Як добре! Дихати, дихати, дихати! Такий аромат, тут, за містом… повітря восени буває таким незвичайним. Олена знала про це напевно, тут колись була дача її батьків. Ах, знати б наперед, нізащо б не позбулася милого будиночка…

Дивно, що вранці було сиро й похмуро, і раптом за кілька годин, тільки-но вийшла з електрички, небо прояснилося, і замість дощу пролилося незвичайною синявою.

Вона наблизилася до дачного масиву, додала крок, не забуваючи милуватися осінніми барвами. Розлогі дерева і пишні чагарники визирали з-за парканів, ніби вихваляючись своїми плодами.

«У Наталки теж, напевно, врожай яблук, вона ще влітку говорила, що рік гарний видався», – подумала Олена, смакуючи зустріч із подругою.

З Наталкою Пухтенко вона дружить з дитинства. Так вийшло, що дача Наталчених батьків теж тут же. Тут вони і познайомилися. А якщо ще додати, що вчилися в одній школі, у паралельних класах, то спільного в них дуже багато, принаймні спогадів вистачить на дюжину дружніх вечорів.

Минуло багато років, а вони дружать і досі, хоча обом, з різницею в один місяць, п’ятдесят чотири роки.

Олена згадала дитинство, молодість, якусь відчайдушність, що була притаманна їхньому віку в ті часи, коли ще живі були батьки, і в них була дача (хто б знав, що за багато років, Олена сумуватиме за цією дачею, де можна було жити з весни до пізньої осені).

Олена вийшла на вузьку вуличку з добротними будиночками, схожими один на одного. Мабуть, багато років тому хтось перший поставив тут будинок, і він настільки сподобався, що й інші пішли за ним, перейнявши нехитру, але затишну архітектуру.

Вона подивилася на всі боки: сади ломилися від різних яблук і ранетки. Хтось уже зібрав більш ранні сорти, а в когось гілки схилилися, і покірно чекають господарів. Але треба сказати, що вулиця майже вся заселена, тут і світло є, і вода. Та й станція поруч, у будь-який момент можна дістатися до міста.

Вона не роздивлялася хату, але гілки дерева звісилися і чітко видно плоди. Хоча, ні, спочатку вона почула запах, неймовірний аромат, що зачарував її. Вона не могла сплутати цей аромат з якимось іншим, такі яблука росли на дачі її батьків, і вона з дитинства пам’ятає їхній запах і смак. Це антонівка. Скромна на вигляд, але дуже ароматна.

Олена зупинилася і стала милуватися плодами, які здавалися такими доступними. Було тихо і нікого не видно на вулиці. По-дівчачому піднялася на лавку й потягнулася до яблуні, так хотілося зірвати бодай одне й відчути забутий смак. Ще трохи й зірве заповітний плід, що так вабить і нагадує дитинство та юність.

Голосно загавкав собака, рвонувшись до хвіртки. Олена ойкнула, відсмикнула руку, зістрибнула з лавки і швидко пішла дорогою, боячись, що пес вискочить і схопить за руку.

— Зачекай! – почула вона слідом. – Зупинись!

Олена, почувши голос, пішла ще швидше, навіть побігла, щоб скоріше сховатися і не червоніти перед господарями. Їй здавалося, що наздожене її, або ще гірше, вийдуть усі домочадці, побачать її, і розповідатимуть потім, як одна пані, на вигляд пристойна, намагалася поцупити яблука на чужій дачі. Та ще цей гавкіт підстьобував її.

«Соромно», – подумала Олена, відійшовши далі й віддихавшись. Вона згадала, як підлітками вони кілька разів забиралися на чужу дачу… але ж вони були дітьми, і дача була занедбаною… а тут доросла жінка, у якої онукові вісім років, намагалася нарвати яблук на чужій дачі… Олена почервоніла, хоча поруч нікого не було.

Зраділа, коли на горизонті нарешті з’явилася дача Наталки й Толика.

