На заробітки в Італію я поїхала за рік до свого п’ятдесятиріччя.

Діти вже мали свої сім’ї. Від мене всі повтікали, бо умови були такі, що навіть сватів в хату не хотіли кликати, а приймали у кафе.

Чоловік мій був фірманом. Все що заробляв, все спускав на “біленьку”. А одного дня коні його привезли додому в такому стані, що ледь очухався, а за пару днів його не стало.

Ви знаєте, я сильно не сумувала, бо важко мені з ним жилося.

Після весілля ми з чоловіком стали жити з моєю мамою. Хата старенька. Мабуть, в селі, більше такої й не було. Думали побудуємо нову, план був.

Ми навіть фундамент залили, але як нема з ким, то нічого з того не буде. Фундамент спершу проріс травою, а потім і взагалі сипатися почав.

Мами не стало. Діти після школи пішли з хати в гуртожиток, а після і зустріли свою долю. Як я вже писала, сватів в хату ніхто не кликав. Я то й розумію, бо дітям було соромно.

І ось я залишилася одна. Ні сину ні дочці я не була потрібна.

Одного дня я закрила хату на ключ, який положила над дверима в стодолі, і подалась світ за очі. Занесло мене аж в сонячну Італію. Там на мене чекала подруга, яка пів життя пропрацювала на заробітках.

За хату в селі я не хвилювалася, ніхто там не зайде, бо і нема чого з такої хати брати.

За тиждень після мого від’їзду мені зателефонувала дочка. Вона навіть не знала, що я подалась на чужину.

В Італію я поїхала з одною метою – заробити грошей на скромну однокімнатну квартиру в районному центрі. Я відразу пояснила і сину і дочці, що нічого їм висилати не буду.

Я відчувала їх розчарування, бо як то так, всім батьки з Італії допомагають, а я не хочу.

В Італії я пропрацювала не повних десять років. І ви знаєте, сума на руках була навіть більша, ніж я планувала.

Повернувшись з Італії в Україну я почала шукати житло. На допомогу прибігли і діти.

– Ти ж казала, що скромненьку квартиру хочеш? А чого розглядаєш такі дорогі варіанти, – сказала дочка.

– За гарну працю мені платили більше. Я хочу хоч на старості літ нормально пожити.

Але діти мене не підтримали.

– Могла б і нам з братом допомогти. Ми завжди в злиднях біля вас з татом жили.

Але ви знаєте, я не пішла на поводу дітей і купила собі двійку вже готову, з ремонтом і навіть меблями. Деякі гроші мені лишилися, бо скільки там в мене тої пенсії буде. На дітей я сильно не розраховую, їх ніколи не цікавила моя доля.

Тепер в них одне питання на слуху, коли ж я заповіт на них напишу. Як жила в старій хаті, то нікому не була потрібна, а тепер на тобі, згадали.

А як би ви реагували на таку ситуацію?

Джерело