— Єгоре Васильовичу, доброго ранку.

У дверному отворі з’явилася сусідка Люба, але Єгор Васильович цього не помітив. Підперши підборіддя руками, він задумливо дивився у вікно. Люба ж, швидким поглядом оцінивши обстановку, докірливо похитала головою. На столі перед сусідом красувалися залишки “веселого банкету”. – Єгоре Васильовичу, із самого ранку? – Люба присіла на стілець навпроти.

— Люба, здрастуй. Ні, ні, це я так, учора, трохи, перед сном. – Єгор Васильович сором’язливо й метушливо сунув пляшку в навісну шафку. Люба відчула, що від нього і справді, не пахне і трохи заспокоїлася.

— Ти пам’ятаєш, обіцяв із парканом допомогти? Сьогодні вихідний, то, може, сьогодні? – Запитала вона.
— Пам’ятаю, звісно. Давай сьогодні і займуся. – Єгор Васильович охоче кивнув головою.
— Тоді підемо, сніданком тебе нагодую, а з парканом Сашко допоможе. – Зраділа Люба. Єгор Васильович ще раз кивнув і, накинувши робочу куртку, поспішив за сусідкою.

Був Єгор Васильович ще далеко не старий, наступного року тільки п’ятдесят шість мало виповнитися, але ось уже кілька років жив зовсім по-старечому. Жив у приватному секторі невеликого містечка, будинок був невеликий, але добротний, недарма Єгор Васильович усе життя теслею працював. Город він, щоправда, майже занедбав. Так, садив грядку картоплі, та Люба ініціативу проявляла: морквину, буряк садила. Чи багато йому одному треба?

Колись була у Єгора Васильовича сім’я, та розвалилася. Про це і думав він, дивлячись у вікно сьогодні вранці, тому і пив частенько. Тетяна – дружина його колишня, колись першою красунею в окрузі була, Єгор навіть сам здивувався, як у нього у двадцять п’ять років сміливості вистачило покликати її заміж. А ще більше здивувався, коли Тетяна погодилася. Єгор порівняно з нею був зовсім непримітний, щуплий, невисокий. Усе, що й було примітного в ньому, так це, мабуть, тільки очі – великі, блакитні, добрі. Але Тетяна його зовсім не за очі полюбила. Та й не полюбила, якщо чесно.

«Ну і що, що не гарний, зате дивись, який працьовитий, та поступливий, слова поперек не скаже. Будеш із нього мотузки вити, та жити приспівуючи», – порадила Тетяні мати, яка сама все життя мучилася з питущим та гульвісою – батьком Тетяни. Дочка до поради матері прислухалася, заміж за Єгора вийшла. Потім, щоправда, ходили чутки, що плутається вона з іншими чоловіками, але Єгор намагався чуткам не вірити, любив дружину дуже. Дітей от тільки довго у них не було. Майже тридцять п’ять Єгору було, коли Тетяна сповістила його про радісну подію: скоро батьком станеш. Єгор тоді, навіть, грішним ділом, засумнівався, чи його дитинка?

Стільки років без дітей прожили, а чутки сусідки, може, і не на порожньому місці розводять. Тільки коли зʼявилася Василина, так, на честь свого батька, Єгор доньку назвав, сумніви відпали. Дівчинка була вилита мати, але очі батьківські – великі, блакитні. Батька Єгора не стало, коли самому хлопцю ще шістнадцяти не було, а ось мати, жива була.

Свого часу відмовляла вона сина від одруження з Тетяною, та й потім не змирилася з вибором сина, теплих стосунків між свекрухою і невісткою не склалося. Тільки поява Василини й розтопило її материнське серце. А ось Тетяна навпаки, належної уваги і материнської любові до доньки не виявляла.

Усе більше Єгор із матір’ю Василиною займалися. Коли дівчинці було п’ять, Тетяна зовсім зникла. Не так, щоб безвісти. Записку залишила: «Вибачте, не шукайте». Подейкували потім, що поїхала в інше місто, з приїжджим робітником. Єгор тоді від образи, та туги, став було до пляшки прикладатися, добре, мати напоумила, є, мовляв, заради кого жити.

Одружуватися Єгор більше і не думав, навіть не дивився в бік інших жінок, однолюб. Зате Василинку намагався балувати, ні в чому не відмовляти. Тепер вона з нього мотузки вила. Тетянина мати, до речі, як донька пропала, так до онуки всякий інтерес втратила, а батько його ніколи й не мав. Мати Єгора навпаки намагалася привчити онуку до суворості й порядку, та тільки Василина характером у матір пішла – норовлива.

— І хто тебе таку недотепу заміж візьме? – Вичитувала бабуся тринадцятирічну онуку.
— Кому треба, той візьме. – Відповідала Василина, красуючись перед дзеркалом. Бабуся тільки зітхала, та головою хитала. Пішла вона, коли внучці п’ятнадцять виповнилося.