Наталя якраз варила варення, втім, уже майже було готове, вона прибрала з плити, звільнила стіл і кинулася назустріч подрузі. – Ну, нарешті, Олена Прекрасна моя з’явилася, а я ж чекаю, визираю… Толик мій на зміні зараз, пізно приїде… ну а онуки Мишко з Сашком удома…

— Здрастуйте, тітко Олено! – Мишко, здоровань, тринадцяти років, а за ним і десятирічний Сашко вискочили, як двоє непосид зі скриньки, і побігли під навіс.

— Куди вас понесло? – крикнула Наталя.

— Ба-аа, ну ми на великах покатаємося.

— Катайтеся, тільки до обіду не спізнюйтеся! – Наказала Наталя і поскаржилася на онуків. – Вихідний, тому й приїхали на дачу, бо велосипеди тут, а так адже не заженеш… а ми, пам’ятаєш, любили сюди приїжджати…

— Так-аа, Наталю, пам’ятаю, добре пам’ятаю, краса, – Олена сіла на старий диванчик, що на терасі, і мрійливо розкинула руки в боки. – Повітря яке, так і хочеться дихати і дихати… ой, що ж я розсілася, я ж гостинці привезла…

— Оленко, ну ти що, думаєш, ми тут голодом сидимо… я, навпаки, тобі частину заготовок хочу сплавити…

— Ти й так мене постачаєш, – з вдячністю сказала Олена, – я без дачі, наче з дачею живу.

Наталя зробила рукою широкий жест: – Для тебе не шкода!

Олена на знак подяки кивнула.

Десять років тому Олена розлучилася з чоловіком, абсолютно не очікуючи, що в житті на неї чекає такий підступ. Спочатку їй здавалося, що мине час і Вадим повернеться. Потім вона зрозуміла, що це неможливо, і вона вирішила, довести, що теж стане щасливою, що не залишиться одна. Але серце немов замкнулося, важко було знову закохатися і когось любити.

Вона навіть рідше стала зустрічатися з Наталею, вирішивши, що в сімейної подруги інші інтереси, ніж у неї. Це раніше вони обидві були заміжніми, а тепер – на різних сходинках стоять. Але Наталя, треба віддати їй належне, не збиралася віддалятися від подруги дитинства, і, навпаки, всіляко підтримувала Олену. Навіть намагалася знайти їй нареченого, але спроби виявилися безуспішними.

І тоді Наталка просто підбадьорювала Олену, нагадуючи, що в неї цілком підходяща робота, щоб зустріти нове щастя.

Олена працювала в музеї, проводила екскурсії, розповідаючи про мистецтво, про художників… загалом, її оточував світ прекрасного. Але ніколи вона не замислювалася над порадами Наталі, бо це була просто робота, яку вона любила.

— Ну, розповідай, – Наталя присіла поруч, – про що домовилися…

Олена загадково посміхалася. – Я тобі телефоном усе розповіла…

— Ну, так і телефоном…

— Ну, загалом, їду я… Марко на мене чекатиме, уже забронював номер у готелі…

— Ой, Оленко, невже це не сон?

— Це не сон, це правда, – Олена усміхається. – Відучора я у відпустці, квиток уже купила, поїду , але я постараюся не зловживати гостинністю Марко…

— Так ти в Белграді зупинишся?

— Так, Марко там живе.

— Оленко, як я рада! Це ж така рідкісна удача, зустріти такого чоловіка…

—- Так, Марко чудовий, цікавиться мистецтвом, і наша культура йому подобається… але це просто запрошення, розумієш, Наталко. Я не будую великих планів…

—Ну-ууу, Олено Прекрасна, став би мужик просто так запрошувати у свою країну, та ще й номер для тебе забронював…

— Номер гаразд, але не хочеться бути належною…

— Олено, та кинь ти, зрозуміло, що ти йому подобаєшся, і він точно зробить тобі серйозну пропозицію. А ти не здумай відмовитися.

— Можливо. – Олена хоче бути серйозною, але не виходить, усмішка так і залишилася на її миловидному обличчі.

