Я зовсім не знала, як викрутимось і що говорити, – каже Марина, – і головне, що Вікторія Гнатівна озвучила своє рішення буквально майже в останній момент, ми навіть й не сподівалися на таке, а весь час нам з моїм чоловіком зовсім інше вона обіцяла, справжні гори золоті.

Вікторією Гнатівною звуть маму чоловіка Марини, Дмитра. Живуть вони в шлюбі вже 9-й рік. І всі ці роки подружжю жилося дуже непросто, можна сказати.

А ситуація в такому непростому квартирному питанні, з якого випливають інші неприємності, вельми зіпсувалася перед початком нового навчального року.

– Ми, як одружилися, – каже Марина, – жили усі перший рік з мамою мого чоловіка. Свого житла не було у нас, першого внеску на те, щоб взяти хоч якусь невеличку квартиру в кредит ми теж не мали. А зовиця моя, сестра Дмитра, як раз тоді заміж вийшла і в іншу країну з чоловіком поїхала. Вікторія Гнатівна нас сама покликала до себе: сумно їй одній, дорого жити самотній.

А через рік, зовиця Марини несподівано повернулася жити до своєї мами з маленьким новонародженим сином на руках.

– Я зобов’язана доньці своїй рідній допомогти, адже їй більше нікому, – сказала тоді свекруха Марині та запропонувала родині сина квартиру окрему орендувати.

– Я якраз тоді лише й дізналася, що чекаю дитину, – згадує Марина, – з квартири маминої ми пішли. Грошей зайвих немає, декрет, як згадаю – нам тоді дійсно дуже важко було, непрості часи для нас тоді настали. Мої мама й тато далеко, допомагати нам грошима вони не могли, та й нічим не могли, крім слів підтримки.

А в той рік, якраз за місяць до виходу Марини з декрету, зовиця з чоловіком помирилася і знову поїхала до нього разом з маленьким сином. А Вікторія Гнатівна якраз на пенсію вийшла.

– Не те, щоб ми її дуже шкодували, – каже Марина, – але тут все одне до одного вийшло: бажання зберегти гроші, яких постійно не вистачало нам, постійні скарги і прохання свекрухи.

– Я одна-однісінька тут цілими днями сиджу, важко мені, – скаржилася мама Дмитра, – на пенсію одну зараз зовсім не розгуляєшся, життя складне і дороге. Комуналку платити дорого, та й ви гроші відкласти для себе на майбутнє через цю оренду так й не можете, та й внучка в дитячий садок пішла. Хворіти буде часто, на жаль, а як ти, Марино, працювати будеш? Повертайтеся до мене, я вам допомагатиму, всім буде легше, коли ми жити будемо разом, як раніше.

Слова моєї свекрухи здавалися усім раціональними та розумними та той час, Дмитро з сім’єю повернувся до мами.

– Побут у нас складався дуже добре, як не дивно, – визнає Марина, – та й треба сказати, що з донькою свекруха дійсно нам допомагала: я на лікарняні не ходила, з’явилася у нас можливість відправити нашу донечку на якісь гуртки, і в музичну школу. І грошей ми відклали трохи, навіть незважаючи на те, що оплату комуналки та харчування практично повністю з чоловіком взяли на себе. Все ж дві зарплати та на оренду житла не витрачатися.

А навесні сестра Дмитра таки остаточно повернулася до своєї матусі: її сімейне життя закінчилася, шлюб розпався, розлучилися вони з чоловіком.

– Ну як ми в двокімнатній квартирі будемо жити усі разом, уявляєте? – турбувалася мама Дмитра. – У моєї доньки синочок маленький також, ви з дочкою, мені, виходить, на кухні жити? Давайте вже, час прийшов, беріть собі квартиру в кредит і живіть окремо, так всім буде краще та спокійніше лише.

– Виходить, що нас знову через зовицю попросили звільнити квартиру, ще мама, яка нас кликала до себе, – згадує Марина, – як потрібні – кличуть, як не потрібні – йдіть, куди завгодно. А нам на перший внесок не вистачало, добре, вирішили взяти в борг.

