– То виходить, Надійко, я тепер не маю права до вас зайти на якесь свято?, – спитала я у дочки коли прийшла на десятий ювілей свого онука з подарунком в руках. Просто дивитися в очі колишньому чоловіку і усміхатися після всього, що він зробив, я не збираюся.

– Мамо, я ж не кажу тобі біля тата сідати і поводитися, ніби ви пара. Нічого тобі не станеться, якщо ви в одній кімнаті годинку-дві проведете.

– Годинку-дві кажеш? Надійко, що ж з тобою сталося? Ти вже рідну маму в своєму домі прийняти не можеш довше?

– Та я образно, не злись. Краще одягай фартушок і мені допоможи, бо ще потрібно канапки з червоної рибки доробити. Скоро і решта гостей прийде, – сказала дочка, ніби нічого такого не сталося.

Забула Надійка, як ми без нього, того тата, виживали свого часу.

Коли Надійці було одинадцять років її тато, а мій чоловік, Іван, поїхав на заробітки і просто зник. Ми хвилювалися, бо ні слуху ні духу про нього не було. Мені ні грошей його не потрібно було, лиш би чоловік живий та здоровий додому повернувся.

Рік часу ми жили в невідомості, а одного дня прийшла свекруха і розкрила всю правду.

Виявляється, в Чехію на ті заробітки він поїхав лиш для того, щоб бути зі своєю дамочкою, яку покохав і без якої не уявляв свого життя.

В очі все сказати мені і дочці він не міг, тому прокрутив таку аферу.

Ми з Надійкою виживали, як могли. Важкий вік доці, безгрошів’я, все дуже на мене тиснуло. Багато допомагали мої батьки і не буду приховувати, мої свекри.

Свекор почувався винним, що такого сина виховав, тому біг до нас на перший поклик.

Час минув і ми вистояли, і не просто вистояли, а й змужніли, стали закалені.

Я працювала на двох роботах, але дочку вивчила, а коли прийшов час зробила весілля.

Про Івана нам іноді розказували, але я особливо слухати нічого не хотіла. Мені хватило того, що він накоїв.

Я й не знала, що Іван повернувся в Україну. Це вже мені дочка розказала. Він захворів і повернувся, щоб робити різні процедури.

Жив він зі своїми батьками.

Більше нічого про цю людину я знати не хотіла, і бачити тим більше.

Але доля таки нас звела. Не повірите де.

В онука був день народження, десять років, кругла дата.

Я купила подарунок і на запланований час задзвонила в дверний дзвінок. Дочка сяяла від щастя, а я не розуміла, що саме таке трапилося.

– Проходь на кухню, мамо. Я думаю, ви пам’ятаєте як кого звати. Вас знайомити не потрібно?

Я застигла на місці. За столом в клітчастій сорочці сидів мій колишній.

Я не могла з ним знаходитись в одному приміщенні тому взяла дочку за руку і пішла у спальню.

Я попросила Надю, щоб вона виставила цю людину за двері, але дочка сказала, що як би там не було, а він її тато, до того ж, попросив у неї пробачення.

– А що, ось так можна було? Зникнути на стільки років, а потім просто попросити пробачення?

Дочка просить мене забути і пробачити, але я не можу.

Кожен раз як бачу його обличчя, то згадую той рік, як ми не знали що з ним і чи живий взагалі.

До речі, ця дамочка його покинула, як тільки в нього почались проблеми зі здоров’ям.

Ось вам і любов…

Але як мені бути? Я тепер не маю права і до дочки в гості зайти. На всі свята вона буле кликати Івана, бо це ж тато…

Джерело