— Подзвони, як приїдеш, та й узагалі надсилай хоча б повідомлення, а я буду за тебе кулачки тримати, як на іспиті, схоже, це твоє щастя…

Олена слухала подругу і згадувала, як уперше побачила Марко під час екскурсії. Він був дуже уважним туристом, і вслухався в кожне слово, до того ж непогано розмовляв українською.

Після екскурсії затримався і поставив безліч запитань. Високий брюнет, із сивиною на скронях, він був привабливий саме чоловічою красою і почуттям такту.

Він часто дякував Олені, і ніяк не хотів відпускати її, благо, що у неї була остання група того дня, і вона могла не поспішаючи розповісти йому про картини відомих художників, які його цікавили.

— Олено, дуже, дуже дякую, – сказав Марко, не відпускаючи її поглядом, від якого вона раптом зніяковіла.

І того ж дня, на знак подяки, Марко запросив її в ресторан. Вона розгубилася в першу хвилину, подумавши, а чи треба їй це, адже вона не знає людини. Але щире бажання туриста із Сербії надихнуло її, і вона погодилася.

Вони дуже багато говорили про українську культуру, і потім ще зустрілися, і знову багато говорили. Весь наступний тиждень був присвячений прогулянкам і музеям (на роботі їй навіть сказали: «Ти що, волонтерка… витрачаєш свій час на цього туриста, нехай навіть такого симпатичного). Олена промовчала. Вона жила одна, і цілком вистачало часу, щоб провести його в такій приємній компанії.

А Марко, і справді, був приємний у свої шістдесят чотири роки, і Олена могла годинами говорити з ним, навіть рада була, що він так щиро цікавиться її країною і Білою Церквою, в якій вона жила.

— Олено, я їду… хочу бачити тебе в Белграді…

— Ось як?! – Вона розсміялася. Це було несподівано, і вона не сприйняла всерйоз його пропозицію. Протягом півроку вони спілкувалися через інтернет, і нарешті, ближче до відпустки, вона погодилася на його пропозицію, розуміючи, що Марко налаштований цілком серйозно.

Свою нещодавню сварку з дочкою вона ніяк не пов’язувала з рішенням поїхати в гості. Єдине, в глибині душі була образа, і слова дочки залишилися в пам’яті. – Мамо, дозволь, ми з Максимом самі будемо виховувати свою дитину! – На підвищених тонах сказала Лера в їхню останню зустріч, коли ще не знала про поїздку.

— Вибачте, а хто ж вам не дає? – намагаючись бути стриманою, запитала Олена.

— Ти занадто багато дозволяєш йому, Микита став неслухняним… і це у вісім років…

— Лера, так я ж бабуся… невже я не можу звозити онука в парк, якщо він просить…

— А те, що в нього уроки не зроблені, тебе це не хвилює?

Того дня мати і дочка поговорили досить різко, і Лера категорично відмовилася привозити Микиту на вихідні. Здавалося б, просто непорозуміння, але в їхніх стосунках з’явилася тріщина.

Олена зітхнула, пригадавши і знайомство з Марко, і розбіжності з донькою…

— Як у тебе з Лерою? – запитала Наталя, ніби зрозуміла, про що думає подруга.

— Та так, розмовляємо, звісно… мені здається, я їм не потрібна…

— Потрібна, звісно, просто в них своя сім’я, хочеться все спробувати самим, – підказала Наталя.

— Ну, так вона спокійно сприйняла мій від’їзд, навіть побажала щастя… от тільки якого – незрозуміло, щастя – воно ж різне буває.

Подруги просиділи до самого вечора, поки Олена не згадала, що скоро піде електричка.

— Слухай, встигнути треба, – сказала Олена, збираючись. А то ж мені ще в дорогу треба зібрати речі.

— Провести тебе?

— Та що ти… не заблукаю. –

Вони обійнялися. – Ох, Оленко, добре, якщо все складеться і будеш ти в нас іноземкою, – сказала Наталя.

