Теплими деньками пестив нас вересень, ніби все ще літо тягнеться. Тополя під вікном, хоч і почала жовтіти, але ще тримається, а вже трава після дощику і зовсім підбадьорилася, оперезавши двоповерховий будиночок, збудований ще в тридцятих роках минулого століття.

Мешканці будинку давно сподіваються, що дасть їм місто квартири і знесе їхнє колишнє житло, місце ж то гарне. Поскрипучий ґанок, потім просторий коридор, де сусіди Куриленки, баба Шура і дід Іван поставили плитку, щоб більше місця в кімнаті було. У них кімнатка невелика, як і в молодої пари Гордієвих, як і в пенсіонера-вдівця Прокопенка. А ось у Мартинових дві кімнати – вони сімейні з дітьми. І в Чубів, що нещодавно заселилися, – теж дві кімнати.

Усі мешканці давно вже сподіваються на нові квартири – облаштовані, щоб зі зручностями, щоб підлоги не скрипіли, і щоб грубку не топити. А поки що місто лише обіцяє нове житло, хоча будинок уже вважається аварійним.

Ніна Мартинова, сорокарічна, ще моложава жінка, часто бурчить: – На календарі 1980-й рік, а ми живемо, того й гляди, стеля впаде.

— Ніно, потерпи, – заспокоює чоловік Михайло, – скоро завод новий будинок побудує, там, напевно, швидше буде, ніж від міста чекати.

— Та вже не скажи, у вас тільки почали, коли ще це буде, – каже Ніна, знаючи про хід будівництва будинку для працівників заводу.

З такими думками вона стоїть біля плити, поглядаючи у вікно. Чоловік на зміні, молодший син Вовка гасає після школи на вулиці, ну, а старший на службі.

Ніна бачить у вікно, як Вовка грає у футбол із сусідськими дітлахами – Андрієм і Павлом – синами сусідів Чубів. Ніна кинула картоплю і, задивившись у вікно, зморщилася від неприємної думки. Хотілося покликати сина, загнати додому… але не наважилася, все одно вже скоро прибіжить.

Двері грюкнули, десятирічний Вовка з шумом скинув взуття.

— А руки? – суворо запитала Ніна. – Прийшов із вулиці – руки не забувай мити. – Вона подивилася на сина й охнула: – І обличчя брудне. Ти що – вагони з вугіллям розвантажував?

— Ні, ми у футбол грали, ну я впав трохи…

— «Упав трохи», – передражнила Ніна і підійшла до сина. – Я тобі скільки разів казала, щоб інших друзів знайшов? Чого ти до них липнеш?

— Я не липну, – образливо відповів син, – ми гралися…

— А матір слухатися не бажаєш? – вона легко вдарила сина по спині рушником. – Скільки разів казала: не ходи до них! Зайнятися чи що, нічим? Уроки всі зробив?

— Ні-ні-ні.

— Ну, то сідай і роби!

Хлопчисько пішов у кімнату і сів за стіл.

Ніні відразу стало недобре, шкодуючи сина. Гаразд би погралися й розбіглися, але ж Вовка часто забігає до них, інший раз і нагодують його (ніби голодний він). А то, бувало, прийде і пиріг у руці. – Тітка Надя пригостила, – каже.

І тоді Ніна ще більше злиться і починає вичитувати сина: – Голодний чи що? Я вчора млинці пекла… чи не наївся?

Проти вона була, щоб син до Чубів ходив, навіть коли діти разом граються – у неї все всередині перевертається. Вона й чоловіка постійно питає, що там зі споруджуваним будинком – вже так хочеться переїхати подалі від Чубів.

Але ж рік тому спокійно жили… а потім в’їхали в дві кімнати, що звільнилися, Чуби. І Ніна спочатку легко поставилася: люди сімейні й це добре. Але якось зайшла по-сусідськи до Надії за сіллю… повернулася додому і сіла на ліжко в кімнаті, задумавшись. Відтоді й стала на сина бурчати, що із сусідськими дітлахами подружився.

Надія, молодша за Ніну на сім років, спочатку не зрозуміла, а потім, помітивши відчуження, теж перестала заходити до Ніни й Михайла.

Доваривши суп, важко зітхнула і підійшла до Вовки, усвідомлюючи, що марно образила сина. – Вова, ну що там, виходить у тебе?

— Ага, – відповів Вовка, розв’язуючи задачу.

Вона погладила його по голові. – Синку, а в тебе ж у класі багато друзів… чого ти з ними не граєшся?

— Граю, тільки вони через дві вулиці живуть…

— Ну, а Рома Личко, він же в сусідньому будинку, до нього б сходив…

— Вони до бабусі поїхали, – відповів хлопчик.