Ось тут Єгор зовсім розгубився: дочка виросла красунею, та з характером, батька зовсім не слухає, як устежити? І гримне, і покарає, і пригрозить, що обновку, обіцяну, не купить, а Василина тільки плечима потисне, і все своє, до пізньої ночі пропадає десь. Школу абияк закінчила і заявила, що поїде в училище вчитися в обласне місто. Єгор проти був, та з донькою не посперечаєшся, поїхала-таки. Потім, повідомила, що вступила, гуртожиток дали. Єгор порадів, може, за розум візьметься. Щомісяця відправляв дочці гроші, собі майже нічого не залишав, та продукти, город ще тоді в порядку тримав.

Через кілька років, Василина на зв’язок виходити перестала. Схвильований Єгор поїхав у технікум. «Так, навчалася, але була відрахована, за неуспішність і систематичні прогули ще півроку тому. З гуртожитку виселена» – була відповідь. Єгор і в поліцію заяву писав: «Чекайте, розберемося, повідомимо», але новин так і не отримав. Чекав, сподівався, та, мабуть, стопами матері Василина пішла. Від туги, смутку і самотності і став Єгор знову взявся за стару пагубну звичку.

Люба з чоловіком і двома дітьми переїхали в сусідній будинок три роки тому. У місті в них однокімнатна була, тісно з двома дітьми, а тут на ці гроші непоганий будиночок купили. І дітям на свіжому повітрі добре, і Люба – жінка енергійна, працьовита, миттю з городом освоїлася, навіть господарство невеличке завела: кури, качки, коза. «Молоді всі у великі міста прагнуть, а цій і тридцяти п’яти немає, а в нашу глушину добровільно приїхала», – дивувалися літні сусідки.

Але все ж Любу любили, за привітність, чуйність і простоту. Тому, коли Любин чоловік поїхав на чергові заробітки і не повернувся – іншу знайшов, усі їй щиро поспівчували. А Люба нічого, жодного разу ніхто навіть не бачив, щоб вона заплакала або понурою ходила. Немає коли сумувати, двоє дітей, та господарство, встигай, обертайся. Сусідки тоді схвально шепотілися: «Сильна жінка. Молодець. На таких усе й тримається».

До цього Люба і Єгор Васильович особливо не спілкувалися, так: «здрастуйте, здрастуйте», а тут Люба до нього, як до найближчого сусіда по допомогу прийшла.

— Єгоре Васильовичу, курку зарубати треба. Не вмію я, та й рука, боюся, здригнеться, шкода. – Потиснула вона плечима.
— Справа не хитра. – Єгор Васильович прихопив сокиру.
— Ти тепер на вечерю приходь, супчиком нагодую. – Запросила сусідка, коли справу було зроблено.
— Прийду. – Погодився Єгор Васильович, сам він майже нічого не готував, а вже наваристого курячого супу не їв кілька років.

За вечерею і розговорилися. Люба розповіла про себе, Єгор Васильович про своє життя.
— Може, ще повернеться Василина твоя. – Зітхнула Люба, кинувши погляд на своїх дітлахів, які гралися у дворі. Сашку десять, як на батька схожий зовні, шкода, що без батька залишився, хлопчикові чоловічий приклад потрібен. Варі шість, маленька, а вже мамина помічниця.

Немов прочитавши Любині думки, Єгор Васильович сказав:
— Молода ти ще, Люба. Усе налагодиться. – Люба тільки рукою махнула.

Так і зав’язалася їхня дружба. Єгор Васильович, десь по господарству допоможе, десь Сашка за грибами або на риболовлю візьме. А Люба на знак подяки, то на вечерю кличе, то вранці перед роботою пирогів теплих ще принесе.

Веселіше Єгору Васильовичу стало, та все одно, часто своїх згадував, а вже до оковитої звичка утворилася. Сяде ввечері біля вікна, чарка на столі, пляшка, у вікно дивиться і думає. За це його Люба сварила, звісно. Соромно ставало Єгору Васильовичу, ніби дочка рідна відчитує.

Того вечора Єгор Васильович знову сидів так само. За вікном було вже темно. Раптом почувся йому з вулиці шорох якийсь, не встиг він нічого збагнути, як почув, що у двері стукають. Кому стукати? Свої всі знають, що двері він давно не замикає, чекає, може, й справді, дочка повернеться. А красти в нього нічого.

— Не замкнено. – Крикнув Єгор Васильович, прибираючи про всяк випадок зі столу свої пожитки.
— Здрастуй, тату. – На порозі стояла Василина. У Єгора Васильовича навіть подих збився від несподіванки, радості та хвилювання.
— Вася, донечко, дочекався. – Тільки й зміг сказати. А Василина вже в кімнату пройшла. На руках згорток, рожева ковдрочка.