— Та ще невідомо.

— Ну, зрозуміло ж, що справа до цього йде…

Олена поверталася на станцію тією ж дорогою, і підійшовши до знайомої садиби, подумала, що, можливо, даремно відмовилася, щоб Наталя проводила її, раптом злий собака вискочить…

Антонівка також заманливо красувалася на гілках, за огорожею було тихо, начебто й немає жодного собаки. Але на лавці стояло дволітрове відерце з яблуками. Олена одразу зрозуміла: антонівка. І знову цей дражливий аромат, що так нагадує дитинство.

«Напевно, на продаж виставили, покупця чекають», – подумала Олена і постаралася пройти швидше, щоб залишитися непоміченою. А потім і зовсім додала крок, і зупинилася перепочити біля самої станції. – Чого я боюся,- подумала вона, – нічого ж не вкрала.

Вона знову обернулася і подивилася на дачні будиночки, що потопають в осінньому листі. Раптом щось затиснуло в грудях, якесь незрозуміле почуття нахлинуло, ніби чогось стало шкода. Вона відігнала ці думки і сказала собі: – Усе добре, я їду в Сербію.

Їй згадалося, як за молодості років вони з Наталею мріяли про закордоння, так хотілося виїхати, жити в іншому місці, зустрічаючи незабутні світанки.

Сербія зустріла Олену теплою погодою, ясним небом і золотистим листям. Марко зустрічав її і виглядав абсолютно щасливим. – Я так радий, так радий, – кілька разів повторив він, «обіймаючи» її поглядом.

— Ну, ось я і приїхала, – трохи хвилюючись, сказала Олена.

Марко був сам за кермом, і вони вирушили до готелю, де Олена мала зупинитися. – Я тобі все розповім про своє місто, – пообіцяв він, – але ти маєш відпочити… якщо буде твоє бажання, я хотів би бачити тебе ввечері.

Олена швидко погодилася, відчуваючи, що і він хвилюється. До того ж кожне слово йому доводилося підбирати ретельно, незважаючи на гідне знання української мови.

Олена залишилася одна в номері, підійшла до вікна, за яким добре проглядалася площа. – А що я хвилююся? – подумала вона. – Марко – вдівець, він цілком вільна людина, як і я… відпочивай, Олено! – сказала вона сама собі, ніби підбадьорюючи.

І вони відпочивали. Він чекав на неї внизу з тією ж привітною посмішкою, дивився їй в очі, милувався нею, багато говорив… коли починав говорити швидко, то плутав слова, і Олена терпляче допомагала йому, зокрема, цікавлячись і сербською мовою.

Іноді вони годинами могли гуляти містом, яке здалося Олені дуже різноманітним: то з розкішною архітектурою, а місцями – скромними багатоповерхівками. Музеї, парки, храми… Марко був радий показати гості своє місто.

Часто вони зупинялися в якійсь кав’ярні, і не поспішаючи, пили каву або обідали.

— Олено, моє серце чекає на тебе в моєму домі, ти маєш побачити, як я живу.

Олена знала, що Марко живе в одному з південних районів міста у власній квартирі, і він уже кілька днів поспіль нагадує про запрошення додому.

— Добре, обов’язково, погоджується Олена, – здогадуючись, що, скоріше за все, це буде наступна сходинка в їхніх стосунках. І вона зрозуміла, перебуваючи тиждень у Белграді, час би відповісти на запрошення.

А поки що вони пішли на місцевий ринок, і Олена занурювалася в атмосферу неймовірних запахів і колірної гами. Давно вона не бачила такого розмаїття фруктів, дбайливо вирощених працьовитими людьми.

Марко питав, щоб вона хотіла, і готовий був купити для неї найсмачніші плоди, а вона губилася в цьому фруктовому калейдоскопі, і, врешті-решт, він набрав цілий кошик, і вони вирушили до нього додому.

