— Наталю, я пішов — крикнув дід Петро своїй дружині.

— Куди? — запитала вона, заходячи в кімнату. І оторопіла. Макар вирядився в костюм, навіть краватку начепив, яку їхній онук Ігор ще на випускний одягав.

— Ти, Наталю, тільки не думай. Я тебе не зовсім кидаю. Допомогти треба буде, клич. Зінка так і сказала. Наталя нехай не переживає, без допомоги не залишимо. А раптом захворієш ненароком або не дай Боже, зламаєш щось. Відразу клич.

— Прибіжу — казав дід Петро, з побоюванням дивлячись на дружину. Характер у неї був гарячий. Могла чим завгодно кинути.

Наталя присіла на стілець і тільки відкривала рот і закривала. Мабуть стільки всього хотілося сказати, що слова не виходили назовні. Петро злякався:

— Наталю, ти чого? Оніміла чи що? От халепа, тільки йти зібрався, з тобою біда трапилася. Ти, бува, не спеціально, а? Прикинулася, щоб мене втримати?

У баби Наталі голос нарешті прорізався.

— Так це я від радості, Петрику, оніміла. Ось сиджу і думаю, яка радість у наш дім прийшла. Дідові під сімдесят років інша жінка сподобалася. Кохаєтесь, мабуть, одне з одним? Жити не можете одне без одного?

Дід зраділий реакцією дружини закивав:

— Ага, Наталю, не можемо. Довго не бачу її, сумую дуже. Вона супроти тебе жінка безпорадна. Пам’ятаєш скільки разів просила допомогти. Це ти в мене все можеш. І сіно покосити, і цвях прибити. Шкода мені її бідолаху, нічо не вміє зробити.

Нещодавно взялася тріски в лазню наколоти, так ногу пошкодила. А, та що там. Потрібен я їй, Наталю, більше ніж тобі. А ти куди вбираєшся? У магазин зібралася? — схаменувся він, бачачи як дружина дістає нову сукню.

— Та прямо. До Михайла піду, він чоловік неодружений, працьовитий. Посидимо з ним. Оскільки ти йдеш, місце вільне буде. Може й зійдемося теж — одягаючи коралове намисто на шию, відповіла Наталя.

— З глузду з’їхала? Не пущу. Він Тоньку свою до могили довів. І ти туди ж захотіла. Якщо із Зінкою в нас нічого не вийде? Куди мені тоді йти? — запитав Петро.

Наталя погладила з боків сукню і сказала:

— А ти тепер мені ніхто. Іди до своєї Зінки. А я, якщо з Михайлом не вийде, нового чоловіка знайду. Одна не залишуся, не турбуйся. А ти валізу то приготував? Труси, шкарпетки взяв нові? Старі штопані не бери, не ганьбися перед новою дружиною. Ну досить баламутити. Пішли. Ти в один бік, я в інший.

Петро задумався. З Наталею він прожив 50 років. І годує вона його смачно. Пироги його улюблені з черемхою куховарить. А ось Зінка. Він навіть не знає, яка з неї кухарка.

Він то до неї ситий приходив. А до наливочки, вона то огірочків, то помідорів наріже. Може даремно, він ось так? Наталя в нього людина слова.

Сказала, що іншого знайде, значить так і буде. І куди йому потім повертатися? Пенсія в нього маленька, раптом Зіні не сподобається? Вижене вона його і що потім?

— Ага, Наталю, повірила? Ха-ха. Ні до якої Зіни я не йду. А одягнувся і сказав так, щоб тебе перевірити. Що ти робитимеш?

Думав, плакати станеш, а ти воно що, нового чоловіка шукати зібралася. Недобре, Наталю.

— Так і я пожартувала — в тон йому відповіла Наталя — Просто сукню хотіла перевірити. Мало стало чи нормально. А то в чому до куми на ювілей через тиждень йти.

Петро видихнув, здається повірила. Він грайливо підморгнув:

— А може, до магазину сходимо такі ошатні?

Наталя акуратно повісила сукню назад у шафу, переодяглася в домашнє. Дістала рушник, скрутила його і як лясне Петра по плечу.

— Ти чого, сказилася чи що? — заволав він, відстрибуючи від нового удару.
— Це тобі за Зінку, а це за Тоньку, з якою ти по молодості по сінниках валявся. Думаєш, я сліпа й глуха — і ляснула йому по спині.

— Наталочко, рідненька моя. Та я в житті ні з ким і ніколи. Одну тебе кохаю — стогнав Петро, бігаючи від дружини по кімнаті — Ти ж моя зіронька, серденько моє. Куди я без тебе?

Наталя видихнулася і впала на стілець. Втомлено махнула в бік Петра рушником і сказала:

— Ще раз у дворі Зінки покажешся, ходити нічим буде, зрозумів?

Петро закивав головою:

— Звісно, Наталю. Стороною її будинок обходити буду, присягаюся. Можна я костюм зніму?

Наталя махнула рукою:

— Знімай. І на картоплю з сапкою бігом. Думаєш, я не знаю, чому ти з дому втекти збирався? Знаю. Щоб, як минулого року, я одна її огребла.

А то треба ж, самотнім бабам він допомагає. А вдома й травинки не висмикне. Швидше ворушись, а то скоро трава всю картоплю затягне, — наказала Наталя і ввімкнула телевізор.

— А я кіно подивлюся нарешті спокійно…

Петро із сапкою йшов до городу і кляв себе на чому світ стоїть. Треба було вночі тихенько зібратися і піти. А він то по-людськи хотів.

Думав, покричить Наталя на нього, та й вижене від злості. А він у Зінки хоч відпочине до зими. Вона то не надто за господарством дивиться.

Та й немає в неї крім півня і двох курей нічого. Зате наливочка зі смерекою в неї вищого ґатунку. А Наталя в цей час розмовляла телефоном із донькою:

— Ага, так і сказав, піду. Ось ще. І за поріг би не відпустила. Ще чого, розлученою жити. Пішов картоплю обробляти.

До вечора вся дурь із голови вилетить. А до Зінки я сходжу. Зачіску нову зроблю, щоб не кортіло було до чужих чоловіків чіплятися. Ну гаразд, донечко, бувай. Піду, гляну, чи не втік твій татусь кудись.

КІНЕЦЬ.