То був звичайний день. Я вирушила до супермаркету, купила все, що було потрібно, сіла до автобуса, щоб поїхати назад додому.

Не в буквальному значенні сіла, зручно влаштовуючись на сидінні, а стояла з двома пакетами набитими товарами близько до входу. Пакети не були важкими, але було б ідеально сісти, щоб було зручно.

Але всі місця в транспорті були зайняті жінками за 60 і невідомо від чого чоловічою статтю різного віку. Автобус проїхав уже дві зупинки та зупинився на третій.

Саме тут спробувала зайти в нього огрядна літня тітка вагою на знижку кілограм 150.

Вона намагалася, намагалася, але наступивши на нижню сходинку звернулася до мене буквально з наказом: — А-ну, давай, допомагай мені.

Затягуй мене нагору. Чого завмерла на місці, оченятами своїми плескаєш? Так, я до тебе звертаюся… стоїть і дивиться на мене, ніби не з нею я говорю.

Подай руку! Ти бачиш, що я не можу підвестися! Справжній командир! Я спочатку вирішила, що тітка не до мене зверталася, але все ж таки виявилося, що до мене.

Нікого більше не було поряд з входом. Я взяла пакети в іншу руку і відвернулася до віконця.

У цей момент підійшла кондуктор допомагати цій жінці і мені з докором каже: — Ви що допомогти не можете? У жінки не виходить зайти, а ви навіть пальцем не ворушите. Як вам не соромно!

Не зрозуміла??? А чому це має бути соромно? Я стою, а не сиджу, тримаю повні пакети, нікого не чіпаю, а мене ще вирішили соромити за те, що я не захотіла допомагати повній тітці зайти в автобус. Та гаразд!

Зараз все кину та рвану допомагати. І все одно, що у мене хворі спина та коліно. Брати лікарняний через те, що зірвала спину, коли допомагала незнайомій тітці піднятися до автобуса?

Ні вже, будьте ласкаві. Мене навіть совість не мучила з цього приводу. Тим більше, що навіть не один чоловік не допоміг цій тітці. Всі вдавали, що нічого не чують і не бачать.

КІНЕЦЬ.