Трикімнатна квартира Марко була просторою, дві кімнати виходили на сонячний бік. Було досить тихо, доки він не відчинив вікно, і шум вулиці увірвався в кімнату. Скрізь було чисто, відчувалася якась бездоганна акуратність. Олені впала в око величезна шафа, повністю заставлена книжками. Вона потягнулася до неї, почала роздивлятися, поки Марко викладав фрукти. І раптом на очі попалася книжка в темній палітурці, а на ній чітко виділено ім’я автора: Тарас Шевченко. Олена посміхнулася, ніби їй послали звісточку з батьківщини. А потім вона побачила збірник поем Івана Франка, і не втрималася, дістала його і відкрила.

Це було дивно для неї самої, вона відкрила якраз на тій сторінці, де починалася саме її улюблена поема з дитинства. Колись давно Олена читала її… і ось тепер, тут, у домі в Марко, вона побачила цю книжку як вісточку чогось рідного і знайомого…

Вони пили каву, і час від часу Олена поглядала вікно. На столі стояв букет пишних троянд, які подарував Марко. Він багато говорив цього разу про те, що людина шукає свою половинку, і що Олена йому одразу сподобалася, і що в них багато спільного. А вона кивала у відповідь, розуміючи, до чого хилить Марко.

Так, він чудова, уважна, тактовна людина… і вона йому подобається… це без сумніву.

Він уже кілька разів запитав, чи змогла б вона змінити місто, країну, і вона ухильно відповідала, що не готова відповісти на це запитання. Вона сама не розуміла, що сталося, адже їй до цього дня все подобалося. І зараз подобається. Але щось там, усередині, підказувало, що не треба поспішати.

А Марко квапив. І вона розуміла, що треба дати відповідь.

За день до від’їзду вони сиділи в маленькому кафе. Тихо грала музика, повз, за вікном, немов пливло життя. Чуже життя.

— Марко, я тобі дуже вдячна, і якщо ти знову приїдеш до України, то я із задоволенням покажу тобі багато цікавих місць, я буду твоїм гідом… я буду твоїм другом…

— Але я б хотів, щоб ти була… – у його очах з’явилося передчуття відмови.

— Пробач, я не хочу дарувати марну надію… ти хороша людина, ти дуже хороша… але я не залишуся… розумієш… – тихо сказала Олена.

Його погляд згас, було помітно, що він усе зрозумів, але зовсім не хотів приймати цю реальність…

— Олено, можливо, для твого серця треба ще час…

— Ні, Марко, часу достатньо… пробач… мені шкода…

— О-о-о, а як мені шкода, дуже-дуже шкода…

Він проводжав її і намагався усміхатися, навіть намагався жартувати. А потім, коли їй уже треба було йти на рейс, знову повторив: – Шкода, шкода, дуже шкода…

Вона вже сиділа в літаку і дивилася на будівлю аеропорту. Десь там залишився Марко – людина, яка не її половинка.

Лайнер рушив із місця, вирулив на злітну смугу і невдовзі відірвався від землі. Олена втиснулася в крісло, прикрила очі, згадуючи теплоту зустрічі, прогулянки й ті затишні місця, в яких вона була.

— Додому, – подумала вона, – я повертаюся додому. Наталка, звісно, буде бурчати, може навіть сварити мене… але по-іншому не можу.

Навіть сіре українське небо не розчарувало її. А коли повернулася у своє містечко, то серце ще більше зраділо. За цей час змінилося лише те, що дерева майже повністю стали жовто-червоними, та листя під ногами побільшало. І знову диво: знову сонце. Вона подивилася на небо: «Ну що, зустрічаєш мене?» – запитала вона з усмішкою.

Дивно все це, думала Олена, – був час, коли вони з Наталкою мріяли виїхати звідси куди-небудь за кордон. Вони жили цією мрією, навіть обмірковували план поїздки… але так і не поїхали. Вийшли заміж, зʼявилися діти, прив’язалися до роботи, до дому. І ось зараз, коли давня мрія майже здійснилася, Олена повернулася додому.

