– Ти так смачно готуєш, просто пальчики оближеш! – свекруха, не соромлячись, облизала при мені пальці. – От би мені так. Я скільки не намагалася, але видно не маю тієї майстерності, що в тебе…

– Справа не в майстерності, а в часі, – усміхнулася я у відповідь, бо мені лестили слова Надії Олексіївни, моєї свекрухи.

Взагалі наші стосунки складалися досить непогано. За сім років шлюбу з В’ячеславом, ми жодного разу не сварилися, що не могло не тішити нас обох.

– Вірочка, може ти мене навчиш готувати? – лукаво примружилася вона.

Я зніяковіло зам’ялася. Мені не хотілося марнувати час. Одна річ, коли швидко готуєш на автоматі, а інша, коли пояснюєш іншій людині.

Щоб не скривдити свекруху відмовою, я придумала зовсім інший вихід з цієї ситуації.

– Давайте ви приходитимете до нас напередодні якогось свята, я готуватиму, а ви – дивитися і запам’ятовувати, – люб’язно запропонувала я.

Надія Олексіївна мою витівку схвалила і погодилася діяти за моїм планом. Проте, буквально з першого ж свята я зрозуміла, що свекруха й не збиралася вчитися приготування.

Вона раптово знаходила якісь термінові справи й, журячись, говорила про те, що переживає з приводу того, що не зможе бути присутньою під час приготування страв.

Я зрозуміла, що більше не варто звати Надію Олексіївну, що було для мене лише плюсом. Я за пару годин готувала на святковий стіл і до приходу гостей була вільна.

Свекрусі було ніби й добре, що я не кликала її більше на приготування, проте вона не забувала при гостях сказати, що хотіла б багато чому навчитися у мене.

Я кивала головою і посміхалася у відповідь, але жодного слова не говорила на цю тему і більше не пропонувала своїх послуг.

На день народження В’ячеслава Надія Олексіївна знову почала нахвалювати мене і говорити, яка я розумниця, що так смачно готую.

– Напевно, ще багато залишиться страв? – жадібно оглянувши стіл, спитала свекруха. – Гості ж не всі прийшли?

– Так, залишиться, але не думаю, що багато. Наступного дня доїмо, – байдуже відповіла я.

– Салати одразу треба з’їдати, – задумливо сказала Надія Олексіївна. – Потім уже все буде не так смачно.

– З’їмо помаленьку, не вперше таке. Часто лишається. Нехай краще залишиться, ніж не вистачить…

– А якщо не з’їсте? Викинеш? – свекруха з надією подивилася на мене.

Я помітила її дивний погляд і трохи зніяковіла. Я не могла зрозуміти, чого саме хоче від мене свекруха.

– Може, я тоді візьму собі трохи? Ти ж знаєш, як мені подобаються твої страви, – солодко промовила вона. Я мимоволі закусила губу й, розгублено дивилася на свекруху, що розпливлася в посмішці.

– Беріть, – знизала я плечима. – У мене є кілька контейнерів. Не знаю, чи вистачить вам, чи ні, – додала я і витягла з шафи набір пластикових мисок з кришками.

Надія Олексіївна вихопила їх із моїх рук і, озброївшись ложкою, стала спустошувати столи. Не бажаючи стояти над душею у свекрухи, я пішла на кухню мити посуд.

– Вірочка, дай мені, будь ласка, ще пакетики поліетиленові. Я деякі тарілки заберу, зверху прикрию, – пояснила своє прохання Надія Олексіївна. – Ти ж не будеш проти?

– Ні, – розгублено знизала я плечима і простягла жінці рулон із пакетами.

Свекруха ще близько десяти хвилин орудувала у вітальні. Я бачила, як вона бігала до передпокою і поверталася назад.

– Я все! Побігла, дякую, тарілочки поверну пізніше, – повідомила Надія Олексіївна і, схопивши сумки, випурхнула за двері настільки швидко, що я не встигла з нею навіть попрощатися.

Наступного свята історія повторилася. Тільки цього разу мати чоловіка вже не питала у мене дозволу, а просила пластикові контейнери, та заповнювала їх стравами з мого столу.

