтіти і висловлювати Клавці свої претензії.

Ось де, він ще молодий і активний чоловік, живе з якоюсь бабкою у вічному фартусі й черпаком у руках.

Навколо стільки молодих фігуристих жінок, а він мучиться з фрекен Бок, на яку тільки парашути налазять, та й то не всі.

І взагалі він мріє про борщ, а йому третій день на обід подають курячий суп із плаваючими уламками цибулі!

Клава, яка до цього мирно спочивала ранковою передвставальною дрімотою, розлютилася: «Ах ти, пес поганий! Я тобі зараз покажу фрекенбок! Отримаєш у мене по лисині! Зараз тільки встану і…»

Дід швиденько підхопив підштаники й прошмигнув у ванну.

Але… Клавка вже розбушувалася: «Ти що надумав? Молодик бадьоренький вишукався! Молодих йому подавай, свіженьких!»

Накинувши халат, вона важкою, але ще жвавою ходою попрямувала до ванни, де забарикадувався бунтар.

Двері були «замуровані» клямкою, і за ними чувся шум води.

«Ось вийдеш, я тобі покажу молодість, я тобі покажу свіженьких!»

І для підтвердження своїх слів стукнула кулаком по дверях. Вода затихла.

Клавка зробила вигляд, що прошльопала на кухню, а сама причаїлася біля дверей ванної.

Вода затихла, і за дверима явно відчувся рух.

Тієї самої миті, коли дід, прочинивши двері, обережно визирнув у бік кухні, Клавка розмахнулася і приклала чоловіка рушником, і ще раз, і ще, і ще, і хотіла було доповнити відплату кулаком, але…

Тут у неї защеміло в грудях і потемніло в очах від болю.

Вона вкрилася потом і прошипіла: «Вмираю!»

Дід ледве встиг підхопити дружину і, вправно зачепивши ногою стілець із кухні, посадив зм’яклу жінку.

«Клавочко, ти що? Я ж пожартував, голубонько, я зараз «швидку» і валідол і десь валеріанка була. «Як я без тебе? Не покидай!», – завив розпатланий дід.

У Клавки на цьому самому зойку одразу відпустило серце від усвідомлення своєї ніжності до цього розгубленого дурня.

Але вона, відчувши полегшення, однаково охала й ахала, підглядаючи одним оком, як її бунтар забігав квартирою в пошуках ліків.

Розсмоктавши валідол для пристойності, Клавка образилася обличчям і пішла метушитися на кухню.

Дід із винуватим виглядом подавав продукти і метушився, бачачи, що дружина затіяла борщ.

Коли всі інгредієнти були підготовлені, він випросив дозволу піти пограти з мужиками в доміно.

«Іди, плюгавий, дивись не зачепися «гачком» за модель якусь», – напучувала Клавка свого недолугого жартівника.

Борщ був у самому процесі, вона різала, терла, підсолювала. Коли він прокипів і з вигляду був уже готовий захопити своїх їдців, Клавка дістала зуби, обполоснула і….

Не встигла навіть вставити їх у рот.

Кухня похитнулася і перекинулася догори дриґом, від чого Клавка опинилася на стелі.

***

Висіти під стелею було ніяково, тим більше споглядати себе в такому непривабливому вигляді.

За вікном був прекрасний теплий вечір, сідало сонце, і все від цього робилося помаранчевим, а Клавка висіла під стелею…

У дверях клацнув ключ…

Дід Тимофій, награвшись у доміно, поспішав додому, він давно пропустив обідній час, і від цього в нього в животі утворювалося скривджене бурчання.

Тимофій втішав свій зголоднілий шлунок обіцянкою смачного борщу, який уже давно, мабуть, поспів у його дружини Клавки.

Відчинивши квартиру ключем, увійшов у підозріло тиху квартиру.

Відчувши недобре, кинувся в кухню.

Крик відчаю пронизав увесь під’їзд від першого до останнього поверху.