Лера, почувши її голос телефоном, обіцяла одразу приїхати. – Мамо, чи ти відпочивати будеш після дороги?

— Ні-ні, приїжджай, якщо хочеш.

Донька приїхала з онуком буквально за годину. Мовчки обійнялися.

— Ну ось я і повернулася.

— Я зрозуміла, – сказала Лера, – чесно сказати, я рада. Справді, рада. Ти поїхала, а я подумала, що залишишся так далеко… мам, прости, я тобі багато наговорила минулого разу…

— Ні, Лера, це ти мені вибач. Ти маєш рацію, це ваш син, і я не повинна втручатися. І це навіть добре, що ви з Максимом так відповідально ставитеся до виховання Микити.

А сам Микита, тим часом, після обіймів із бабусею, шелестів упаковками, вивчаючи подарунки.

— Мамо, все одно я не повинна була так говорити. Приїжджай до нас, коли захочеш, і Микиту будемо привозити до тебе… – Лера сиділа поруч і знову обійняла Олену. – Ти до тітки Наталі поїдеш?

— Так, напевно, завтра, просто трохи розберу тут…

— Я минулого тижня приїжджала, всі твої квіти полила і трохи провітрювала.

— Спасибі, донечко.

Вона вийшла на перон. Здалося, що накрапає дощик. Зовсім невеликий. «Нічого, не цукрова» – подумала Олена і пішла знайомою дорогою. Наталя вже знала, що Олена приїхала, але телефоном вони толком не поговорили.

І тепер вона йшла вздовж дачних парканів, які, здавалося, тягнуться нескінченно. І знову те саме повітря, тільки терпкіше, з яскравим запахом осіннього листя і трави. Саме восени запахи такі яскраві – Олена це вже давно помітила.

Вона побачила знайому лавку, той самий будинок. І також гілки все тієї ж яблуні над парканом. Тільки плодів майже не залишилося, хіба що на самому верху. Вона зупинилася. «Цікаво, поїхали господарі, чи ще ні», – подумала Олена.

Було тихо. Навіть собаки не було чути.

Вона пішла далі. І незабаром, звернувши на іншу вуличку, порівнялася з будинком Наталки. На подвір’ї чоловік Наталі, Анатолій, копався з мотором своєї улюбленої машини.

— Оленка! Чи ти це, приїхала! А чого не сказала, я б зустрів… таку сумку від самої станції несла.

— Толя, я з відпочиваючи ішла, тож усе нормально, не хотілося тебе відволікати.

— Наталка! – Закричав господар. – Глянь, хто приїхав!

Наталя в легкій футболці та спортивних штанях вискочила на веранду.

— Олено… ну що ж ти… сказала б, зустріли.

— Та годі, не так уже й важко.

Вони увійшли на простору кухню, яка була ще й вітальнею, і сіли біля вікна.

— Ну ось, повернулася, – сказала Олена, – не вийшло з мене іноземки…

— Олено, скажи… він образив тебе…

— Що ти! Марко – чудовий… він дуже гарний, це я… мабуть, уже не приживуся… увесь час згадувала дім, доньку, онука. Тебе з Толиком згадувала і… яблука.

— Які яблука? – здивувалася Наталка. – У Сербії чи що, яблук немає?

— Є. Там, як у Греції – все є. Я наші яблука згадувала… загалом, гаразд, досить про це.

Потім прийшов Толик і, підморгнувши Наталії, запитав: – Може, нашої наливочки? Посидимо…

— Гаразд, давай уже, – погодилася Наталя.

Восени вечір настає швидше, сонце, якщо й вигляне, то вже не так гріє, як улітку. Олена, щоб на застала ніч, зібралася заздалегідь.

— Ну я піду, пора мені.

— Олено, там тобі належить… заготовки деякі, ми їх потім на машині тобі доставимо, – пообіцяла Наталя.

— Ось ще через мене турбуватися…

— А що турбуватися? У нас цього добра вистачить, поділимося, до того ж огірки ми з тобою разом солили, ти мені допомагала…

— Гаразд, Наталко, спасибі.

