Мене звуть Надія, мені сорок років. Я крутилася біля дзеркала, прискіпливо оглядаючи своє вбрання, яке я підбирала близько тижня.

Сьогодні ми мали піти на день народження двоюрідного брата Антона, який мав свій готельний бізнес.

Два брати стали зовсім недавно спілкуватися один з одним. Раніше Єгор вважав, що Антон зовсім не та людина, з якою варто підтримувати родинні стосунки.

Ми були не вхожі в будинок багатих родичів, поки їм не довелося до нас звернутися. Я працювала у лікарні, і Єгор через мене вирішив потрапити на процедури на денне відділення.

Я домовилася з колегами, і його без жодної черги прийняли на лікування. Саме цей привід і став підставою для того, щоб два брати знову почали спілкуватися.

Я, бажаючи дружити з багатою ріднею, першою запросила їх до себе в будинок на день народження дочки Каті.

На мій подив, Єгор із дружиною не відмовилися і, прийшли у гості з дорогим подарунком. Вони подарували племінниці золотий ланцюжок із хрестиком, що не могло мене не потішити.

Ми не стали шукати на подарунку пробу, а просто вирішила, що по-іншому і бути не може. Щоб вислужитись перед родичами, я спустила на святковий стіл близько п’яти тисяч гривень.

Чого тільки не було на столі! Я накупила різних продуктів і приготувала купу різних страв, бажаючи здивувати гостей.

Єдиним, хто не схвалив моєї поведінки, був Антон. Він накричав на мене за те, що я займаюся нісенітницею і спускаю багато грошей на те, щоб догодити його рідні.

– Ой, не лізь, якщо нічого в цьому не розумієш! – Огризнулася я у відповідь. – Ми покажемо, як раді бачити їх, і вони зроблять те саме.

Я була дуже задоволена тим, що мені вдалося потоваришувати з багатою ріднею. На святі Єгор та Карина хвалили мене за гостинність, і до кінця вечора запросили нас до себе в будинок на день народження їхнього сина.

Весь тиждень я переживала з приводу того, що вдягнути в гості до багатої рідні.

– Там, напевно, і червона ікра буде, і лобстери, і фуа-гра, – замріяно промовила я. – Можливо ще чимось крутим нас здивують.

Я була на всі сто відсотків впевнена, що Каріні точно вдасться заткнути мене за пояс.

– Треба купити якийсь дорогий подарунок, щоб не впасти обличчям у багнюку, – поділилася я своїми хвилюваннями з Антоном.

– Яку суму ти хочеш витратити? – поцікавився чоловік.

– Тисяч десять мінімум, – рішуче заявила я, яка за місяць заробляла всього дванадцять тисяч.

– Нічого собі, – здивовано свиснув Антон. – Може все-таки варто розглянути дешевші варіанти?

– Ти хочеш зганьбитися? – Відповіла я питанням на запитання. – Вони нашій дочці золотий хрестик із ланцюжком подарували, а ми що подаруємо їхньому синові? Іграшкову – машинку за триста гривень? Ні, я краще взагалі нікуди не піду, аніж так ганьбитися!

Антон сердито насупився, але не став сперечатися зі мною, адже в чомусь я мала рацію.

– Мені взагалі нема в чому йти до Єгора і Карини, – поскаржилася я, обшаривши всю свою шафу з одягом. – Все старе. Виявляється, я давно не оновлювала гардероб. Потрібно купити собі обновку, – додала я, і звернулася до чоловіка.

Антон зі щирим роздратуванням поліз у кишеню і витяг звідти тисячу гривень.

– Що на них зараз купиш? Частину сукні? – пирснула я зі сміху. – Давай чотири чи п’ять!

Чоловік витяг ще тисячу, й простяг їх мені, тож я одразу побігла магазинами. Я купила собі костюм за дві з половиною тисячі гривень, про що і повідомила Антона.

Я сподівалася, що він дасть мені ще хоча б одну тисячу, але той удав, що це зовсім не його справа.

– Я подарунок купила для сина Єгора та Карини! – діловито промовила я і витягла з сумки невелику коробочку.

Антон недовірливо глянув на мене і підняв запитальний погляд.

– Що там?

