Софія колись до нестями мріяла вийти заміж. Боялася залишитися старою дівою. Цей страх вселила їй мати, яка з презирством ставилася до незаміжніх панянок.

— Якщо заміж не вийшла, значить, щось не так із нею. Або білоручка, або розпусна, а може хвора. Нормальні люди сім’ї одразу створюють, як тільки стає можна. – Говорила вона подругам і ті вторили їй на різний манер, обговорюючи життя самотньої Марії, Наталки і так далі. Об’єктом, що потрапив під немилість трьох пліткарок, могла стати будь-яка жінка, яка проживає самотнє життя собі на втіху.

Соня теж заглядала матері в рот, ловлячи кожне її слово. Мама особливо не балувала її увагою, рідко приємне слово говорила. І Софії дуже хотілося їй догодити, відчути себе потрібною і коханою. Підтакуючи матері під час цих розмов, Соня домагалася того, що на неї звертали увагу.

— Навіть дитина розуміє, що з ними щось не те, – сміялася мама та її подружки.

Зараз згадуючи ці посиденьки, Соня відчувала огиду, але тоді їй здавалося, що тема для розмови досить серйозна і її вважають розумною не за віком, дозволяючи брати участь в обговореннях.

Плітки Софія переказувала своїм подружкам, які, затамувавши подих, її слухали і не перебивали. Особливо цікаво слухати було про розпусних жінок, які замість дому та побуту «відомою справою» займаються.

Батько Соні, Гнат до розмов дружини ставився філософськи: чим би дружина не тішилася, головне, щоб тарілка борщу до його приходу стояла. Обов’язково зі сметаною і пампушками з часником. Після зміни на заводі сил вистачало тільки на вечерю і читання газет.

Новини батько читав перед сном, за чашкою чаю, іноді коментував їх вголос і підкреслював олівцями відомості, що були особливо для нього цікавими. Червоним – дуже важливі новини, синім – те, над чим треба подумати, зеленим – корисні загальноосвітні відомості.

Це для нього стало чимось на кшталт хобі. У підвалі стояли стопками обмальовані газети. Батько забороняв їх викидати, але які більше ніколи не розгортав. Мама потай сміялася з нього, але ніколи нічого йому не казала. Дивну звичку підкреслювати й виділяти все, батько переніс і на книжки.

Любив писати на полях свої думки. Соня після його відходу, розбираючи речі, знайшла таку. І відкривши не могла зупинитися. Читаючи нотатки батька і зіставляючи їх із текстом, їй здавалося, що вона веде з ним бесіду.

Мати Соні не працювала й утримувала в чистоті й затишку будинок. Усі побутові питання лежали на ній. Їй таке життя подобалося. Вона не раз говорила про те, що її праця безумовно важка, але ще важче вічно думати про те, де взяти гроші на те й на це. Батько звільнив її від цих тяжб, працюючи за двох. Ніколи не відмовляв у проханнях. Мама зі свого боку не просила з неба зірок. Вони просто жили, як уміли, і раділи своєму життю.

Будучи підлітком, Софійка не раз мріяла про таку саму сім’ю, як у її батьків. У той час це не здавалося чимось нездійсненним. Перед очима був живий приклад. Але життя розпорядилося по-іншому.

З першим нареченим нічого не вийшло. Соня познайомилася з Віталиком, коли закінчувала коледж за спеціальністю кухарська та кондитерська справа. Банальний потяг прийняла за кохання на все життя. Але нічого не вийшло. Батьки Віталія були не в захваті від вибору сина. Мати Віталика оглянувши її і трохи поспілкувавшись, назвала колгоспницею. Мала на увазі низький рівень інтелекту дівчини, її не модний одяг та інше. Соню це розлютило.

— До вашого відома – колгосп вас всіх годував! На ваш рівень інтелекту вказує вибір слів, які використовуються як образи, і сенс, що вкладається в них. – Дозволила вільність Софія. – Хай буде вам відомо, що колгоспниці, робітниці найпрацьовитіші люди. На міста б чекав голод, холод і мор, якби не їхня пекельна праця!

Мама Віталика тільки розсміялася. Словесний пасаж Соні звучав, як дитячий лепет.