Вона одягла куртку, в якій була минулого разу, і також бадьоро пішла протоптаною стежкою.

Незважаючи на осінні барви, настрій у неї був на підйомі. Вона як дівчисько квапливо йшла, поглядаючи на дачні будиночки, деякі з яких уже попрощалися з господарями до наступної весни.

І раптом зупинилася, з досадою подумавши, що пізно звернула увагу на знайому садибу. Там, на лавці, сидів господар дачі. Чомусь вона відразу вирішила, що це і є господар. Його світла кепка злегка зсунута на лоб, перекинувши ногу на ногу, він дивився на неї, немов вивчаючи. Поруч стояло п’ятилітрове відро стиглих яблук.

— Упізнав за курткою і за зачіскою, – сказав він їй, ніби старій знайомій.

— Що, собаку спустите? – обережно запитала Олена.

Він розсміявся. – Та мій Рекс – найдобріший пес.

— Ну так, досі його гавкіт у вухах стоїть. – Сказала Олена й одразу почула, як гавкнув хазяйський охоронець, залишаючись за огорожею.

— Рексе, свої! – Крикнув чоловік.

— Не бійся, хвіртка зачинена і Рекс на прив’язі, – чоловік підсунувся, – присядь краще.

Олена, перебуваючи в якомусь відчайдушному настрої, що притаманний був іще в молодості, можна сказати, майже забуте почуття сміливості охопило її, тож, не чекаючи на повторне запрошення, присіла поруч.

— А я тебе ще вранці помітив, але не встиг яблук набрати… ну, думаю, зачекаю, ввечері точно має на електричку піти… дача тут?

— Ні-ні, я до подруги приїжджала.

— І минулого разу до подруги? – запитав він.

— Треба ж запам’ятав!

— Куртка та сама, джинси, сумка і кросівки… пам’ятається, побігла тоді, тільки п’яти виблискували.

Тепер розсміялася Олена. – Якщо я була в кросівках, то як п’яти розгледів?

— Так це до слова, – пожартував я.

Чоловік був, мабуть, не набагато старший за Олену. Невисокий, з м’якими рисами обличчя і очима, що нагадують колір неба.

— Копаюся собі в городі,- почав він, – і раптом бачу: рука тягнеться до яблука… і тут Рекс рвонув до хвіртки… я за ним. Вийшов, дивлюся, тікає… яблуко так і не зірвала. Хотів пригостити, але хіба наздоженеш, до того ж я того дня зі сходів упав, ногу забив, навіть накульгував, тож усе одно не наздогнав би… коротше, пригостити хотів.

— А я ваші яблука спочатку почула за запахом, потім побачила. У батьків тут раніше дача була, потім продали…

— А давно?

— Давно, в дитинстві, мені років тринадцять було, майже на все літо приїжджали, тут багато дітей було.

— Цікаво, я теж сюди приїжджав, це ж дача батьків. Пам’ятається, збиралися натовпом і йшли на узлісся, там багаття палили, картоплю пекли…

Олена повернулася до нього різко. – І ми теж! Я пам’ятаю, нас багато було, щовечора збиралися, а ще на ставок купатися ходили…

— Так це в якому році було? – запитав чоловік.

— Десь у вісімдесятих, може вісімдесят третій – вісімдесят п’ятий…

— Ну так і я в той час приїжджав, тільки старший за тебе був, у вісімдесят третьому мені вже шістнадцять було, – він подивився на неї, – слухай, а може, ми навіть знали одне одного, хоча там багато дітлахів було…

— Може, і знали, давно це було…

Він поправив кепку, випрямив спину і подав їй руку: – Андрій Васильович. Можна Андрій.

Вона подала у відповідь руку: – Олена Євгенівна. Можна Олена.

— Ну, що, Олено, ось твої яблука.

— Стільки багато?

— Допоможу донести до станції. А хочеш, вижену машину і довезу до міста.