– Позолочена ложка! – гордо промовила я і показала чоловікові куплений для племінника подарунок.

– Боюся спитати, скільки вона коштує…

– Одинадцять тисяч! – посміхнулася я, ніби пишалася тим, що спустила стільки грошей.

– Очманіти! На що попадя витратила! – схопився за голову чоловік. – Може краще варто було повернути їм їхній подарунок?

– Взагалі не смішно! – Ображено промовила я. – Думаю, їм дуже сподобається, і вони замисляться над тим, що з нами варто дружити. Дивишся, і подарують сертифікат у свій готель, або грошей позичать на покупку машини.

– Ага, мрій більше, – пирхнув Антон, який вважав, що я надто сильно замріялася.

На день народження до родичів ми вирушили разом із шестирічною дочкою.

Допомагаючи одягати їй сукню, чоловік виявив, що у Каті чомусь потемніла шия. Він з подивом зрозумів, що ланцюжок з хрестиком, які подарували Єгор та Карина, теж став чорним.

Антон оглянув її з усіх боків і покликав мене. Я, фарбуючи губи на ходу, забігла до кімнати.

– Ми й так уже запізнюємося на день народження, навіщо ти мене кличеш? – обурилася я.

– Кажеш, ланцюжок золотий? – Чоловік показав мені облізлий подарунок родичів.

Я змінилася в обличчі. Для мене стало великим відкриттям той факт, що подарунок виявився взагалі ніяк не пов’язаний із золотом.

– Окислилася просто, мабуть. Потім відітремо її, – заспокоїла сама себе я. – Повернемось і розберемося. Давайте вже скоріше! – Скомандувала я.

За десять хвилин ми спустилися вниз і сіли в машину. Дорогою до родичів в автомобілі панувала тиша.

Я щохвилини ловила себе на думках з приводу ланцюжка, який нашій доньці подарували Єгор та Карина.

Я повірити не могла в те, що багата рідня могла подарувати такий дешевий подарунок. З цими думками ми під’їхали до будинку, де жили родичі Антона.

Нас ніхто не зустрів, що теж мені не сподобалося. Я раніше зустрічала Єгора з Каріною біля під’їзду.
Взявши себе в руки, я заспокоїлася. Я була впевнена, що неприємні відчуття згладить святковий стіл.

Вручивши батькам племінника дорогий подарунок, ми пройшли у вітальню за стіл. Ми здивовано переглянулися між собою, коли зрозуміли, що гостей, крім нас, не буде.

Проте, найбільше мене розчарували прості страви на столі. Замість червоної ікри, мідій та мармурової яловичини на тарілках лежало картопляне пюре, котлети та парочка нарізок: сирна та м’ясна.

Я від образи була готова розплакатися за столом. Стіл, який готувала я на день народження доньки, не йшов у жодні порівняння з тим, як виглядав він у багатої рідні.

Я мала таке відчуття, що це я маю прибутковий бізнес, а не родичі чоловіка. Пробувши близько двох годин, ми зазбиралися додому. З люб’язності я подякувала Каріні за гостинність.

Як тільки ми вийшли із квартири, я заплакала. Мені стало прикро за те, що я витратила купу грошей на продукти, подарунок та костюм, ніч стояла біля плити, а у відповідь отримала лише картоплю з котлетою та ланцюжок, який через тиждень обліз!

Вдома я перевірила його ще раз і остаточно переконалася у тому, що подарунок Каті не мав нічого спільного із золотом.

Ображена, я вирішила більше не спілкуватися із жадібними родичами чоловіка, проте й ті не горіли бажанням з нами спілкуватися.

– Чим багатший, тим жадібніший! – З досадою констатувала я, зрозумівши, що дружба між нами не вдалася. Але знаєте, я цим більше не переймаюся!

Це не ті люди, за якими можна жаліти! Я вважаю, якщо до них поставилися з дорогою душею, зробили їм ласку, достойно пригостили, то я мала розраховувати на взаємність!

Маючи пристойні статки, пірнути в багнюку з головою – ну це таке собі задоволення, як на мене! А за ланцюжок я зовсім мовчу, бо немає пристойних слів, щоб висловити свою “подяку”! Як вам вчинок заможної родини? Схвалюєте?

КІНЕЦЬ.