Вперше потрапила до свекрухи додому, коли вона зі спиною мучилася. Треба було привезти ліки, щоб жінка, яку знайшла свекруха, приходила і робила уколи. Чоловік не міг, бо сам хворів.

Свекруха мене чаєм напоїла, гроші за ліки віддала. Поки чай пили, я зауважила, що у свекрухи вкрай неякісні стільці – пластикові, незручні та скрипучі.

За кілька місяців чоловік почав морочити голову над подарунком для матері. Я запропонувала стільці.

– Хто дарує стільці? Я ж не знаю, які б вона вибрала.

– Хай сама вибере, ми купимо.

Чоловік зателефонував матері, запропонував подарувати стільці на її вибір. Вона могла відмовитись? Могла! Але стільці обрала, посилання скинула. Чоловік на її адресу замовив, сплатив.

Стільці прибули раніше за день народження, чоловік з’їздив, зібрав. З його слів, мати була задоволена. Чотири стільці коштували нам шість тисяч гривень.

Гарний подарунок, як на мене! Вибір у неї був. Стільці обрала сама. Гріх скаржитися, проте вона почала скаржитися!

Чоловік їздив сам вітати матір, сестра чоловіка з сім’єю теж була. Я на роботі була, на добу заступила, тож не поїхала.

Та навіть, якби не робота, все одно не поїхала б. Не знаю. Некомфортно мені в суспільстві свекрухи, а її дочку я на дух не переношу, повірте, є за що.

Чоловік їздив із квітами, бо подарунок уже був подарований. Посиділи вони, привітали іменинницю, поспілкувалися, та роз’їхалися по домівках.

Якось увечері я вечерю готувала, а чоловік на кухні зі мною сидів, по дрібниці допоміг і в телефоні залип.

– Дивно…
– Що дивно? – Запитала я.

Чоловік показав мені те, що написала йому сестра. Мовляв, мізків немає, хто стільці дарує, мама засмучена, нехай наступного разу він думає головою, а не п’ятою точкою, краще б гроші подарував.

– Чому засмучена, якщо сама погодилась і стільці вибрала? – не міг збагнути чоловік.

– То ти в неї спитай, – порадила я.

Чоловік зателефонував. Свекруха запевнила, що від подарунка у захваті не знає, хто і з чого взяв, що це не так. Чоловік ще більше здивувався.

Вже повечеряли, коли чоловікові сестра знову написала. Цього разу знімок з екрана надіслала і прохання – матері нічого не казати.

Скриншот відобразив листування свекрухи та його сестри: претензії свекрухи, що стосуються довгого язика доньки, непряме підтвердження, що стільці не сподобалися.

– Як з вами жінками, важко. Жоден чоловік не став би вибирати стільці, якби вони йому були не потрібні, а просто відмовився б.

– Це не у жінок все важко. Це таргани в головах у свекрухи та його сестри. Реально, навіщо погоджувалась, навіщо вибирала? Чому мовчала?

Сказала б, що ідея марна, попросила б щось інше. Значить, тоді вона мовчала, а потім у розмовах з дочкою промовчати не зуміла?

Зате стало зрозуміло, чому мені в її суспільстві некомфортно. Мабуть, я підсвідомо відчувала, що вона того! Хіба нормальна людина може так себе поводити? Як ви вважаєте?

КІНЕЦЬ.