– Дімо, сходи за Костиком у садок, будь ласка, – я підійшла до чоловіка, що лежав на дивані.

– Сходи сама! – буркнув Дмитро. – У мене сьогодні вихідний!

Я важко зітхнула. Мені набридло постійно сперечатися з чоловіком. Я була дизайнером і часто працювала з дому, а не з офісу, бо начальство не було проти.

Діма, який працював позмінно, вважав, що я не втомлююся, коли працюю з дому.

– Ти сидиш і спокійно щось робиш за ноутбуком. Тож, навіть не проси мене допомагати – я, на відміну від тебе, реально працюю, – часто казав він.

– Дімо, ну мені треба проєкт закінчити! Сходи, будь ласка, за сином! Я й так тебе майже ні про що не прошу, сама все роблю! Хоча ти міг би й допомагати! Я так само працюю, як і ти!

– Катюха, ти не знахабніла! Де ти «так само» працюєш? І не треба вдавати, що ти сильно втомлюєшся. У тебе техніки стільки, яка за тебе все робить! І за сином тобі навіть корисно самій сходити, та розвіятися.

Я похмуро глянула на чоловіка, який вважав, що пилотяг сам пилотяжить, прання переться, а обід автоматично готується на плиті. Діма дожив до сорока років, а ще не розібрався, що це не так. Або не захотів розбиратися.

Сама я тільки підходила до сорокарічного рубежу, Костя був у нас пізньою дитиною, і ми обоє любили його. Щоправда, поралася з Костею все одно більше я. А Діма іноді не міг навіть сходити за ним у садок.

Іншого разу я б упокорилася і вирушила за дитиною сама, але сьогодні я теж втомилася. Клієнт, з яким я працювала, сам не знав, що хотів, і лише за цей день зробив кілька правок.

А потім йому все одно не сподобався результат і він попросив переробити. Тож я й не встигала за сином.

– Знаєш, Дімо, техніка сама нічого не робить! – кинула я сердито.

Дмитро тільки відмахнувся, йому було байдуже. Він хотів спокійно лежати на дивані, дивитись телевізор і ні про що не думати.

– Ти сам би спробував хоч раз зробити все, що я роблю. А потім уже бурчав, що я знахабніла.

– У роботі по дому немає нічого складного, – ляпнув Діма і тільки потім зрозумів, що дав втягнути себе в суперечку.

– Значить, нічого складного? – примружилася я. – Тоді завтра, раз у тебе вихідний, ти все робиш! Візьми мої обов’язки на себе на один день. Впевнена, ти впораєшся – оскільки техніка сама за тебе все зробить.

– Що? Я не хочу!

– Чому? У цьому немає нічого складного! Чи ти помиляєшся?

Дмитро усвідомив, що його беруть на слабко, і вилаявся. Потім підвівся з дивана і похмуро буркнув:

– Ну і зроблю все. Але потім ти відчепишся! Я тобі покажу, що ти просто не знаєш, що таке справжня робота, та втома, бо від побуту так не втомлюються, як від справжньої роботи.

Я розпливлася в посмішці, погоджуючись із чоловіком, але він нічого не запідозрив.

– Ти тільки врахуй, що Костик теж входить до цього списку. Він зазвичай зі мною, а ти лежиш на дивані. Ось завтра він на тобі, а я відпочиватиму. Якраз субота буде, і наш син не йде до садка.

Діма похмуро вислухав мене. Чомусь йому вже почало здаватися, що все не так уже й просто. А посмішка моя була надто задоволеною.

Задоволена, я не стала більше сперечатися із чоловіком і сама вирушила за Костиком у садок. Я була навіть рада, що все так вийшло, і мала намір помститися Дімі на повну.

Субота для Діми почалася досить рано. Костя прийшов до нас і почав смикати мене за руку. Йому було нудно, і він хотів їсти.

Я спочатку хотіла встати й зайнятися сином, як завжди, але потім згадала про договір із чоловіком і розштовхала його.

– Дімо, вставай, Костик на тебе чекає. Синку, сьогодні ти з татом граєш, і я з насолодою закопалася назад у подушку і зручно влаштувалася під ковдрою.

Діма сердито і сонно глянув на мене, бо мені було затишно та добре. Але визнавати себе таким, що програв, він не збирався. Він ще напередодні вирішив, що доведе мені, що всі мої претензії та ниття висмоктані з пальця.

Я встала близько десятої, привела себе в порядок і вирушила пити каву. У мене сьогодні теж був вихідний і на роботі, і вдома, і я була щасливою.

За вікном світило яскраве сонце, попри середину жовтня, було досить тепло. День обіцяв бути добрим, і я передчувала свою перемогу над чоловіком. Загалом, настрій у мене був просто чудовий.

– Що посміхаєшся так? – зустрів мене Діма на кухні.

– Рада вихідному, – не стала приховувати я.

– Зрозуміло, – Діма невизначено хмикнув, потім спитав: – І який у тебе план на сьогодні? Чим мені зайнятися?

Звичайно, я обміркувала це все ще напередодні й тепер посміхнулася до наївного чоловіка.

– Дімо, я тобі все напишу.

– Що, такий великий список? Чи думаєш, що я не можу запам’ятати пару пунктів?

– Ну, список не дуже великий, це те, що я зазвичай роблю в суботу. Удачі тобі.

Я пила каву, одночасно записуючи на листку, що належить зробити Дімі. Той похмуро дивився на мене і розумів, що попри його очікування, день буде непростим. Але все ще не хотів визнавати це і здаватись.

– Приготувати обід, – прочитав Діма перший пункт. – Що готувати?