— Мало того, що колгоспниця, так ще й грубіянить. Віталику, кого ти привів? Це що за виступ?

А Віталик стояв і очима кліпав. Не знав, на чий бік стати. З одного боку рідна мама, з іншого боку кохана дівчина.

— Годуючу руку не кусають, – відповіла за нього Соня і пішла.

Про розставання не шкодувала. Вдома мама, вислухавши доньку, лише похитала головою.

— Ну, обізвали тебе й обізвали. Могла б язик прикусити. Не за матір Віталика заміж виходиш. Тут село, там місто. Місто – життя.

— Сьогодні язик прикушу, завтра прикушу, все життя потім прикушувати? – Дивувалася Соня, почувши замість слів підтримки, осуд.

— Міцні шлюби, донечко, тримаються на вмінні дружини вчасно прикушувати язик, – поділилася своєю мудрістю жінка. Тільки от Соня була з нею не згодна.

— Так нещасливі живуть. Я хочу поваги у своїй родині. Щоб не тільки я, а й мене. На рівних.

Мама не підтримала. Але й відповісти їй було нічого.

— З такими міркуваннями старою дівою залишишся. Ти ще занадто юна.

Пророцтво вжалило Софійку в саме серденько. Гірко стало. Увечері, коли батько повернувся, йому все розповіла. Тато її по плечу поплескав.

— Правильно вчинила, що пішла. Нічого хорошого на тебе не чекало. І Віталик твій, мені ніколи не подобався. І мама його, мабуть, теж мізерного розуму жінка, раз із порога і з образами.

— Мабуть материнське серце відчуло біду, – втрутилася мати, образившись, що чоловік не підтримав. – От і вирішила в такий спосіб дівицю від Віталика відвадити. Ти тільки послухай, як вона міркує. Кому така невістка до вподоби буде?

— А ну! – Батько чути нічого не хотів. – Мізків моїй доньці вистачило відповісти й піти. Молодець! Усе правильно. Нам таким родичів не треба.

Але як би батько не хвалив її, з голови не виходила погроза матері про стару діву і всі образливі слова.

Працювати Соня влаштувалася в їдальню. Але довго там не протрималася. Не подобалося бути на побігеньках у жінок, які все життя там працювали. Усю брудну роботу на неї спихали, сварили і повчали. Та й заробітна плата залишала бажати кращого. Як не старайся, як зі штанів не вистрибуй, більше окладу не отримаєш. Намучившись у їдальні, вирішила життя змінити. Та тільки не знала, чим займатися хоче. Влаштувалася на швейне підприємство. Дуже не вистачало кадрів. Соню всьому навчили, показали. І нова професія їй припала до душі. Мама до її рішення поставилася скептично.

— Раніше хоч щось приносила, а тепер проста швачка на угоді. Про сім’ю і майбутнє не думаєш. Але ж роки йдуть. Так і залишишся старою дівою за швейною машинкою.

Софії подобалася її робота і загалом життя. Але кохання справді не вистачало. У вільний час до бібліотеки ходила. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком. Євген виявився цікавим, інтелігентним чоловіком. Завжди був охайний, міг підтримати бесіду. Сидів над книжками, писав якусь наукову доповідь. Соня в цьому зовсім не розбиралася. Якоїсь миті зловила себе на думках, що в бібліотеку заради нього приходить. Євген теж на неї поглядав і через два місяці вирішив підійти.

Жив чоловік із мамою. Викладав фізику в інституті. Незважаючи на різницю у віці, Соня вважала, що їй дуже пощастило зустріти розумного чоловіка. Мати Євгена прийняла її тепло. Любов Олександрівна на честь знайомства розстаралася, накрила шикарний стіл. Удома в них усе сяяло й виблискувало. Було затишно. Здивували яскраво білі накрохмалені скатертини й постільна білизна.

— Женька так любить. – Пояснювала Любов Олександрівна. – Та й як по-іншому? Скрізь потрібен порядок. І дружина моєму синові потрібна така, яка зможе підтримувати квартиру в чистоті й затишку.

Соня не звернула увагу на її слова, бо побут її не лякав. Їй подобалося займатися домашніми справами. То що може бути простіше, ніж піклуватися про кохану людину?