– Мені дочці треба допомогти своїй, ви маєте мене зрозуміти, – постійно повторювала одне і теж свекруха, – я допомагаю тому з дітей, кому в даний момент важче. Вас двоє, а донька у мене одна і допомогти мені.

– Собі вона допомагала теж, – Марина зараз на Вікторію Гнатівну в образі, – ну добре, ми гроші позичили, поспіхом документи зібрали. Свекруха зраділа: швидко ми з’їхали від неї. На радощах обіцянок надавала:

– Я вашу донечку буду зі школи забирати часто, на гуртки водити, як і водила, не хвилюйтеся. Все під контролем буде. Працюйте, кредит свій виплачуйте, для дівчинки нічого не зміниться.

Справа в тому, що дочка Марини і Дмитра йде в 1-й клас. Уроки в школі будуть закінчуватися рано, а батьки працюють досить далеко від будинку.

– Квартиру ми і брали поруч з Вікторією Гнатівною, – пояснює Марина, – з тим розрахунком, що дочка буде під бабусиним наглядом, так як вона сама нам й обіцяла нам: привести, нагодувати, природно, у нас. На гуртки відвести, нас дочекатися з роботи.

А кілька днів тому, буквально в одному кроці від шкільного порога дочки, Вікторія Гнатівна зробила одне невелике, але суттєве уточнення до своїх обіцянок:

– Жити зараз дуже важко, моя донька на роботу ще ніяк не влаштується. Пенсія маленька у мене. Та ще й у неї дитина є. Ні, я не відмовляюся допомагати з онучкою. Але ж, якщо б ви взяли няню водити дівчинку на гуртки, ви б платили гроші їй за цю роботу? Я не прошу стільки ж для себе і все. Зроблю знижку, як-не-як рідна внучка вона мені. Але безкоштовно робити нічого не буду. Я б могла влаштуватися точно так же з чужою дитиною і отримувала б гроші за це. Моя донька каже, що за кордоном – це в порядку речей, там усі гроші беруть, хто за дітьми наглядає, навіть, якщо це близькі люди, бо зараз важко усім. Бабусям за допомогу платять також.

– Зрозуміло, – каже Марина, – донька воду каламутить. Але суму з нас запросили вони дуже немалу серйозну, навіть з урахуванням знижки. Ми не потягнемо і кредит, і борг, і оплату послуг бабусі-няні. І головне, дотягла до останнього. Досиділа свекруха, майже, до кінця літа, нічого раніше нам не говорила.

Марина з чоловіком поговорила, йому теж вся ця ситуація приємних емоцій не доставила. А потім знайшла вихід.

– Знайомство з бабусею-сусідкою, – каже вона, – у неї внук в нашу ж школу ходить, а живе вона з сином та невісткою. Ну і домовилися, що і нашу донечку вона буде приводити з школи та на гуртки відправляти. Так, ми їй будемо доплачувати, але вже зовсім інші гроші – чисто символічно. Як цю звістку зустріла наша бабуся? Докорами та суцільним незадоволенням, що ми чужій людині готові платити, а їй ні. А мені так і морально легше, і по грошах дешевше. Мати якісь справи з Вікторією Гнатівною більше не хочу.

– Я розраховувала на ці гроші просто, – сказала синові Вікторія Гнатівна, – як ми з донькою моєю тепер жити будемо і на що?

– І попросила щомісячну надбавку до пенсії, – усміхається Марина, – мовляв, син, повинен допомагати рідній матері у такі непрості часи. Дмитро мій? Відмовив. Якщо вже переходити на грошові розрахунки з мамою, то у всьому. Вона не зобов’язана з онукою займатися безкоштовно, ми не зобов’язані платити просто так, щоб вона з донькою собі продукти купували.

Чи таки мама права і краще їй потрібно було заплатити за догляд за онуками, ніж людині чужій? Та чи взагалі нормально це – брати гроші бабусі за догляд за онуками рідними?

Джерело