Коли пішов батько, Лілі було сім. Вона вважала себе зовсім дорослою, адже вже ходила до школи, ну і що, що тільки в перший клас.

З батьком у Лілі були складні стосунки, як і в Ліліної мами, Тетяни. Дівчинка з раннього дитинства засвоїла, що на тата покластися не можна. Що б не пообіцяв – не виконає. Він був художником, шукав себе, а якщо по-чесному, то просто байдикував вдома, поки мама заробляла на всю сім’ю.

З дитиною Роман теж сидіти відмовлявся – малятко шуміло і заважало йому «зосередитися на творчому процесі».

— Ти, Рома, як валіза без ручки, – зітхала його дружина, – І викинути шкода, і користі від тебе ніякої.

Чоловік на таке порівняння ображався, бурчав, що його не цінують, не розуміють його тонкий внутрішній світ. Але змінювати що-небудь в усталеному укладі відмовлявся – його повністю влаштовувало комфортне сите життя без проблем і турбот.

Однак одного чудового дня, після того, як йому вдалося продати дві свої картини, Роман повернувся додому і почав збирати свої речі.

— Я вам усім ще покажу! – вигукував він, енергійно переміщаючись із кімнати в кімнату, – Не цінували мене, не розгледіли моєї геніальності? А тепер, коли я став відомим, ви мені не потрібні! Навіщо мені сім’я, в якій немає турботи і підтримки?

Тетяна разом із Лілею в цей момент готували смачні тістечка. Жінка здивовано глянула на чоловіка, який розпалився, але вирішила промовчати – аж надто цікавим був спектакль.

— Ще прибіжите до мене! – між тим пищав невизнаний геній, – Будете благати пустити вас погрітися в променях моєї слави! Та тільки пізно буде!

Тетяна відвернулася, сховавши в кулаці посмішку, а Роман тим часом підскочив до доньки, яка діловито розкладала по формочках тісто.

— І ти, – закричав він, розвернувши дівчинку до себе і відібравши в неї ложку, – Ти теж прийдеш! Будеш плакати: «Татку, пробач!», а татко все, вже й без вас прекрасно себе почуває!

Тут уже Тетяна не витримала. Відштовхнувши чоловіка від дочки, вона грізно прикрикнула на нього:

— Не смій ніколи чіпати дитину! Йти зібрався – іди, двері, знаєш, де. Я тобі за це тільки спасибі скажу. А ламати комедію досить, геній бісів!

Так і пішов батько, не дочекавшись сліз і прохань залишитися.

Ліліна мама після розлучення просто розцвіла. Вона називала колишнього чоловіка не інакше, як помилкою молодості, і стверджувала, що тепер, нарешті, може жити спокійно і щасливо.

Ліля за Романом теж не особливо нудьгувала, можливо, тому, що він, від самого дитинства, абсолютно не прагнув до спілкування з дівчинкою і практично не приділяв їй уваги.

— Нам із мамою і вдвох дуже добре живеться, – ділилася вона з однокласницями, – Тепер і грошей на все вистачає, і можемо робити, що хочемо, і місця більше стало!

— Дивись, Лілько, – осадила її якось сусідка по парті, Марина, – Ось приведе мамка тобі вітчима, будеш знати!

— А хто це? – здивувалася дівчинка, яка вперше почула дивне слово.

— Вітчим – це такий страшний чужий дядько, якого мама замість татка твого знайде і до вас жити приведе! – зі знанням справи розповідала Маринка, у якої вітчим уже був, – Він буде голосно розмовляти, жбурлятиме тебе, сваритиме, а інколи й ременем може дати!

Лілі такого щастя було не треба. Увечері вона з побоюванням поцікавилася в мами:

— Матусю, а ти не приведеш до нас жити вітчима?

— А чому ти питаєш? – здивувалася та.

— Я не хочу вітчима, матусю! – взмолилася дівчинка, – Мені Маринка сказала, що він страшний, лається і ременем може задати!

— Дурниці які, – розсміялася Тетяна, – Не бійся, не приведу я до нас нікого! Я з татом твоїм так намучилася, що мені тепер до кінця життя новий шлюб у кошмарах буде тільки снитися!

Ліля заспокоїлася і більше цієї розмови не заводила. Вона бачила, що поруч із її мамою немає ніяких страшних незнайомих дядьків, а отже, їй вітчим не заrрожує.