Петрівна тільки як дістала щелепу і приступила до свого щовечірнього ритуалу, миття, прочищення своїх дорогоцінних кусачок, як раптом пролунав цей крик, явно з Клавченої квартири.

Від несподіванки вона впустила свої зуби і присіла на краєчок ванни, схопившись за серце.

«Трапилось щось», – прошепотіла Петрівна.

Тимофій повзав над розпростертою дружиною і завивав, раз у раз зриваючись на фальцет.

Клавка вся стиснулася в грудочку під стелею. Перед очима промайнула її, молодість і його, Тимофія. Її?

Ні, не її! Вона чітко побачила, як його обіймає Вірка, сусідка по гуртожитку, відчула її любов до Тимофія і… свою заздрість…

Тимофій був таким гарним і привабливим, що геть зносив голову Клавці, діловій, яскравій, яка не визнавала поразок.

«Відбити!» – вирішила для себе Клавка.

І таки відбила.

Вона раптом побачила, як Вірка плаче, відчула її біль…  А потім побачила, як вона з валізкою зістрибнула на пероні далекого міста, кругом ліс…

Потім побачила, як Вірка гойдає дитину… Одна… Плаче.

Ось уже хлопець виріс, поїхав вчитися, одружився.

Вірка щаслива, вона стала бабусею чудесного онука. Син із невісткою наполягли на переїзді ближче до них.

Переїхала на околицю великого міста, у маленький будиночок, куплений сином і невісткою. Допомагає молодим з онуком.

Вона в них єдина помічниця, невістка – дитбудинок самотня.

Аварія!!! Гинуть обидва одразу на зимовій дорозі, вирушивши до неї по онука, який гостював у бабусі.

Вірка й онук залишилися самі.

Клавка стиснулася ще більше.

Побачила, як вона поневірялася з онуком, перебиваючись на копійках.

Піднімала сина, а потім і онука…

Побачила, як працювала Вірка, щоб піднімати хлопчика, важко, багато…

Зносилася. Захворіла.

І тут Клавка почула благання Вірки: «Допоможи онукові, рідний він Тимофію! Адреса! Запам’ятай!».

І тут як по лобі Клавці хтось міцно ляснув: «Рано! Іди назад!»

Тієї ж миті все перекинулося у зворотний бік.

***

Тимофій вив, як поранений вовк, у нього начисто випало з голови, що треба викликати «швидку».

На черговому вигуку відчаю Клавка розплющила очі й прошепотіла: «Остолоп! «Швидку» викликай!»

Лікарі приїхали.

Разом із лікарями у квартиру увірвалася Петрівна, вона кинулася до подруги і запричитала: «Клавко, не смій помирати! Ти мені ще тисячу не віддала!» і тут же засміялася: «Жарт це, Клавко! На біса тисячу, ти тільки давай підбадьорися! Он лікарі зараз усе влаштують!»

Лікарі влаштували укол і згодували Клавці пігулку, назва якої промайнула повз Клавчині вуха, не затримавшись ні на хвилину.

Коли «швидка» поїхала, дозволивши Клавці пожити, і вони залишилися удвох із Петрівною – Клавка, що лежить на дивані, і Петрівна, що поникла, яка притулилася поруч на стільчику, Клавка, дочекавшись, коли дід відчалить на кухню, нарешті, звернулася до Петрівни: «Слухай, подруго, я померла, ледве не помандрувала на прабатьківщину, а там видіння мені було!»

Петрівна напружилася: «Як, зовсім, чи що? Прямо там була?»

Клавка перебила: «Не про це мова зараз! Пам’ятаєш Вірку, у якої я Тимоху відбила?»

Петрівна кивнула: «А то! Пам’ятаю, звісно, подейкували, що в положенні вона була від Тимохи, може, брехня, а може, й ні, так вона ж поїхала, ніхто й не знає куди».

