Весняне сонечко грало в калюжах, піщані дороги вже підсихали в селі, і діти виходили з дворів погратися на вулицю. У передобідні години навіть люди похилого віку сиділи на сходинках ґаночків, підстеливши під себе мостинки, щоб не було холодно. Усі чекали на листоношу Зою.

Ось вона в’їжджає в село, чути її деренчливий велосипедний дзвінок. Так вона віталася здалеку з пенсіонерками і особливо з малюками, які не ходили до школи.

Зоя передавала газети і журнали прямо в руки, або акуратно клала їх у поштові скриньки тим, хто був на роботі.

— Здрастуй, трудівниця, – басив дід Сергій, – давай сюди газети і мої, і сусідські. Поки Шевченків немає, я їхні газети перечитаю, а потім і свої їм дам почитати… Я встигну до вечора. У нас договір…

Зоя знала, що люди похилого віку заощаджували на передплаті, хоча вона і була не дуже дорогою, але й пенсії були теж невеликі.

Але люди намагалися передплачувати газети, багато жінок любили читати такі газети і журнали як «Дім.Сад.Город» і «Порадниця», а дітям частіше передплачували «Малятко» і «Барвінок».

Лише багатодітна сім’я Клименків не виписувала нічого. Батько працював вахтою на обласному будівництві, і не часто бував удома, мати працювала на фермі дояркою, і вдома була худоба. Четверо їхніх синів не чекали газет і журналів у певні дні, як сусідські діти. Мати економила на всьому, щоб одягнути, взути свою «футбольну команду».

А Зоя жаліла хлопчаків. Їй було вісімнадцять років, після школи влаштувалася вона працювати на пошту, і вступила на заочне навчання до технікуму.

Старшому синові Клименків – Мишкові, було шістнадцять, він закінчував школу і допомагав матері по господарству. Середній брат Володя навчався в шостому класі, а наймолодші – близнюки, Сергійко і Сашко, були першокласниками.

Вони, ці два схожих один на одного як дві краплі води хлопчика, і розтопили серце Зої. Не могла вона проїжджати повз їхній дім, бачачи, як брати, які повернулися з навчання в школі, сидять, як два горобці, на невисокому тину палісадника, мружачись від сонечка, і з заздрістю дивляться, як сусідка баба Ніна отримує журнал і газету.

Баба Ніна дозволяла хлопчикам подивитися картинки в журналі, і щоразу примовляла:

— Обережно гортайте, не порвіть, папір тонкий…

Хлопчики намагалися не зіпсувати журнал, і брали також і газету, щоб понюхати запах фарби, пошуршати великими, як крила лелеки, сторінками…

Одного разу Зоя зупинилася і біля Клименків. Хлопчики як завжди сиділи, чекаючи на неї. А тут вона підійшла до них і сказала:

— Отримайте, громадяни, ваш журнал!

Брати зістрибнули з місця і переглянулися.

— Нам? Журнал? – здивувалися вони, – а мати нічого не говорила…

— Це не від мами. Просто належить багатодітним сім’ям безплатний журнал, для дітей. І тепер у вас буде свій власний журнал, дивіться скільки хочете, ось, – Зоя з посмішкою простягнула хлопчикам свіжонадрукований журнал.

Хлопці були так вражені новиною і так зраділи, що вхопилися за журнал одразу двоє, і так і пішли до ґанку, як прив’язані до свого журналу.

— Мабуть, сама їм виписала? – запитала баба Ніна, яка підійшла до Зої.

— Тихіше, тихіше ви, – зніяковіла Зоя, – не кажіть нікому, не треба. Я отримала зарплату і тут уже не так дорого… не такий уже й дорогий подарунок. А читати обов’язково треба. Особливо дітям.

Вона віддала бабі Ніні газету і поїхала до наступних будинків. Старенька зітхнула і похитала головою вслід дівчині.

А в родині Клименків тільки й говорили про новини.

— От і добре, що нам така пільга, – раділа мати, – а то не до того… А ви бережіть журнал. Може і я після подивлюся. У моє тяжке дитинство ми з братами не бачили нічого…

Саша і Сергій у перший же вечір мало не до дірок зачитали журнал, поки старший брат не забрав його і не поклав на шафу.

— Завтра отримаєте. А зараз – спати!

— Ну, Михайле, там загадки і кросворди на останній сторінці… Ну, віддай… – скиглили брати. Але Михайло показав кулак, і першокласники замовкли.

Звісно, ніколи Мишко не ображав своїх молодшеньких. Але тримав їх у суворості, особливо, коли не було тата. Увечері, коли малюки заснули, він узяв журнал і прочитав його, передавши потім і Вовці.

— Як думаєш, – запитав він пошепки в темряві Володю, – чого ж раніше нам не надсилали ці журнали?

— Та чи я знаю? – відповів брат, який засинав. Мишко встав, узяв журнал із ліжка брата і поклав його на стіл. «А то засне з ним і помне ще» – подумав він. Але Мишкові не спалося. Він згадував Зою. Вона вчилася на два роки старша за нього, була відмінницею, активісткою і подобалася багатьом хлопчакам. Подобалася вона і Мишкові. Але він навіть не міг і уявити собі, щоб підійти і заговорити з нею. А тут такий випадок.