Мама Софії була у нестямі від щастя побачивши майбутнього зятя. Батько ж поставився до шлюбу скептично. Не подобалася йому різниця у віці між зятем і донькою.

— Пам’ятаєш прислів’я: «Сім разів відміряй, один раз відріж».

Соня кивала.

— Його можна застосувати буквально до всього. Не тільки до праці. Подумай сім разів про те, чи потрібне тобі це весілля. А якщо і семи разів не вистачить, то десять і двадцять разів подумай. Він доросла людина, зі своїми засадами і звичками. Чи підходить тобі це. Зараз тобі, звісно, здається, що ніщо не має значення.

Але Соня батька не чула. Їй здавалося, що Євген це саме та людина, з якою вона готова йти по життю. Інтелігентний, порядний, розумний, не п’яниця та гравець. Справжній діамант серед фіанітів. Та й заміж хотілося до нестями.

Софійка переїхала до майбутнього чоловіка. Любов Олександрівна зустріла її як рідну доньку. Показувала, що і де знаходиться. Навчила крохмалити скатертини і простирадла, і показала багато різних хитрощів по господарству. Передала свої рецепти.

Весілля призначили на кінець весни. Любов Олександрівна виявила бажання виїхати на літо до подруги. У тієї була дача десь за містом.

Соня була вдячна свекрусі за розуміння. Гормони вирували. Тепер після роботи дівчина не просто бігла, швидше летіла додому до чоловіка. Забігала в магазин за продуктами, готувала вечерю і чекала. Євген тепер теж поспішав додому до молодої дружини.

Своє сімейне життя Соня могла б назвати ідеальним, якби не претензії, які невдовзі посипалися від чоловіка. То, приготувала котлети не так, як мама. То, черевики йому не почистила. То, каву неправильно зварила. То, прання вчасно не затіяла.

— Мама це робила щодня! Вранці та ввечері! Чому одяг мені на вихід не готуєш? Я що маю сам у гардеробі копатися?

Соня віджартовувалася. Вона була хорошою господинею. Але часу після роботи катастрофічно не вистачало. Однак зауваження чоловіка прийняла на особистий рахунок. Вирішила більше старатися. Тепер після роботи вона звалювала на себе всі ті турботи, які лежали на плечах свекрухи роками.

Соня після всіх справ почувалася вбитою. А вранці… Вранці треба було на роботу. Життя стало схоже на замкнене коло. Часу на особисті інтереси не вистачало. Євген, як і раніше, продовжував робити зауваження, повчати, наставляти й іноді хвалити. Вимагав виконання подружнього обов’язку. Соня стала вважати себе неповноцінною. Інші ж живуть якось і не скаржаться. А тут… Прості домашні справи, як відбування повинності. Хоча які там звичайні… Мало хто щовечора вручну пере, чисті підвіконня протирає, шкарпетки чоловікові вранці прасує, щоб той тепле одягнув. Немов дитині, одяг на вихід готує. І списки складає, що де і за скільки купила.

Великим ударом для Соня стала кончина батька. На душі було гірко і страшно. Мама після його відходу хотіла викинути всі речі. Соня забрала його книжки, виявивши на полях нотатки. Сумуючи й засмучуючись, читала батькові думки. Плакала й усміхалася, шкодуючи, що мало з ним спілкувалася. Але як же було приємно бачити каліграфічний почерк батька. Він немов вів із ним бесіду. «Терпіти не треба – треба йти», – було написано на одній зі сторінок. Тоді Соня й почала замислюватися. Євген сказав що поважає її горе і дав тиждень на те, щоб пережити трагедію. Мало того, що це звучало, як насмішка, так рівно через тиждень він взявся за старе.

— Моя мама, які б біди в її житті не траплялися, завжди знаходила час на те, щоб зайнятися домашніми справами. Я ніколи не чекав, щоб вона приготувала. Усе було готове до мого приходу. Завжди їв свіже, а тут розігрівати доводиться остигле. Невже важко час розрахувати у свій вихідний?

