Ми роки витратили на догляд за бабусею! – розповідає Олена, – Формально за нею доглядала моя мама, але, як водиться, втягнутою в це виявилася вся сім’я. Моя сім’я, а не сім’я моєї тітоньки! А тепер родині тітки квартира потрібніша?

Бабуся Олени свого часу продала свою трикімнатну квартиру, купила собі однокімнатну (чи багато мені, старій, треба), а різницю в грошах віддала молодшій доньці, тій самій тітці: її якраз щойно покинув чоловік, і жінка з донькою змушена була повернутися до матері.

— Ми не уживемося, – пояснила свій вчинок бабуся, – Ритка важка людина, я їй слово, вона мені 10. Чим нерви так тріпати, нехай живе окремо, як знає.

Маргарита купила маленьку двокімнатну, переїхала туди з донькою-підлітком, двоюрідною сестрою Олени. Сама Олена була старша на кілька років і вже вийшла заміж, зʼявився син, з чоловіком вони взяли квартиру в іпотеку, виплатили її. Їхній син уже студент 2-го курсу.

— Алла, – 5 років тому сказала старшій сестрі Маргарита, – у мене немає ні сил, ні часу, ні грошей на догляд за мамою. Вона така примхлива! Я ні на що не претендую, я своє вже отримала, нехай мама пише заповіт на тебе, я буду її провідувати, всього лише!

Мама сестер тоді вже була нездорова, зламавши ногу, так і не оговталася, з дому не виходила, багато чого по господарству сама робити не могла. Тож догляд за нею потрібен був повноцінний: від викупати, до принести продукти, приготувати і так далі.

— Сама бабуся теж вважала справедливим, що її квартира відійде моїй мамі, – каже Олена, – звісно, більшу частину догляду мама і здійснювала, але й нас це стосувалося по повній програмі.

— Мамі потрібно те, мамі потрібно це, – дзвонила Олені її матір, – а в мене пенсія тільки 10-го числа. Не виручиш?

І Олена, з дозволу чоловіка, давала мамі гроші на бабусю, а назад не брала: у мами ж тільки пенсія, шкода ж. Частенько чоловік Олени їздив за продуктами, возив стареньку бабусю в поліклініку, возив тещу то в аптеку, то ще кудись.

— І син мій до прабабусі набігався, – згадує Олена, – і я ходила підлогу намивала, мама ж теж людина, могла і захворіти, і виїхати кудись, а бабусю провідувати тоді належало нам, тому що в тітки вічне: Ой, робота, ой, онуки, ой, грошей немає!

Дочка Маргарити вийшла заміж рано, у 21 рік, до 30-ти років у неї вже було троє дітей. Сама тітка впряглася в допомогу дочці на повну, а справами своєї літньої матері цікавилася в сестри або племінниці телефоном, не забуваючи повідомляти:

— У онука молодшого перший зубик виліз! Зять не натішиться! І я задоволена: добре донька живе.

— Двоюрідна сестра дійсно жила добре, – погоджується Олена, – у її чоловіка свій будинок, він працював, вона з декретів не вилазила. Щоправда, закінчилося це все не дуже добре.

Чоловік, батько трьох малюків, знайшов кохання всього свого життя в особі сусідської доньки, а кузина Олени, взявши трьох дітей, оформивши аліменти, прийшла жити в маленьку квартиру своєї матері.

— Уся ця сімейна трагедія відбувалася, коли бабусі в нас не стало, – каже Олена, – за два дні до її кончини, якщо бути точніше. Тож і похорон оплачували ми, і клопоти були на нас же. А клопоту, самі знаєте, вистачає. Мама в прострації, тож набігалися ми з чоловіком.

— Дочка мало не в петлю лізе, – заявила сестрі Маргарита, – то вже ви самі, мені малечу ні на кого залишити, та й від доньки боюся відвернутися.

— Навіть на прощання не прийшли, – невесело усміхається Олена.

Алла Валентинівна через півроку після відходу матері вступила у спадок за заповітом, сказавши дочці, що однокімнатну квартиру вона залишить онукові, синові Олени: великий же хлопчик, ось-ось і дівчину заведе. На тому й вирішили.

— А тітка, як я зрозуміла, почала маму обробляти, – каже Олена, – як же, донька від сімейних чвар і зради чоловіка рано чи пізно оговтається, а жити в маленькій квартирці з трьома онуками, які ростуть, затісно.

— Я б перебралася куди-небудь, у маленьку однокімнатну нехай уже вони живуть у двокімнатній, – скаржилася Маргарита сестрі, – та нікуди.

— І моя жаліслива мама вирішила: а нехай Рита перебирається в бабусину квартиру. Нехай живе! – обурюється Олена, – І, якщо вона документально ще це не оформила, то це до пори. Я тітку знаю. Продавить.

— Ну що ти лаєшся? – сказала Алла Валентинівна доньці, – Онук усе одно з тобою ще живе. У тебе все є: чоловік, квартира, машина. А племінниця одна трьох діток піднімає. Її пожаліти треба! Нехай уже Рита переїжджає, квартира все одно порожня стоїть. Так розсудити, спадщина спільна…

— Спільна? – скипіла Олена, – свою спадщину тітка отримала багато років тому. Вона пальцем не ворухнула, коли за бабусею доглядали. Так, не тільки ти, а й я, і мій чоловік, і твій рідний онук! Трьох підіймає тітки дочка? А хто її просив про це? А якщо завтра твій онук одружитися надумає? Тітка житиме, а онук квартиру зніме?

— Ну я ж не оформляю квартиру на сестру, за документами вона моя, потім буде твоя або онука, – каже мама.

— І що, коли онук дружину надумає привести, ти тітці скажеш з’їжджати?

— Ні, – відповідає мама, – так зовсім недобре. Але ж потім все одно все вам дістанеться!

— Відмінно, мамо, чудово. Твій онук буде з нетерпінням чекати, коли «все» дістанеться нам. А до цього моменту він буде або на оренді жити, або іпотеку платити. А що, буде років 25 борги віддавати державі, зате Рита та її донька спокійно жити будуть, їм же потрібніше, так?

Мама ображається, тітка заявила сестрі, що та виростила напрочуд черству доньку.

— Ага, – каже Олена, – черства дочка, черствий онук, черствий зять. Зять, до речі, теж образився. Сказав, що тещі надавати допомогу, як раніше, він не буде. Бо теща могла квартиру здати і жити, не потребуючи.

Що скажете?

КІНЕЦЬ.