— Не обов’язково, та й пізно вже.

— Ну якщо ще є час, зазирни, покажу тобі свою красуню. У сенсі яблуню.

Вони увійшли на садибу. – Будинок я відремонтував, тут гараж поставив, тож живу…

— А це що? – запитала вона

—Це зварювальний апарат, у господарстві знадобиться, мене вже тут знають, по весні кличуть. А взагалі я – пенсіонер… так-так, не дивись так здивовано… відслужив рятівником, але моє теперішнє скромне звання – пенсіонер, цілком влаштовує…, – він показав рукою навколо, – ось тут… повітря тут…

— Дуже навіть розумію, – сказала Олена.

У куточку саду вона побачила мольберт. – А це навіщо? – вони підійшли ближче, і Олена побачила майже завершену картину, на якій якраз було дерево антонівки.

— Ну, як сказати, просить душа олівця, – розсміявся господар, – так, бавлюся… до речі, не запитав, чим займаєшся.

— У музеї працюю, екскурсовод.

— У-у-ууу, – чоловік одразу спробував сховати малюнок, – боюся, мої художні прагнення не витримають жодної критики.

— Та облиш ти, що за скромність? Дуже навіть гарний малюнок. – Вона побачила ще папку, і на очі попалися начерки картини, на якій було море… – Ой, ну це взагалі чудово…

— Та це так, невелике захоплення і спогади про море…

— Ну і чого соромитися? Дуже навіть симпатично.

— Можливо…

— От не треба, – сказала Олена.

Він пішов проводити її, і ніс відро з яблуками.

— Слухай, а може в пакет перекласти? – запитала Олена.

— Як тобі буде зручно. Але май на увазі: відра мені не шкода.

Усю дорогу вони розмовляли, перескакуючи, часом, з одного на інше, і не помітили, як підійшли до станції.

—- Ні, ну цікаво все-таки, як у житті буває, – дивувався господар дачі, – напевно, ми зустрічалися, можливо, були знайомі, а потім на стільки років життя розкидало, а тепер зустрілися…

— І як зустрілися? Завдяки антонівці, – сказала Олена. – І до речі, у мене навіть дві чорно-білі фотографії є, де нас ціла юрба, тато сфотографував, може, і ти на тій фотографії…

— Цікаво було б поглянути…

Вони зупинилися. Уже показалася електричка, кілька секунд і Олена поїде. – Слухай, Андрію Васильовичу, а ти приїжджай до мене, заодно відерце поверну, фотографії покажу.

— Якщо кличеш.. приїду.

— Я ще тиждень у відпустці буду…. ой, електричка…

— Телефон! – Крикнув він. – Диктуй телефон… і мій запиши… скинеш адресу… я приїду…

Наступного дня вона встала рано. Не спалося. Почала прибиратися, хоча й так було чисто. І чомусь усміхалася, згадуючи зустріч із господарем дачі.

Потім пішла на кухню, де стояло відерце з антонівкою, дражнивши своїм ароматом. Вона розрізала одне яблуко навпіл, сіла й задумалася. Узяла одну половинку, покрутила її в руках: – Як усе просто, – подумала вона і відклала половинку вбік, – і як усе складно.

Дивлячись на розрізане яблуко, вона згадала Марко. – Нехай тобі зустрінеться твоя половинка, – подумала вона.

Вона згадала, як півроку спілкувалася по інтернету з Марко, і все-таки не змогла стати його половинкою. І ось зустріла самотнього дачника, який залишив квартиру синові й живе на дачі, вирощуючи антонівку… але чомусь він виявився таким зрозумілим і якимось рідним…

Олена відчинила холодильник, дістала продукти: – Я тобі, Андрію Васильовичу, спечу дуже смачний пиріг, – сказала вона, згадавши їхню зустріч і його повідомлення на телефон.

Вона не могла передбачити, як буде далі, але відчувала, що будуть зміни в її житті. Приємні зміни.

Така ось «антонівка» вийшла.

КІНЕЦЬ.