— Синку, ну ти вже хоча б не забігай до Чубів, удома їжі повно…

—Я не через це, просто ми тоді в шашки грали, – Вовка подивився на матір і в його чесних очах застигло запитання: – Мамо, а чому не можна до них ходити? З Андрієм і Пашкою цікаво… і тітка Надя з дядьком Сашком хороші…

Ніна зітхнула.- Просто послухайся маму… та й узагалі, навіщо тобі до них звикати, однаково переїдемо скоро в нову квартиру.

Хлопчисько пожвавився. – Переїдемо, і Олексійко з армії прийде…

Ніна теж усміхнулася і перевела погляд на фотографію, яку син надіслав, – вона стояла на комоді.

— Мамо, а там в альбомі ще фотографії братика, давай поставимо…

— Не треба, нехай в альбомі…

— А я в першій шухляді, знаєш, що бачив? – запитав син.

— Ну що ти там бачив?

— Гроші!

— Ніна відкрила верхню шухляду комода і покликала сина. – Вова, це ми з татом відклали трохи, раптом у нову квартиру – речі нові купимо, та й Олексій прийде, йому знадобиться. А ось тут документи…

— А навіщо?

— Ну як навіщо? Документи потрібні, це наші паспорти, і ваші документи з Олексієм. Тож ти тут нічого не чіпай, тут важливі для нашої сім’ї речі, нам без них ніяк.

Незабаром прийшов з роботи чоловік Михайло. Стомлено знімаючи черевики, оголосив: – З наступного тижня в нічну поставили.

— А чому так? – запитала Ніна.

— Аврал, план виконувати треба.

— Втомлюватися будеш, у нічну ж працювати, – зі співчуттям зауважила Ніна і поставила на стіл тарілку.

— Нічого, це тимчасово, зате платити більше будуть, гроші нам потрібні…

Ніна сперечатися не стала, щодо грошей чоловік має рацію, а найголовніше – із заводським начальством не посперечаєшся.

Але чоловіка було шкода. Хороший він у неї. У дівках була – задивлялися на неї. Але вибрала вона скоромного і непомітного Михайла, відчувши в ньому людину добру і надійну.

— Лягай спати, синку. – Ніна домивала посуд, помітивши, що син ще не відійшов від телевізора.

Вовка послухався, бо було вже пізно, і пішов у ліжко.

Осіння ніч здалася Ніні задушливою – видно перед грозою. Вона довго крутилася, відчуваючи якесь занепокоєння всередині. Встала, зазирнула до сина – сопе, скинувши ковдру, видно теж спекотно.

Повернулася на диван і лягла. Незабаром сон прийшов до неї, і вона заснула. Але навіть уві сні відчувала жар. Заснувши пізно, мабуть, вибившись із сил, ніяк не могла прокинутися, хоча крізь сон почувся шум і запах гару. Прокинувшись, підскочила, побачивши, що вся кімната в диму.

Це було взагалі дивно, що вона прокинулася, не задихнувшись. Кинувшись до дверей, відчинила і відсахнулася, знову зачинила – весь коридор був у вогні, вихід відрізаний.

Вона побігла в кімнату до сина, уже розуміючи, що вихід на вулицю через коридор їм закритий.

Кімната була вся в диму, і вже не видно було, де хлопчик. Спіткнувшись, упала на його ліжко, але те було порожнє, вікна теж зачинені. – Вова! – Закричала вона й почала обмацувати все навколо, навіть під ліжком. Син не відгукнувся.

Вона знову покликала його, і почула його слабкий голос. Пробравшись до комода, знайшла сина в кутку, де він намагався сховатися.

Вікно в кімнаті вже палало, і вони вийшли з неї. Але там, у другій кімнаті теж нічого не видно, і Ніна стала пробиратися до вікна, не відпускаючи сина.

Здавалося, ще трохи… але голова запаморочилася, і вона не могла втримати сина, впавши разом із ним.

Вона відчула, як хтось намагається її підняти, їй навіть здалося, що це покійний батько, це він дивиться на неї… але мовчить. І тільки його сильні руки тримають її…

А потім над нею схилилося чуже обличчя, вона не одразу зрозуміла, що це бригада швидкої допомоги. Перше, що вона запитала: – Де мій син?

— Тут, Ніно, тут, ось він, дихає, живий і все добре. – Це вже сказала сусідка Надія, Ніна впізнала її, вимазану сажею, і помітила забинтовану руку. Вона прийшла до тями в лікарні, дізнавшись від лікаря, що все обійшлося, і першими її словами були: – Як Вова?

— Бігає вже ваш Вова, а вам полежати треба.

Потім прийшов Михайло – схудлий, змарнілий. Поправив білу накидку і сів на табурет біля ліжка. – Ніночко, ну як ти?