Однак, коли дівчинка перейшла в четвертий клас, у їхньому з мамою житті з’явився Павло. Він прийшов за викликом, полагодити пральну машину. Потім прийшов ще раз, уже з власної ініціативи, відремонтував мікрохвильовку, яку Тетяна вже збиралася викинути, поміняв ущільнювачі на дверцятах холодильника, полагодив кран на кухні. А потім знову з’явився, з букетом.

— Ліль, – якось за вечерею поцікавилася мама, – Як ти подивишся на те, що Павло житиме з нами?

— Нормально дивлюся, він хороший, мені подобається, – просто відповіла дівчинка.

— Але ти ж так просила мене не приводити тобі вітчима, пам’ятаєш? – з полегшенням видихнувши, продовжувала Тетяна.

— Та ну, я тоді маленька була, дурна. Наслухалася Маринку й напридумувала собі якогось страху. А Павло на злісного вітчима зовсім не схожий, нехай залишається.

Так у їхньому домі з’явився новий член сім’ї, який якось швидко, легко і непомітно зміг стати незамінним, підкорити всіх родичів і друзів.

— Везуча ти, Таня, – говорили мамині подруги, – Такого мужика відхопила! Симпатичний, рукастий, заробляє відмінно! І з Лілею ладнає!

А Тетяна тільки щасливо посміхалася, розмірковуючи про те, як же добре, коли поруч із тобою надійне плече, коли не потрібно бути сильною і самостійною, все вирішувати самій.

Ліля в Павлові знайшла все те, чого не було в її рідному батьку. Він ніколи не змушував дівчинку називати його татом, проте охоче допомагав їй з уроками, брав із собою до гаража, бачачи, що дівчинка цікавиться будовою автомобіля.

Вітчим розповідав їй перед сном дивовижні історії, які вигадував сам ніби з повітря. Поїв її чаєм із малиновим варенням, коли вона хворіла. Відганяв від неї настирливих залицяльників у середній школі.

Саме Павло навчив її керувати автівкою, він же допомагав готуватися до іспитів, годинами пояснюючи складні математичні формули.

Роки летіли, Ліля давно вже закінчила школу, університет, вийшла заміж і жила окремо. Однак вона часто приїжджала до рідної домівки, привозила внучку – маленьку непосидючу Алісу, яка щиро вважала Павла дідом і безмежно його любила.

— Ліль, допомога потрібна, – одного разу звернувся до неї вітчим, – У нас із мамою річниця скоро, допоможи подарунок вибрати, я ж у ваших жіночих штучках погано розбираюся.

— Звичайно, без проблем!

У ювелірному магазині, захопившись вивченням вітрини, вона сама не помітила, як сказала:

— Тату, а якщо ось це? Думаю мамі сподобається.

Це сталося настільки швидко і природно, що Ліля не відразу зрозуміла радісний і здивований погляд чоловіка, спрямований на неї.

— Ой, вибач, – зніяковіло сказала вона, усвідомивши нарешті, що сталося, – Воно саме якось…

— За що ти вибачаєшся? – не зрозумів Павло, – Ти мені дочка, я давно вже так вважаю.

Лілі тоді було вже двадцять сім років.

Коли не стало мами, у чоловікові ніби щось зламалося. Він одразу наче постарів, згорбився, змарнів. Цілими днями бродив спорожнілим будинком, відмовляючись приймати з рук Лілі їжу.

— Так не можна, тату! – вмовляла його жінка, – Ну подумай, хіба б мама хотіла, щоб ти так страждав?

— Весь сенс мого життя був у ній, – гірко зітхав Павло, – У тому, щоб робити її щасливою. А тепер? Навіщо все це без неї?

— А як же ми? Я, Аліса?

— Ви – це інше, – відповідав вітчим, – Ви – мої найближчі й найрідніші, але замінити Тетянку ніхто не зможе.

А ще через кілька днів він знову здивував Лілю.

— Перестань зі мною носитися, як із малою дитиною! – роздратовано вигукнув у відповідь на її вмовляння поїсти суп, – Я тобі чужа людина, навіщо ти за мною ходиш? Їдь і живи спокійно!

Ліля спочатку було навіть образилася на його різкі, грубі слова, але, поміркувавши, зрозуміла, що сказав він це тільки від горя і болю.

— Ти мені не чужий, – обіймаючи старого, відповіла вона, – Ти мій татко, найрідніший і найсправжнісінький, і я тебе не кину. Яка різниця, хто мене народив? Адже головне, хто виростив.

І побачивши в очах батька подяку, жінка зрозуміла, що все зробила правильно, знайшла потрібні слова.

— Спасибі, – відповів літній чоловік, – Усе-таки, хорошу доньку ми з Тетянкою виховали!

КІНЕЦЬ.