«Я знаю! – закотила очі Клавка. – Син у неї ! Онука їй подарував, а сам із дружиною розбився! А Вірка ось щойно померла, просила онука не кинути, допомогти йому! Що робити, Петрівно? Якщо скажу Тимохі, не повірить? А якщо повірить, кине він мене, точно!» Клавка схлипнула…

Петрівна пошамкала своєю вставною щелепою і сказала: «Не наша справа! Допоможуть йому, у дитячий будинок візьмуть його!»

У Клавки знову защеміло серце, а у вухах пролунав свистячий шум, від якого похолоділа спина. Їй стало соромно за свій тодішній вчинок, за змову Вірки і своє багаторічне щастя з Тимофієм.

***

З кухні повернувся Тимофій і, крякнувши від задоволення, похвалив Клавчин борщ.

І тут Клавка схлипнула і видала: «А онук твій сирота, один він залишився. Віра ж померла!»

Дід похитнувся і сів на табуретку, що вдало опинилася якраз поруч.

«Як онук? Який? У нас же немає дітей!»

Клавка схлипнула ще раз: «Це в мене немає, а в тебе є! Вірку я бачила там!»

У кімнаті повисла хвилина мовчання.

Петрівна, набравши в груди повітря, прорекла: «Їхати треба, перевірити! Прокатаєтеся, розвієтеся, а раптом правда? Онучок у вас буде, на старості років відрада вам!»

***

Поїзд задзвенів гальмами, випустив клуби пари і виплюнув на перон поодиноких пасажирів.

Одиничними пасажирами були Клавка і Тимофій.

Клавка озирнулася й упевнено покрокувала в напрямку до селища.

За нею з невеликою валізкою мандрував Тимофій.

Він у цю затію не вірив і вважав, що Клавка поїхала дахом на старості років, але…

Чомусь при думці, що в нього виявиться онук, у Тимофія ставало тепло на душі й хотілося посміхатися.

Швидко зорієнтувавшись, знайшла Клавка хату.

У нерішучості вони з Тимофієм тупцювали біля хвіртки.

Із сусідньої хати вийшла жінка: «Ви до Вірки, чи що? Так немає її, вже місяць десь як поховали, а їх хлопця забрали органи соціальні, опіка, чи що, до дитбудинку відправили, так! Та ви сходіть до них, це он неподалік, за рогом наступним, наприкінці провулка червона будівля цегляна».

Клавка на ватних ногах потопала в напрямку, куди показала сусідка.

Тимофій мовчки крокував слідом: «Клавко, виходить, все правда тобі ТАМ привиділося? Онук у мене?»

«Виходить, так», – тихо відгукнулася Клавка, вона не дуже вірила в глибині душі у свою цю божевільну витівку, їхати онука шукати Тимофія, а тут… все підтвердилося, і тепер вона, в душі готова була отримати від Тимофія словесний прочуханку за цю порожню подорож, не уявляла, що вони тепер будуть робити.

Боязко зайшли вони з дідом у стару цегляну будівлю.

***

Єгор залишився один.

Він ніяк не міг зрозуміти, як це мама й тато вже ніколи не приїдуть за ним до бабусі і як це бабуся ніколи не повернеться з лікарні, куди її відправили із серцевим нападом.

Він усе стояв біля віконця і дивився, дивився, дивився на подвір’я дитячого будинку і все сподівався, що це все страшний сон, і що в ці ворота раптом вбіжить його тато і побіжить скоріше забирати його, Єгорку, і що все, що сталося, виявиться просто помилкою.

***

Клавка насамперед дізналася, де хлопчик і, взявши адресу, потягла Тимофія до онука в дитбудинок.

Їм тепер належало поборотися за маленького Єгорку, доводячи рідну спорідненість і право забрати малюка до себе.

Їм довелося орендувати квартиру, найняти спритного юриста, який окреслив їм шляхи, якими їм доведеться пройти, щоб забрати онука.