— Михайле, та зі мною добре, скажи, ви там як?

Михайло зашмигав, витер очі. – Клята зміна, якби я був удома, легше було б. І Санька Чуб теж на нічному чергуванні в поліції був… ех, жінки-жінки, не можна вас залишати…

— А пара молода – вони де?

— Так теж удома не було, до батьків поїхали. Залишалися тільки ви з Вовкою, Надія Чуб з синами, баба Шура з дідом Іваном, та сусід Прокопенко. – Михайло знову витер очі, – як подумаю, трясе всього… але нічого, Ніно, нічого, нам кімнату в гуртожитку дали від заводу – тимчасово переїхали туди. Ну, а будинок навесні, може, здадуть – так одразу й переїдемо. А речі… там дещо залишилося, пожежники загасили, як приїхали.

— Ой, Михайле, рада, що син живий. А ось документи відновлювати треба…

— Ніно, так є документи! Вовка забрав із комода разом із грошима. А ще картку Олексія прихопив, – Михайло зітхнув, – ох, дурник він іще маленький…

— А ти не лай його, – сказала Ніна.

— Та яке там лаяти, слава Богу, живі залишилися.

— А звідки ж вогонь взявся? – запитала Ніна.

— Ох, ти, забув сказати, так це ж… проводка, Ніно, проводка стара підвела. Але ж говорили, що будиночок наш старий, хіба мало що може бути, загалом, міська влада тепер один на одного киває, ніби ніхто й не винен. Загалом, розслідують ще, хоча всі вже зрозуміли, що проводка.

***

Ніна вдруге поставила чайник. Маленький стіл, три табуретки, старий диван – речей було зовсім мало, та й то подаровані колективом заводу. Нещодавно новий холодильник привезли – теж від заводу, як погорільцям.

— Надь, давай ще чайку.

— Ага, Ніно, давай.

Заплакані, вони сиділи в кімнаті Мартинових удвох. Чоловіки були на роботі, а хлопчаки грали у дворі.

— Спасибі тобі, Надю, що витягла нас… Ризикувала ти, у самої ж діти…

— А я всі норми безпеки на відмінно складала, – сказала Надія, – сильна я. Усі вискочили, а вас із Вовою немає. Баба Шура каже, стукали до вас, та видно не почули, вони ж через коридор ще встигли вийти. Сусід наш через вікно – адже перший поверх. Я з хлопчаками теж через вікно. Дивимося, а вас немає. Ну, я швидко прикинула, що встигну ще… Ну, а там Прокопенко Микола прийняв вас, допоміг через вікно витягнути.

Ніна заплакала. – А мені, коли впала, все покійний батько ввижався, здавалося, його руки підхопили мене, а це – ти була.

Ніна витерла сльози, налила чай. – Адже мені сім років було, коли батько від нас пішов до твоєї матері. І так мені боляче було всі роки, любила я його сильно… І начебто забулося потім… а тут ви переїхали, я й не знала тебе… і раптом заходжу, здається, за сіллю, а в серванті фотокартка мого тата… ну я й зрозуміла все… ти пробач мені, видно, знову образа заграла тоді, хоча ти не винна ні в чому…

Надія хитнулася, немов пригадавши щось. – А я зрозуміти не могла, чого ти на мене дуєшся, повз пройдеш – не подивишся… Але ж мені теж сім років було, коли тато мій, вже вибач, але ж і мій теж батько… коли тата раптово не стало. Повірити не могли, адже здоровий на вигляд був… тож по сім рочків нам із тобою дісталося з батьком побути…

Вони знову обидві заплакали. І сиділи вони – дві скривджені душі, дитяче щастя яких так раптово обірвалося – сиділи й тримали одна одну за руки. І нічого вже не повернути, а тільки залишається жити. Жити, як найріднішим.

— Ну треба ж так, хто б міг подумати, – дивувався Михайло, – сестри по батькові, ось же життя накотило, так накотило.

— Так, Михайле, сестри, татко в нас один, Григорівни ми обидві. Обидві ми його любили, тільки не дістався нікому… Я ось тепер що думаю: добре було б нам квартиру отримати в одному будинку з Надею і Сашею, Вовка б грався з їхніми дітлахами…

— Ну, це навряд чи… та ти не переживай, у гості будемо ходити.

До наступного літа завод, як і обіцяв, побудував будинок, і Мартинови отримали квартиру в новенькій дев’ятиповерхівці.

Решта мешканців старого будиночку чекали осені – місто якраз передбачило для них квартири.

А Мартинови і Чуби остаточно поріднилися, сповістивши про це старшого сина Ніни і Михайла – Олексія. Прийде з армії, а в нього родичів побільшало – тітка Надя, дядько Сашко і два брати: Андрій і Павло.

КІНЕЦЬ.