– Ну, подивися, що з продуктів є,- я не збиралася полегшувати чоловікові завдання.

Дмитро насупився і відчинив холодильник, потім полазив по шафах і повернувся до мене. Я дивилася на нього з цікавістю, очікуючи, що буде далі.

– Гаразд, припустимо, я приготую курячий супчик, а на вечерю буде пюре з котлетою. Чи піде так?

Я кивнула, і Діма посміхнувся, ніби пів справи було вже зроблено. Він, насвистуючи, взявся до роботи, а я трохи посиділа, почитала новини, потім зібралася і сказала:

– Дімко, я пішла манікюр робити. Я записана сьогодні. Ти тут якось сам!

– Добре, відпочивай, ми з Костиком самі впораємося, – Діма закінчував поратися з супом і вирішив, що чудово справляється з домашніми справами.

Я не стала сміятися з його наївності, просто поцілувала його та сина і вийшла з квартири. Мені було весело, адже попереду на Діму ще чекало прання, прибирання, прогулянка з неспокійним Костем, який лазив скрізь і одразу, і за ним треба було ретельно доглядати, та інші справи по дому.

Я повернулася додому тільки після обіду, зазирнувши дорогою до подруги й трохи поговоривши з нею. Я була в чудовому настрої й сподівалася, що вдома все гаразд.

У квартирі було тихо і порожньо, скрізь валялися розкидані речі, ніби Костя і Діма боролися за одяг, підлога була не домита, і брудна вода ще стояла в коридорі.

Машинка вже закінчила прання, але в ній ще лежала білизна, причому впереміш – білизна, футболки, штани, шкарпетками – від білого, до чорного кольору.

Очевидно, Діма вирішив не морочитися і просто закинув усе разом.

– Дімо, ви де? – Я зателефонувала чоловікові.

– Ідемо ми, – пролунав похмурий голос Дмитра. – Ти вже вдома? Набери, будь ласка, води у ванну, Костянтин у багнюку впав.

– Чекаю на вас, – коротко відповіла я і швидко взялася за справу.

Я швидко відкрила воду, набираючи ванну, переодягнулася і трохи прибралася, а ще домила підлогу, поки набиралася вода.

Через п’ятнадцять хвилин у квартиру зайшов злий Діма, ведучи за собою Костю, перемазаного багнюкою, але задоволеного.

Хлопчик сприймав усе, як пригоду, навіть свої невдачі, і нас це часто дивувало. Наш син був невиправним оптимістом.

– Мамо, там така величезна калюжа була! – розвів Костик руками.

– Ух ти! – засміялася я. – Бігом у ванну. Брудний одяг кинь на підлогу.

Кості було вже шість, і він міг сам залізти у ванну та помитися, тому я тільки провела його поглядом і обернулася до чоловіка.

– Навіть не дивись на мене! Сам знаю, що мав стежити за ним краще! Він такий рухливий. Я тільки на мить відвернувся, як він уже в калюжі стрибає. Головне, щасливий такий, як порося! Я йому навіть позаздрив.

Я тихо засміялася і поцілувала Діму.

– Нічого страшного, Костик у мене теж падав у бруд і по калюжах стрибав. Він якраз у такому віці, коли це щастя приносить. А брудний одяг – це нісенітниця.

– Ти в мене така розумна! – Дмитро зрадів, що я спокійно поставилася до його помилки, але я ще не закінчила.

– Я ж написала тобі, що одяг треба прати окремо. І не варто було залишати брудну воду посеред коридору.

– Я подумав, що й так піде, – почав виправдовуватися Діма, – просто це було складно. Я тільки приготував обід, як треба було прати.

– А потім ще й Костик навкруги гасати почав і заважав мені мити підлогу, довелося кинути все і йти на вулицю. Він ще й насилу одягнувся!

Я задумливо подивилася на Діму і спитала:

– Нічого не хочеш сказати? Адже це були ще не всі справи, які я роблю вдома. Я тільки головне написала, а є ще й різні дрібниці.

– Типу: розібрати одяг, протерти пил або сходити в магазин, а ще потрібно по дорозі пограти з Костею та відповісти на купу його питань.

– Так, він чомусик, – криво посміхнувся Дмитро, потім додав: – Я знаю, що ти хочеш сказати. Так, робота по дому – це непросто. Тим більше щодня, хоча у вас, жінок, все одно досвіду більше. Ви весь час цим займаєтеся.

– Ага, а ще працюємо крім цього, – глузливо уточнила я.

– Я тебе зрозумів, – Дімі, звичайно, подобалося відпочивати на дивані, але він усвідомив, що мені потрібна допомога.

– Якщо що, кажи мені. Допомагатиму тобі. Не обіцяю, що завжди, я справді втомлююся, ну Кать. Але обов’язково буду.

– Знаєш, за що я тебе кохаю?

Я з веселими іскорками дивилася на чоловіка. Діма ступив до мене й обійняв:

– Не має значення, головне, що кохаєш!

Я хотіла ще щось сказати, але тут мене покликав Костик, і довелося йти. А Діма провів мене ніжним поглядом і посміхнувся.

Він, у принципі, завжди знав, що одружений із чудо-жінкою. Але тепер набагато краще розумів, наскільки вона диво і як їй важливо допомагати, щоб чудеса не закінчувалися!

А я переконалася, що наших коханих чоловіків, час від часу потрібно брати на “слабко”, щоб розвіювати їхню впевненість, що за сучасних жінок, все робить техніка! Ви зі мною згодні? У вас виникають аналогічні дискусії?

КІНЕЦЬ.