– О ні, Тарасе! Твоя мама з нами жити не буде! Інакше я на розлучення подаю образу, вибачай, – це я вчора чоловіку категорично заявила.

Чоловік наче і на моїй стороні завжди, але мама його тихенько, як то кажуть, обробляє. Ні, свекруха в мене непогана, але дуже вже специфічна, і ми через неї пройшли не одне випробування. Під одни дахом з нами її не буде. Крапка.

Я виходила заміж у червоній сукні, свекруха про це знала заздалегідь. У РАЦСі подарувала мені шикарний букет жовтих троянд з метровими зеленими стеблами.

Через них я виглядала на фотках як світлофор. А розтратилася на цю красу свекруха не випадково: вона підійшла до мене між ділом і уточнила, що жовті квіти – це на розлуку.

Після весілля свекруха зі свекром виділили нам чоловіком квартиру, але порожню. Вікна старі, меблі не було. Облаштовуйтесь, мовляв, і живіть, вам лишиться квартира.

Вони зібрали гроші на нові меблі, ремонт зробили. Народилася дитина, а через 3 роки, як зробили ремонт, нас попросили з’їхати, бо старша донька – сестра чоловіка – сама залишилася з дитиною. Мовляв, ви самі заробите.

Ось так вийшло, вклали чималі гроші в чужу квартиру, а лишилися на вулиці. Та нічого, вже маємо свою трикімнатну – заробили, хоч три роки жили на орендованій і ні відпусток, ні відпочинку не бачили.

От тільки так собі, що квартира в одному кварталі з будинком Лідії Михайлівни. Бо спокійне життя нам тільки сниться, особливо після розлучення батьків чоловіка. Всю свою увагу мама Тараса тепер спрямувала на нас.

Ну от наприклад. Ми з чоловіком зазвичай не їмо після 5 вечора, але, іноді, коли я працюю за комп’ютером до пізньої ночі, у мене прокидається вовчий апетит.  Вчора ввечері я пішла зробити собі бутерброд із куркою та чилі.

Мама чоловіка ночувала у нас, тому я запитала у свекрухи, чи хоче вона бутер. Вона відмовилася. Але варто мені було приготувати бутер собі і з’їсти, як вона притупала на кухню і обурилася:

– Як, ти вже все з’їла? Могла б і про інших подумати»

Я нагадала, що чоловік уже не їсть, а вона сама відмовилася. Але свекруха не заспокоювалася: я мала подумати, що вона може зголодніти.

Мені було ніяково, я запропонувала зробити їй новий бутерброд, але, оскільки чилі в мене вже закінчився, довелося йти в магазин.

Оббігала всі навколишні продуктові – ніде немає моєї улюбленої приправи! Подзвонила чоловіку, запитала, що робити, а той порадив просто взяти готовий сендвіч із чилі в закусочній поруч.

Я принесла, а свекруха сказала, що я даремно старалася, та й не їсть вона фастфуд. Ну, не пропадати ж сендвічу – я з’їла його теж.

А вранці ми з чоловіком прокинулися і виявили, що його матуся пішла і залишила гнівне повідомлення, що більше поріг нашого будинку не переступить. Мабуть, уночі вона хотіла той сендвіч з’їсти, а його вже не було.

Лідія Михайлівна кілька разів викидала приготовлену мною їжу. Виправдовувалися – мовляв, подумала, що воно старе і протухло! І це при тому, по-перше, вона бачила, коли я готувала, по-друге, якщо є сумніви – то я вдома, за стінкою, працюю віддалено.

Але ні: уточнити про продукти – їй не хотілося їй мене турбувати, зате по всякій дрібниці  за миле діло мене дьоргає. Але найгірше, що робилося – це коли вона викидала мою їжу незадовго до приходу чоловіка з роботи, і я просто фізично не встигала приготувати щось нове.

А ще. У мене вдома є робот-пилосос, ручний акумуляторний пилосос, миючий пилосос для меблів та килимів, швабра з автоматичним віджимом.

А свекруха нещодавно вчудила: принесла солом’яний віник і почала підмітати нам підлогу. Я їздила за покупками, чоловік нічого не заперечив. Сиджу виколупую тепер солому з високого ворсу, встромляється міцно і ноги коле теж. Віник я подарувала прибиральниці, коли та просила за прибирання під’їзду розписатись.

У нас з Тарасом склалася звичка гуляти разом. Іноді ми це робимо вранці, іноді вечорами. Але якось, коли син був у моїх батьків, ми вирішили залишитись вдома і просто разом дивилися фотки, лежачи на ліжку в спальні.

І в цей момент без стуку відчиняються двері, і заходить свекруха. Побачила нас і збентежено каже: «Я думала, ви гуляти підете», – і вийшла. Тепер гублюся в здогадах, скільки разів вона за нашої відсутності шастала по дому.

Ну і вишенька на торті – віднедавна Лідія Михайлівна хоче жити із нами, а свою квартиру віддати в оренду. Вже продзижчала всі вуха Тарасу. Три роки вона розлучена, важко, каже, самій.

Але ж жила, все нормально було! Ми взяли в іпотеку свого часу якраз через неї цю трикімнатну квартиру. Зробили хороший ремонт, віддали всі накопичення.

Мені ось-ось народжувати другу дитину. Живи та радуйся, але ж вона спокою не дає. Каже, я сина ростила, піднімала – тепер ваша черга мені допомагати, давайте разом жити.

Чоловік намагається відмовити так, щоб не образити, а вона робить вигляд, що наївна і не розуміє. Вчора знову ця розмова під час вечері виникла.

– О ні, Тарасе! Твоя мама з нами жити не буде! Інакше я на розлучення подаю образу, вибачай, – категорично заявила я чоловіку.

Тарас кивнув. Він наче і на моїй стороні завжди, але мама його тихенько, як то кажуть, обробляє. Ні, свекруха в мене непогана, але дуже вже специфічна, і ми через неї пройшли не одне випробування. Під одни дахом з нами її не буде. Крапка.

А ви би погодилися?

Джерело