“Я хочу бути з тобою!” – так одній некрасивій дівчині сказав хлопець. Прийшов пізно ввечері до її будинку, постукав у хвіртку. Вона вийшла, і такі слова почула. І обомліла.

Тому що вона була негарна. І чудово це розуміла. Бо ще й розумна була. Навчалася чудово. Збиралася їхати до міста, вступати на педіатра, дуже любила дітей. І своє життєве призначення бачила у лікуванні дітей. Гарна робота. Гарний вибір. І можна прожити без сім’ї, якщо так судилося.

Велика така дівчина з густими бровами, ніс картоплею, важкі ноги, великі червоні руки. Коса, звичайно, гарна, покладена навколо голови. Але обличчя – так собі, якщо м’яко. Так вона сама казала, жартома. Вона багато жартувала. Над собою, звісно. Над іншими – ніколи. Вона людей берегла.

А своє серце не зберегла. Їй дуже Льоня подобався. Покохала вона Льоню. Абсолютно без відповіді, звичайно, безнадійно. Він високий, синьоокий, з копицею русявого волосся. Шалений хлопець, веселий, усі дівчата закохані в нього. І всі красуні довкола нього в’ються. Шкільний хуліган, він старший був на два класи. І Надя дуже полюбила.

Але, звісно, ​​не виявляла своїх почуттів. Вона все розуміла. Віталася весело при зустрічі, – поряд жили. Жартувала. Сміялася з жартів Льоні. А потім дивилася на себе в дзеркало, зітхала. І бралася за роботу, – її багато в селі, роботи-то. І взагалі у житті…

В армію проводжали Льоню. Влаштували вечірку-проводи.

Друзі зібралися, всіх сусідів покликали, як заведено. І Надю сестра Льоні покликала, – вони з сестрою дружили. Надя допомагала з алгебри та з хімії. І, звичайно, прийшла перша красуня школи, пекуча брюнетка з начосом. У блузці з люрексом, винятково модною. У джинсах індійських їй батько купив. А у Наді батька не було, загинув у молодості, рятував корівник від пожежі. Та себе не врятував.

Надя посиділа за столом. Не пила, не їла, – милувалася Льонею. І бачила, як красуня до нього хилиться, кокетує, за плече обіймає… Така пара гарна… Усі так і говорили.

Надя вийшла тихенько. Вдягла своє стареньке пальто, воно замале було, руки стирчать з рукавів, червоні великі руки. Ґудзики ледве застібаються. І пішла Надя додому. І казала собі, що не можна розпускатись. Потрібно тримати себе в руках. У кожного своє призначення у житті. І головне – залишатися людиною. Гідності дотримуватися.

Так вона суворо говорила собі і плакала гірко. І тому що Льоня поїде завтра рано-вранці. І тому що важко все ж таки жити некрасивій людині. І ні на що не сподіватись, не розраховувати, нічого не чекати від того, кого любиш. Ішла, плакала, сльози по пальті котилися… Добре, що ніхто не побачив у темряві такої слабкості…

Прийшла додому, подивилася в трюмо для протверезіння. І допомогло! З такою зовнішністю треба допомагати іншим. І Надя вирушила суп варити, – мама вранці прийде, нічна зміна у неї в лікарні.

І тут у хвіртку постукали. Це Льоня прибіг, – в одній сорочці. Так поспішав. Надя вийшла, а Льоня взяв її за велику червону руку, притиснув до серця і сказав ось ці слова: “Я хочу бути з тобою!”

Помітив, що пішла. Побіг одразу слідом… Бо теж любив. Але соромився сказати. Хлопці іноді більше соромляться про кохання говорити, ніж дівчата. Це факт. Навіть найбалакучіші – соромляться. Іноді тільки наостанок і кажуть, коли настав час прощатися.

І падав дрібненький сніжок, горів ліхтар наприкінці вулиці. І вітер холодний віяв. А вони стояли, обнявшись, біля хвіртки. І серце стукало під рукою. І була вона маленька і тендітна в обіймах сильного Льоні. І красива, – як мама в дитинстві буває найкрасивішою. Як кохана людина найкрасивіша за всіх. Тому що коханий – це ж ясно!

І Надя чекала на Льоню три роки – він на морі служив. І дочекалася. Розквітла для його повернення. Це від кохання. Від його листів. Від очікування, – очікування коханого теж фарбує. І вони побралися. І весілля справляли за тим самим столом, хоча Надя у місті вчилася. На педіатра, як хотіла. Тому що це і було – її призначення.

А ще свої діти, троє. І коханий чоловік Леонід. З яким прожили тридцять п’ять років, поки не настав час. Серце. І потім Надя жила щастям взаємного кохання. І онуками, їх семеро. І улюбленою роботою. І вона гарна. Висока статна сильна жінка. Дуже гарна. Як їй завжди і говорив її Льоня. І всі говорили так само. Усі, кого вона врятувала та кому допомогла…

КІНЕЦЬ.