Незабаром у Надії Олексіївни увійшло у звичку, перед тим, як піти, згрібати зі столу все, що вона хотіла.

На мій день народження я й зовсім почула таке, від чого мені стало ніяково.

– Мене приятельки чекають, я довго сидіти сьогодні не буду, – шепнула мені свекруха і вийшла з-за столу.

Я навіть вирішила, що вона пішла, не попрощавшись із нами. Однак, через пару хвилин, свекруха повернулася з контейнерами й, просто при гостях, почала збирати зі столу їжу.

Я розгубилася від побаченого і на мить втратила мову, втім, як і всі інші гості, які відчули незручність.

Вони переглянулись і стали вставати з-за столу, вирішивши, що тим самим моя свекруха натякає на те, що їм час розходитися.

– Сидіть, сидіть, – прийшовши до тями, я замахала руками. – Я зараз підкладу, ніхто нікуди не йде, – промовила я і, підхопивши незворушну Надію Олексіївну під руку, повела її на кухню.

Щойно гості залишилися позаду, я грізно відпустила її руку і подивилася на свекруху:
– Що ви робите? Навіщо збираєте зі столів, коли за ним ще гості сидять? – напівпошепки обурилася я.

– Мені йти треба, не буду ж я чекати, поки вони наїдяться, – посміхнулася Надія Олексіївна.

– Я вам і не дозволяла брати їжу зі столу. Крім вас, ніхто не йде. Раптом не вистачить, – засуджувала її я.

– Ну, вибачте, мені теж ніколи чекати! – сплеснула руками вона. – Нічого страшного не станеться, якщо гостям не вистачить їжі. Худіші будуть, – додала вона, хихикнувши.

– За мною зараз таксі приїде, і дівчата на мене чекають… У вас день народження сьогодні, а у нас поминки. Десять років, як немає чоловіка моєї сусідки.

Я схрестила руки на грудях, та трохи нахилила голову. До мене стало нарешті доходити, чому Надія Олексіївна вирішила згребти з мого столу всю їжу.

– Ви вирішили власним коштом влаштувати поминки чоловіка сусідки? – здивовано запитала я.

– Тобі шкода, чи що? Людина була дуже гарна, – свекруха з викликом, теж схрестила руки на грудях.

– Мені не шкода, але своїх гостей залишати голодними я теж не дозволю, та й, зрештою, про поминки має дбати ваша сусідка! – обурено відповіла я.

Надія Олексіївна докірливо подивилася на мене, та похитала головою:
– Я пообіцяла допомогти й взяти кілька страв на себе, – сердито пробурчала свекруха.

– Отож і беріть на себе, а не хапайте з чужих столів! – розлючено вигукнула я.

Надія Олексіївна у відповідь закотила очі. Вона не бачила нічого поганого у тому, що взяла без дозволу чужі страви!

– Ти ж знаєш, як я готую…

– Це вже не моя справа. Не було чого тоді обіцяти! – Наполегливо твердила я.

– Треба ж, яка ти?! Пошкодувати їжу на поминки! Я не на весілля беру…

– Ви б ще й на весілля взяли! Можливо, взагалі, будете приходити, й на всі чужі свята їжею розживатися? – стиснула я зуби.

Надія Олексіївна роззявила рота, щоб відчитати мене, але потім раптом передумала і, розвернувшись, пішла з контейнерами до передпокою.

Я ще кілька годин злилася на зухвалу свекруху, але потім вирішила відпустити ситуацію і заборонити без дозволу чіпати свої страви.

Звісно, ​​ця заборона образила Надію Олексіївну. Вона заявила мені, що більше й шматочка хліба не візьме з мого столу.

Проте, вже наступного спільного свята, стала знову підтягувати до себе салати. Не знаю, як відвадити родичку від шкідливої звички, щоб вкрай не зіпсувати з нею стосунки!

Бо нерви мої вже на межі! Намагалася чоловіка залучити до врегулювання цієї ситуації, але він відмовився. Не хоче псувати з матір’ю стосунків! Можливо ви дасте мені слушну пораду?

КІНЕЦЬ.