Одного разу, побачивши Зою біля баби Ніни, він глянув на велосипед і сказав із діловим виглядом:

— А ланцюг в тебе сильно провисає. Того й гляди звалиться під час навантаження в гору або так… Чого ж не дивишся? Завалишся з газетами в бруд. Зіпсуєш кореспонденцію…

— Справді? Невже? – Зоя з прикрістю почала розглядати ланцюг.

— Зачекай, я за інструментом сходжу, а краще, посидь трохи, я зараз… – Мишко взяв велосипед і відвіз його на подвір’я до своєї майстерні, де щось підкрутив, змастив, підтягнув.

— Ну, ось. Зовсім інша справа, – він повернув велосипед Зої, а та подякувала йому.

— Слухай, – пошепки запитав він її, – чи не ти від імені держави подарунки моїм братам робиш? Спасибі, звісно, але я й сам тут збирався їм виписати. Заробив на корівнику. Тож більше не треба…

— Ти сам? Ну, гаразд… Тільки не кажи їм, а то соромно, що я збрехала, – почервоніла Зоя.

А через три тижні Зоя підходила до будинку Клименків із гарним настроєм.

— Малюки, отримайте! – вона простягнула їм одразу три журнали, – це ваш, «Барвінок», це – Вовці, напевно, «Малятко», ну, а це – вашій мамі! «Порадниця»! Ось же молодці! Ось це – сім’я!

— А мені з батьком газету давай… – Мишко спускався з ґанку задоволений і сяючий.

— Так-так, пам’ятаю. І газету, – засміялася Зоя, – а ти молодець. І матір порадував.

Мишко стояв поруч із велосипедом і оглядав колеса.

— Не спускають? А ну, дай подивлюся, сідай. Сумка важка. Але нічого начебто. Ти, якщо що, до мене відразу приходь, я допоможу… Може, ввечері покатаємося разом на велосипедах?

Хлопець почервонів, але вичікувально дивився на Зою.

— Мишко… та ти що? Ніяк вирішив позалицятися? – з усмішкою запитала вона, – ти ж молодший за мене… І потім, тільки школу закінчив. Та й я не думаю ще… Я вчуся…

— Ну, і що? – спалахнув Мишко, – бачиш ти грамотна яка, порахувала! А я все одно з тобою одружуся, зрозуміла?

Він пішов додому, грюкнувши дверима. Братики дивилися на Зою, на її розгублене обличчя і повторили майже одночасно.

— Все одно одружиться! Раз Мишко сказав, так і зробить!

— А ну вас усіх… – засміялася Зоя, – мені працювати треба, а ви…

— Правильно хлопці! – почули хлопчаки і Зоя голос баби Ніни, – з такою дівчиною тільки й треба одружитися! Золото, а не дівка! І працьовита, і добра. Ангел…

Зоя на велосипеді поїхала до інших будинків, ніжно сповіщаючи людей про пошту дзвіночком.

Увечері мати, прийшовши з ферми, побачила на своїй тумбочці газету.

— Що це, Мишко? Звідки? Баба Ніна дала почитати? – запитала вона.

— Чому це баба Ніна? – спокійним голосом відповів Мишко, – це особисто твоя тепер. Хіба ти не заслужила?

Жінка зітхнула, притиснула до грудей газету, і не наважилася запитати про ціну, щоб не сердити сина.

— Дякую, синку. Зовсім дорослий ти став… спасибі. Ось тільки одружуватися тобі ще рано…

— Так. Сорока на хвості принесла. Баба Ніна, чи що? – сердито запитав Мишко.

— Та чому ж відразу баба Ніна? Свої нашіптувачі є, – кивнула вона на засинаючих Сашка і Сергія.

— Яке весілля, коли мені в армію скоро йти? Але намір такий є, – Мишко пішов на вулицю.

Там він узяв із сараю велосипед і поїхав до будинку Зої. Вона вже чекала на нього.

Вони виїхали за село на шосе і поїхали поруч. Увечері машин у їхньому районі практично не було. Прохолода спускалася сирим туманом на землю, і коли вони, значно від’їхавши від села, зупинилися, Мишко зняв свій светр і віддав Зої.

— Одягни, а то застудишся. А тобі не можна, стільки народу на тебе чекає. І любить…

— Ой, так і любить… – Зоя посміхнулася, – от тільки багато мені не треба. Одного тільки. І назавжди.

Мишко сів на велосипед і крикнув, рушаючи з місця:

— А такий уже є! І далеко ходити не треба… Ти тільки почекай трохи…

Він їхав і озирався на Зою, а вона намагалася не відставати, наздоганяючи і майже торкаючись його боком.

Минуло кілька років. Мишко повернувся зі служби, Зоя закінчила технікум і вже працювала в бухгалтерії фермерського підприємства. Вони одружилися. Всі жителі села чекали цієї радісної події.

— Ну, ось, Клименків стало ще більше. Ой, та Мишко, ось молодець який, не упустив нашу Зою! – говорила баба Ніна.

— Це я його не проґавила, – відповідала Зоя, – відразу було видно чоловічий характер, а це найголовніше. І кохання!

КІНЕЦЬ.