Хлопчику були вдома не раді. Такий уже дім у нього був: неблагополучна родина, як зараз кажуть. Простіше кажучи, батьки пили та не працювали. Перебивалися випадковими заробітками. У ті далекі тривожні часи це мало кого цікавило. І не було хлопцеві місця у брудній та страшній квартирці.

Він зате гуляв скільки хотів! Навіть не хотів, а гуляв. Іти нікуди. Гуляй звідси, як то кажуть. Всі діти давно сиділи по хатах, а хлопчик усе гуляв та гуляв. Холод, морок, бруд чи сніг, а він усе ходить, дихає свіжим повітрям. Бо страшно йти додому.

Але в нього була віддушина, було добре. На першому поверсі сусіднього будинку було вікно. Фіранки завжди відкриті – це кухня. І їхні вікна ллється тепле жовте світло. Якщо підійти непомітно до низького вікна, можна дивитися. Милуватися. І грітись.

Там на кухні мати розливала дітям суп. Чути трохи, як вона вмовляє дітей їсти. Може, здавалося, що чути, бо дуже дивно вмовляти когось їсти суп із білої тарілки. З хлібом. Хлопчик би миттєво все з’їв! А діти вередували трошки. Хотіли вафлі. Хотіли печиво! Мама їм давала печиво з компотом, з іншої каструлі наливала повні чашки.

Було так затишно на кухні! Лампа в жовтому абажурі, м’яке тепле світло. Кішка на стіл іноді застрибне, її м’яко знімуть, пальчиком погрожують. Мама щось розповідає дітям. Діти сміються. Показують свої малюнки – вони ще не ходять до школи, як хлопчик. Їм років шість.

Іноді за столом сидить чоловік у окулярах. Це тато. Він їсть суп і теж усміхається, слухає дітей. І яблука на столі у вазі бувають. І навіть апельсини! А діти іноді вередують та сваряться, як щасливі діти. Вони нічого не розуміють.

Так хлопчик стояв біля вікна старого будинку. І крадькома грівся біля чужого вогнища. Він вигадав імена дітям. А дорослих про себе називав “Мама” та “Тато”. Надивиться, зігріється, а потім із блаженною посмішкою йде додому. Якщо це можна назвати. І відчиняє двері, – вони не замкнені, замок давно зламаний. І намагається швидше лягти в темному кутку, на ганчірки. Тому що до кухні заходити страшно.

Він потім зайде, коли всі заснуть. Шукає їжу. А в квартирі лунає лайка та пісні…

То було давно. І хлопчик виріс давно. І у нього гарне життя, – дорослі діти, кохана дружина та затишний будинок. Він казав, що споглядання та милування врятували його колись. Він бачив, як можна жити. Як треба жити? Він справді зігрівався біля того вікна. У його серці не було заздрості та злості, тільки радість та милування. І здивування: як діти не цінують те, що їм дають? Як вони можуть відмовлятися і вередувати?

Він вижив завдяки тому вікну. Малюнок сімейного щастя. Та просто – сімейного побуту, якому ми не надаємо жодного значення іноді. І навіть втомлюємося від буденності, лаємо суп, сваримося за столом у теплій та світлій кімнаті…

І не думаємо, що хтось дивиться із захопленням та розчуленням у вікно на наше неймовірне щастя…

КІНЕЦЬ.