— А я не твоя мама, – розлютилася і збунтувалася Соня. – І ніколи її не заміню. Я дружина. Жінка. Теж втомлююся від роботи. У чому проблема готове розігріти? У мене нещодавно не стало батька!

— Втомлюєшся від роботи – звільняйся, – відрізав Євген. – Та й що це за професія така? У в’язницях ув’язнені тим самим займаються. Забуваєш, що дружина мені. На подружній обов’язок тижнями чекаю.

— Вимагаєш з мене, як із матері рідної. Але ось що я скажу, з мамою цим не займаються. – Образилася Соня.

— Навіщо тоді ти така потрібна? – Поставив Євген риторичне запитання. – Або звільняєшся і забезпечуєш мені комфорт або….

Соня поїхала від чоловіка в рідну домівку. Мама її рішення не прийняла.

— Навіщо заміж виходила, якщо розлучатися надумала? А діти? Стара діва, та до того ж пустоцвіт. Звільнилася б і була як нормальна жінка.

Соня ж раділа, що дітей від Євгена в неї немає. Чоловік був проти. Прямо говорив, що не хоче слухати крики і верески дрібного сина.

— Вже краще бути старою дівою і пустоцвітом, ніж усе життя під чужу дудку, та боячись оступитися… – Відповіла дівчина. – Ти, мама, як думаєш на життя заробляти? Батька більше немає.

Мама образилася, але більше розмов не затівала.

Життя поступово увійшло у звичне русло. Мама влаштувалася на пошту. Платили мало, але це було хоч щось, ніж нічого. Співробітників не вистачало. Соня звільнилася з підприємства і влаштувалася в ательє, недалеко від будинку. В ательє займалися дрібним ремонтом одягу і шили на замовлення. Дівчина знайшла в собі талант придумувати вбрання і робити викрійки. Заняття так захоплювало, що часом Софійці здавалося, що вона не працює зовсім, а приємно проводить час. Про заміжжя більше не мріяла, вважаючи себе непридатною до сімейного життя. Їй вистачило Євгена з його примхами і вимогами.

Але, як правило, все трапляється, коли цього не чекаєш. В ательє зачастив чоловік. Зазвичай він просив підшити йому штани. Штани підшивали часто, клієнти зазвичай були постійними і прохання були теж різними. Так, наприклад, одна жінка, просила з собою в пакет складати їй обрізки. Вдома говорила чоловікові, що сама шиє.

Чоловік же став виявляти бажання подивитися, як відбувається процес… У проханні не відмовила. Та й підшити штани легка справа для обізнаної людини. Чоловік представився Федором і затіяв розмову. І якось так склалося, що між ними виявилося багато спільного. Федір теж був одного разу одружений, але стосунки не склалися. Дітей немає, хоча дуже хоче. Живе, працює. Усе як у всіх. Федір запропонував зустрітися після роботи, і Соня не відмовила. Зустрічі стали регулярними і більше нагадували дружні посиденьки. Ніхто ні від кого нічого не вимагав, не чекав. Просто приймали одне одного якими є. І під час цих бесід зароджувалося приємне почуття. З людиною хотілося бути поруч увесь час.

Мамі Федір дуже подобався, і вона не раз прямо говорила доньці, щоб та не втрачала можливості пов’язати своє життя з хорошою людиною. Соня ж цього разу нікуди не поспішала. Пам’ятала слова батька про те, що треба все зважити. Та й до життя в шлюбі ставилася скептично. Якось Федя запитав, що вона думаєш про сімейне життя. Дівчина віджартувалася:

— Якщо знову вийду заміж, то тільки за розрахунком.

Федір не став робити висновки, хоча заява звучала неоднозначно.

— А на що розрахунок? – Тихо запитав він.

— А розрахунок мій на взаємоповагу одне до одного. Щоб рука об руку по життю. Без рахунків підрахунків.

— Ось і я таке хочу. Та де взяти? Софійка, не хоче вийти за мене заміж за розрахунком? Щоб із підтримкою і любов’ю. Разом.

Соня розсміялася. Але пропозиція їй сподобалася. Що може бути краще за шлюб за розрахунком, якщо розрахунок іде на любов, вірність, підтримку, повагу?

КІНЕЦЬ.