***

З таксі Клавка вийшла, задихаючись від хвилювання, і потопала ватяними ногами до старих іржавих воріт, за якими вони нарешті мають побачитися з маленьким Єгоркою, якого вона, Клавка, колись позбавила діда.

Тимофій раз у раз зупинявся і шумно дихав: «Клавко, а раптом він не захоче мене бачити? А раптом він не захоче взагалі до нас, а ми такі грошики вже потратили, так і ховати нас не буде на що!»

«Буде! – відрізала Клавка. – Було б кому ховати, а на що – знайдуть. Ходімо, діду, все добре буде! Не дарма ж мене до Вірки на той світ занесло!»

***

Єгорка біг до свого вікна після сніданку як очманілий, у нього здригнулося сердечко, якраз коли він допивав какао, чомусь раптом захотілося до вікна, щоб не пропустити…

Кого, він не розумів, але раптом відчув, що має бути біля вікна терміново.

Він видерся на підвіконня, і якраз саме в цей момент із прохідної біля воріт вийшли двоє.

По снігу впевнено йшла висока жінка в гарному пальто, а за нею встигав дідусь зі смішними вусами.

Єгорка розчаровано зітхнув: «Це точно не до мене, дідуся в мене немає і не було ніколи».

Але думка про те, що до нього теж хтось має приїхати, не відпускала, і він звично вдивлявся у ворота і вулицю за ними.

«Андрієнко, іди до завідувачки, до тебе там прийшли!», – прокричав Федька, пробігаючи повз.

Єгорка зліз із підвіконня і побіг.

«Так і знав, що треба було раніше зі сніданку піти, пропустив!» – промайнуло в Єгорки в голові.

***

У двері постукали, і заглянув хлопчисько. «Заходь, Єгоре», – сказала завідувачка.

«Ось, до тебе приїхали… дідусь твій, Тимофій Семенович, знайшов тебе і хоче забрати».

Тимофій встав і підійшов до хлопчика, простягнув руку: «Давай знайомитися. Так вийшло, що я про тебе нічого не знав, але тепер ми з моєю дружиною Клавою хочемо забрати тебе до себе. Підеш жити до нас? Це все ж краще, ніж у дитбудинку».

Хлопчик простягнув руку і потиснув теплу зморшкувату руку діда.

«Піду, я додому хочу дуже».

Тимофій, який ніколи не обіймав дітей, жорсткуватий за вдачею, раптом несподівано для самого себе притиснув Єгорку до грудей і ковтнув грудку, що підкотилася до горла.

«Звичайно, поїдемо додому, у велике місто, тобі сподобається, обов’язково сподобається, ось тільки оформимо все і поїдемо!»

***

Клавка лаялася з Петрівною: «От вічно ти зі своїми ідеями дурними!

Ну хто тебе за язик тягнув, стару калошу? Ну що це за «чоловічий похід у ліс із ночівлею»?! Ти подивися, що коїться за вікном, хлопець тепер, мабуть, застудиться весь, Тимоха такий нетямущий, напевно не догледить, чи сухі ноги в дитини, а раптом захворіє?»

Петрівна, дивлячись у вікно, як там поливає дощ, заперечувала: «Ну що ти нервуєш, Клавко?! Усе добре буде, ніхто не захворіє, а вражень і спогадів у обох буде море, нехай Тимофій надолужує все, що пропустив із твоєї вини, Клавко, ось як хочеш!»

У самий розпал бабиної перепалки двері відчинилися, і вбіг Єгорка: «Бабусю, ми повернулися! Ми тобі рибок принесли і багато грибів!»

***

Витягнувши онука з ванни і закутавши його у великий махровий рушник, Клавка обійняла його, притиснула до себе міцно-міцно і, зітхнувши, подумала:

От як же вчасно я мало не померла! Сподіваюся, Вірка пробачила мене!», – і, посміхнувшись, скомандувала: Єгорочко, ходімо скоріше вечеряти, а то дід зачекався, мабуть, поки ми наплескаємось у ванні!

КІНЕЦЬ.