— Ось. Онучку привезла. – Пояснила вона.
— Онучку? – Зрадів Єгор Васильович. – Де ж ти була весь цей час?
— Не важливо, тату. Молока в мене немає. Знайдеться, чим погодувати? – Відповіла Василина, втомлено сідаючи в крісло і заплющуючи очі. Єгор Васильович помітив, що дочка якось померкла, потьмяніла, обличчя сіре, худа зовсім. Поки він розглядав її, згорток заворушився і пискнув.

— У Люби сусідки-сусідки кізка, я зараз збігаю. – Заметушився Єгор Васильович. – Онучку як звуть? – Уже на порозі запитав він.
— Люба. – Не відкриваючи очей, відповіла Василина.

— Єгоре Василевичу, ти чого на ніч глядячи? – Здивувалася Люба, пізньому гостю.
— Василинка моя повернулася. – Радісним пошепки, щоб не розбудити дітей, повідомив Єгор Васильович. – Та не одна, з онукою. Молока немає, виручи.

— Радість яка. – Посміхнулася Люба. – Я зараз, зараз. – І вона заметушилася на кухні.

Підходячи до будинку, Єгор Васильович почув уже не писк, а наполегливий гучний плач.
— Ось і молоко. – Він поспішно увійшов до кімнати. На ліжку, як і раніше, лежав рожевий згорток, поруч стояла сумка, яку Єгор Васильович до цього не помітив, ось тільки Василини в кімнаті не було. Єгор Васильович розгублено заглянув у сумку, серед нечисленних речей лежала дитяча пляшечка. – Ну, ну, ну, ну, зараз усе буде добре. – Заспокоював він онуку, переливаючи молоко в пляшечку.

— Єгоре Васильовичу, я ще молока принесла. – Вранці в будинок зазирнула Люба. Єгор Васильович вийшов назустріч. Вигляд у нього був досі розгублений, до того ж від хвилювання він усю ніч не спав, тож сусідка одразу зрозуміла, щось трапилося.

— Як же це так? Що ж тепер? – Пояснивши, що сталося, запитав він, з надією дивлячись на Любу.
— Не розкисай, Єгоре Васильовичу. Виростимо. – Підбадьорила Люба.
— Одну вже виростив. – Махнув рукою Єгор Васильович, звісно, він розумів тепер, що Василина явно зв’язалася з поганою компанією, пішла кривою доріжкою, як то кажуть. Значить, десь був і його недогляд, у вихованні дочки.
— Впораємося. Тим більше, теж Люба. – Рішуче відрізала Люба, такий уже в неї був характер, не пасувати перед труднощами.

Пройшов час…

— Тітонько Любо! Заплети мене красиво, будь ласка. Дідусь тільки хвостик вміє, а сьогодні все-таки свято. – Першокласниця Люба готувалася до першої лінійки.

— А я що? Не вмію, це правда. Знову ми до тебе по допомогу, Люба. – Єгор Васильович увійшов слідом за онукою, розводячи руками.
— Давай я допоможу. – Зголосилася Валя. Їй уже було тринадцять, Любу вона любила, як молодшу сестричку.
— Красиво в тебе виходить. – Задоволена Люба дивилася в дзеркало, спостерігаючи, як Валя чаклує над її зачіскою. Любов у цей час розливала чай і крадькома поглядала на Єгора Васильовича, який змахнув сльозу. Єгор Васильович милувався онукою, як же все-таки вона була схожа на матір.

— Казала ж, впораємося. – Посміхнулася Любов. Єгор Васильович кивнув і з вдячністю подивився на сусідку.
Люба, і справді, його не кинула, допомогла в усьому з маленькою Любочкою. Ну а він у відповідь так само допомагав по господарству, та Сашка справ господарських навчав.

Якось, коли Любочці було чотири роки, вона запитала, дивлячись на Любу своїми великими блакитними очима:
— Ти моя мама?
— Ні. – Просто відповіла Люба.
— Чому в мене немає мами? – Допитувалася дівчинка.
—Зате в тебе є дідусь, який тебе дуже любить. І я, і Сашко, і Валя.
— Це добре. – Якось по-дорослому зітхнувши, відповіла Люба. Більше запитань про маму вона не ставила.

Єгора Васильовича ж приємні клопоти, що навалилися, омолодили, додалося і сил, і енергії, та й пити він зовсім перестав. Любі був дуже вдячний за допомогу, шкода йому було тільки, що сусідка своє особисте життя ніяк не влаштує.
— Ти б Люба поменше про нас клопотала, про себе б подумала. Жінка ти ще молода. – Частенько говорив він сусідці.
— Мені, Єгоре Васильовичу, і так добре живеться. Зараз дітям потрібна, там онуки підуть. Он Сашко зовсім дорослий став. Давай ми з тобою краще наступного року поросят візьмемо. – Сміялася у відповідь Люба.
— Ти в нас господиня, тобі видніше. – Погоджувався Єгор Васильович. – І, спасибі тобі за все.

КІНЕЦЬ.