Леонід почув, як дзвонить телефон. Номер був незнайомий, але голос він упізнав одразу.

— Привіт, Дмитро!
— Ти взагалі де, Леоніде?

— Ну не в раю, це сто відсотків, але близько того! — відповів Леонід, подивившись на сусідній двір і його мешканку.
— Ти територіально де? І швидко — у мене заряду мало.

— Та в селі я в батьків. У відпустці я. А що?
— Ти хотів до мене в бригаду?

— Хотів, так місця ж немає.
— Є місце. Звільнився тут один кадр. Але потрібно швидко. Інакше мені свого інженер підсуне.

— Як швидко?
— Завтра до 9.00. До початку робочого дня. Бувай.

Дмитро відключився. Може, заряд закінчився, а, може, сказав, що хотів. Він узагалі багато говорити не любив. До нього багато хто прагнув потрапити. Чудовий фахівець, Дмитро і бригаду собі набрав таку саму.

— Цікаво, хто ж звільнився? — це було перше запитання Леоніда. Але тут до нього дійшла вся ситуація і перше питання відійшло на другий план. Леонід подивився на годинник — восьма вечора? Ні, вже майже дев’ята. До міста двісті кілометрів. До шосе десять. Перший автобус о сьомій ранку, не варіант.

Шукати транспорт? — не варіант — у селі одні трактори.
Він зайшов у дім і почав швидко збиратися.

— Ти куди? — запитав його батько.
— У місто мені треба терміново. Дмитро дзвонив.

— І як ти туди?
— Пішки, до траси, потім машину зловлю. Доберуся — зателефоную.
Леонід махнув через тин, щоб не побачила мати.

Крокувати було легко — денна спека спала. До шосе він дістався, коли вже зовсім стемніло.

— Півсправи зроблено, — подумав він, — тепер би ще зупинився хто-небудь.

Побоювання хлопця були не марними — зростом його бог і не образив і, бачачи голосуючу в темряві фігуру двох метрів зростом, люди воліли проскакувати повз. Але, врешті-решт, йому пощастило. Зупинилася фура.

— Тобі куди? — запитав, висунувшись із кабіни, мужик.

Леонід подивився — судячи з широких плечей, фігура мужика була ще більшою, ніж у нього самого.

— До міста б, — відповів він.
— Сідай, — кивнув водій, — тільки я поспати хотів зупинитися, але буквально на кілька годин, а потім далі.
Леоніда це влаштувало.

Вони то їхали мовчки, то перекидалися фразами про все потроху. Познайомилися. Через годину КамАЗ загальмував біля невеликого мотелю. Леонід подивився на водія.

— Поїсти хочу, — відповів той.
Леонід подумав, що теж хоче їсти, зібрався і пішов раптово, а їв востаннє в обід.

— Я з тобою, зірвався і не вечеряв.
Вони зайшли в напівтемний зал. Буфетниця, що позіхає, винесла їм поїсти.

— Корм котячий є в тебе? — запитав водій Гриша.
— А людського мало чи що? — невдоволено буркнула жінка, — був, зараз подивлюся.

Вона винесла кілька пакетиків якогось корму.  Гриша прочитав назву, насупився, але купив.

— Навіщо тобі? — поцікавився Леонід.
— Зараз побачиш.

Підійшовши до фури, він відчинив двері й покликав:
— Кіс-кіс-кіс.

У дверях з’явилася заспана котяча голова, потім з’явилася і вся кішка, позіхаючи й потягуючись. Вона м’яко зістрибнула на землю, потерлася об ноги Григорія. Він вийняв пластикову тарілочку і видавив пакетик.

— Їж, давай.
Кішка відмовлятися не стала, швидко з’їла і облизала тарілку.

— Давай — у кущі й спати будемо.

Кішка фиркнула, швидко добігла до найближчого газону, покопалася там і повернулася.
Гриша погладив її по голові.

— Гарна моя, дівчинка. Розумниця, співунья.

Потім він забрався на лежанку, яка була за сидіннями, і ліг. Леонід улаштувався на сидіннях, але з незвички було незручно, він задрімав, але швидко прокинувся, і, сівши, одразу зустрівся з немигаючим поглядом кішки.

Леонід згадав, як здоровенний Гриша ласкаво гладив її, і простягнув руку, щоб зробити те саме.  Кішка вигнула спину і зашипіла. Хлопець відсмикнув руку. Кішка ще сильніше вигнула спину і знову зашипіла, напружинившись.

«Стрибне ще!» — подумав Леонід. — «Та кігтями!»
— Ти чого? — обережно запитав він, — я просто погладити хотів.

Він повільно відсунувся в кут кабіни подалі від кішки. Вона сіла, свердлячи його очима, але нападати більше не намагалася.

Леонід хотів вийти, але подумав, що назад кішка може його і не пустити, а будити Гришу йому не хотілося. Гаразд — посиджу ще півгодини, — вирішив він, і притулився до дверей кабіни. Посидівши трохи, він знову задрімав.

— Підйом, давай, вилазимо — п’ять хвилин на все, і їдемо далі, — розбудив його Григорій.

Він тримав кішку в руках і гладив. Кішка лащилася, муркотіла і нічим не нагадувала того розлюченого звіра, якого бачив Леонід годину тому.

— Ласкава моя, розумниця.

— Та вже — ласкава, — залазячи назад у кабіну, — сказав Леонід, — ти спав поки, вона на мене мало не кинулася.
Григорій завів машину, відправив кішку досипати і виїхав на трасу.

— Ласкава мені життя врятувала, — помовчавши, сказав він. — Два роки тому ось так само як тебе підібрав одного. Зупинилися поїсти. Він відстав начебто. Ну, відстав, може треба кудись. Може далі з ким поїхав. Я поїв, повернувся.

Відчиняю машину, а він ззаду з ключем гайковим. Я впав. Він у кабіну. А там кішка спала, ззаду — я її тільки підібрав біля якоїсь зупинки на трасі.

Вискочила на дорогу, ледве встиг загальмувати. Вона — до мене. Худа, голодна. Взяв, дав, що було з собою. Як вона їла! Не залишати ж. Поклав ззаду і поїхав. Навіть і забув.

А коли я впав, вона, як вилетить з-за штори, як вчепилася тому в потилицю. Він кричатиме… тут народ прибіг. Встиг він ударити Ласкушу… Думав  не виживе вона, поки я до лікаря доберуся. Поїхав швидше. У першому ж місті знайшов клініку.

Оклигала маленька. Я тоді залишив її в лікарні. Сам товар довіз і теж до лікаря. Через тиждень повернувся — вона впізнала, тягнеться до мене.

Я додому забрав її. Дружина як побачила її — плакати. Я не хотів їй розповідати, то голова була поранена, шкіра сильно розсічена. Загалом — не приховаєш.

Розповів і про кішку. Дружина її талісманом моїм вважає. Як у рейс — візьми Ласкушу. Ось так і подорожуємо удвох. Вона мене охороняє.

Леонід покрутив головою — хто б розказав — не повірив, але потім він пригадав розлючену маленьку захисницю, яка була готова вчепитися в нього.

Леонід озирнувся назад.  Ласкуша лежала, згорнувшись клубочком, і спала.  На Леоніда вона більше не звертала жодної уваги.

Вона чатувала свою Людину, поки він спав, вона захистила його. Тепер вона відпочиватиме, поки йому знову не знадобиться її допомога.

КІНЕЦЬ.